четвер, 2 березня 2017 р.

ВЕЛИКИЙ ПІСТ — ШЛЯХ ДО ПАСХИ

Людина, що збирається вирушити в дорогу, мусить знати мету своєї мандрівки. Так і з Постом. Піст — це насамперед духовна подорож, а мета її — Пасха, "Празник з-поміж празників". Піст — приготування до "звершення Пасхи, істинного об`явлення". Відтак маємо передусім спробувати збагнути зв`язок Посту з Пасхою, оскільки ця пов`язаність виявляє нам дещо вельми істотне, дещо вирішальне у всій нашій християнскій вірі і житті. 

Чи треба пояснювати, що Пасха — це не зміримо більше, аніж щорічне ознаменування і пошанування минулої події? 



Кожен, хто пережив бодай раз у житті ту єдину в світі радість великодньої ночі, "світлішої від сонячного дня", розуміє це. Але про що та радість? Чому ми можемо співати в час великодньої заутрені: "Нині все наповнилося світлом: небо, земля і глибини підземні"? В якому сенсі ми "смерті святкуємо умертвління, пекла знищення, іншого життя вічного початок"? На всі ці запитання є одна відповідь: Нове Життя, яке майже дві тисячі літ тому просіяло з гробу, було дане всім, хто вірує в Христа. Воно було дане нам в день нашого хрещення, коли, як мовить апостол Павло, ми "поховані з Ним через хрещення в смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми почали ходити в оновленні життя" (Рим. 6:4).

Отже, на Великдень ми святкуємо Воскресіння Христове як те, що відбулося і продовжує відбуватися з нами, бо кожен з нас отримав цей дар нового життя, отримав здатність прийняти його і жити з ним. Дар цей радикально змінює наше ставлення до всього на світі, включаючи смерть. Він дає нам змогу радісно проголошувати: "Смерті немає!" Хоча тут ми ще лицем до лиця зустрічаємо смерть, і колись вона прийде по нас. Та ми віримо, що своєю власною смертю Христос перемінив саму сутність смерті, зробив її переходом, пасхальним святом, Пасхою — переходом у Царство Боже, перетворюючи найбільшу з трагедій у остаточну перемогу: "смертю смерть подолав" (розтоптав, знищив Своєю смертю смерть). Христос вчинив нас співучасниками Свого Воскресіння. Ось чому в кінці Великодньої утрені ми викликуємо: "Христос воскрес, і життя торжествує, Христос воскрес, і мертвих більше немає".

Така віра Церкви, стверджена і доконана незчисленним сонмом святих. А все ж хіба не помітно з власного щоденного досвіду, що надто рідко ми дійсно маємо ту віру, що ми постійно губимо і зраджуємо те Нове Життя, отримане як дар, і що в сутності ми живемо так, ніби Христос не воскрес із мертвих, як наче ця непорівнянна за своєю вагомістю подія нічого для нас не значить? Причина цього — наша слабкість і неспромога жити постійно "вірою, надією і любов`ю" на тому рівні, на який вивів нас Христос, коли Він сказав: "Шукайте найперше Царства Божого і правди Його" (Мт. 6:33). Ми якось забуваємо про це, нам завжди ніколи, ми такі занурені у щоденні турботи, а через те забування слабнемо. Забудькуватість, падіння, гріх роблять наше життя знову "старим" — нікчемним, темним, позбавленим будь-якого сенсу: безглузда мандрівка до безглуздого кінця. Ми примудряємося навіть забути про смерть, і ось зненацька, посеред нашого вельми приємного життя, вона приходить: жахлива, неминуча, німа. Зрідка ми усвідомлюємо певні свої гріхи і каємося, та все ж не присвячуємо себе тому новому життю, яке Христос об`явив і дарував нам. Ми живемо так, ніби Христос ніколи не приходив. І це достеменно гріх, глибочезна трагедія і біль нашого номінального християнства.

Коли це усвідомимо і визнаємо, аж тоді здобудемо силу пізнати, що таке Пасха і чому перед нею потрібен Піст. Лише коли знайдемо спромогу осягнути, що всі літургічні традиції Церкви, весь цикл її богослужінь існує передусім для того, щоб допомогти нам знову побачити і спробувати на смак це Нове Життя, від якого ми легковажно відступаємося, яке зраджуємо, і, покаявшись, повернутись до нього.

Чи можна любити і бажати те, чого не знаєш? Чи можемо ми підносити над усе щось таке, чого не відаємо, радість, якої не спізнали? Одне слово: як шукати нам Царство, про яке не маємо жодного уявлення?

Церковне богослужіння від самих початків і дотепер залишається єдиним входом у те Царство, єдиним способом прилучення до Нового Життя. Церква відкриває нам через богослужіння те, "чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його" (1 Кор. 2:9). Пасха є центром цього богослужбового життя, його серцем, його вершиною, сонцем, що проникає все своїм промінням. Щороку відчиняються двері у сяйво Царства Христового, нам дарується передчуття вічної радості, що жде нас, слави і перемоги, які незримо уже наповнюють цілий всесвіт. "Смерті немає". Все церковне богослужіння побудоване довкола Пасхи; тому літургічне річне коло, послідовність свят і постів стає мандрівкою, прощею до Пасхи, до кінця, що є водночас і початком; кінця всього старого і початком нового життя, постійним переходом із світу в Царство, явлене у Христі.

Однак старе життя, сповнене гріха, марнотності, не так-то легко перебороти й змінити. Євангеліє очікує і вимагає від людини зусилля, до якого у теперішньому своєму стані вона зовсім не здатна. Нас кличуть на бій з невидимим, до мети, до нового стану життя, який перевищує нашу спроможність. Навіть апостоли, коли слухали науку свого Наставника, в подивуванні запитували Його: "Як це можливо?" І дійсно, нелегко відмовитися від приземленого ідеалу життя, що складається з повсякденних турбот, пошуку засобів для існування, задоволень, всього, що перебуває надто далеко від мети — досконалості: "Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний" (Мт. 5:48). Світ всіма своїми земними речами говорить людям: будьте щасливі, живіть безтурботно, ідіть широким шляхом. Але Христос в Євангелії каже нам: ідіть шляхом вузьким, шляхом боротьби і страждань, бо то єдиний путь до справжнього щастя. Без допомоги Церкви як зважимося ми на цей страшний вибір, як зберемося розкаятися і повернутися до того світлого і радісного, що його кожен рік дає нам Церква саме у Великдень? Ось тому потрібен Піст. Це — рука допомоги, простягнена нам Церквою, школа каяття, що єдина в силі приготувати нас до того, щоб зустріти Великдень не лише як дозвіл їсти, пити і відпочивати, але як дійсний кінець старого, вітхого в нас, як вступ у нове життя.

В перші віки християнства головним завданням Посту було приготування "оголошених", тобто но вонавернених християн, до Хрещення, яке здійснювалося під час великодньої літургії. Та навіть якщо Церква рідко охрещує дорослих і сам інститут "оголошених" вже не існує, головне значення Посту залишається те ж саме. Бо ми, хоча хрещені, постійно розгублюємо і зраджуємо те, що одержали при Хрещенні. Ось чому Великдень — це наше щорічне повернення до власного Хрещення, і Піст саме готує до цього повернення, до поступового і невтомного зусилля, яке веде нас до Пасхи, до остаточного переходу в нове життя у Христі. Ми збагнемо, що богослужіння Великого Посту досі зберігають свою особливість повчання, мов би приготування до Хрещення, і це не археологічні залишки минулого, але щось дійсне й суттєве для нас. Оскільки Піст і Пасха щороку постають для нас новим осягненням і здобуттям того, що дається людині при особистому вмиранні і воскресінні в Святому Хрещенні.

Подорож, проща! Проте як тільки ми вступаємо у "світлу тугу" Посту, одразу бачимо — далеко, далеко попереду — кінець шляху. Цей кінець дороги, його мета — радість Великодня, вхід у сяйво слави Царства Небесного. І те, що ми прозираємо вдалині, це передчуття Пасхи, освітлює "тугу Посту", перетворює її в "духовну весну". Ніч може бути довга і темна, але весь час подорожі нам здається, що таємниче й сяйливе світло зорі овиднює небокрай: "Не позбав нас уповання нашого (надії нашої), Чоловіколюбче".

Протопресвітер Олександр Шмеман. 

Немає коментарів:

Дописати коментар