З уваги на це актуальною постає проблема мовної особистості православного пастиря, який своє служіння звершує за допомогою слова. Пастир користується мовою постійно – у храмі (богослужіння, проповідь) та поза його межами (громадська діяльність, сім’я тощо).
Мовою насамперед послуговується пастир за богослужінням. Українська Православна Церква Київського Патріархату, на відміну від УПЦ Московського Патріархату , за богослужінням використовує тексти, перекладені на сучасну українську мову. Це регламентує і постанова Архієрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату від 22 серпня 2000 року (п. 15): «Враховуючи важливість уніфікації богослужбових текстів в Українській Православній Церкві Київського Патріархату, Собор благословляє до використання тільки ті переклади богослужбових текстів українською мовою, які опрацьовані Богословською комісією нашої Церкви та видані з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета» [Православний вісник. – К., 2000. – № 7/8. – С. 14 – 15]. Цією постановою і повинен керуватися пастир при використанні богослужбових книг. Однак, на жаль, сьогодні можна спостерігати свідомий чи несвідомий спротив, коли священики користуються різними виданнями богослужбових книг. Так, навіть на одній і тій самій парафії можна почути різні варіанти одних і тих самих молитов чи піснеспівів, не кажучи вже про їхній богословський зміст. Трапляються неприпустимі випадки, коли регенти на кліросі під час самого богослужіння «на ходу» перекладають богослужбові тексти з церковнослов’янської мови. Цього жодним чином не можна допускати. Іншим важливим аспектом є, власне, мовлення самого священика за богослужінням.
Пастиреві дуже важливо володіти своїм голосом, знати недоліки своєї вимови, дикції і слуху і боротися з ними. Необхідно, щоб все те, що говорить священик або диякон (те ж саме стосується і читання на кліросі) було чітким і зрозумілим для тих, які моляться за богослужінням. Не можна, щоб богослужіння було крикливим і надто тихим. Необхідно боротися з гріховною звичкою швидкого служіння, яка породжує бурмотіння, скоромовку, ковтання слів і навіть цілих фраз [прот. Олексій Остапов. Пастирська естетика. – К., 2010. – С. 17 – 18]. Священик не тільки повинен бути прикладом у своєму мовленні, але й стежити за тим, як читають і співають у його храмі. Крім богослужіння, де мова, зазвичай, усталена, і від священика вимагається лише правильно прочитати текст, важливим аспектом пастирської діяльності є проповідь, яка ставить набагато більше вимог перед пастирем. Тут священик має проявити максимум своїх лінгвістичних здібностей, щоб за допомогою слова донести до вірних богоодкровенні й спасительні істини та навернути їх на шлях покаяння та Царства Божого.
Для цього проповіднику необхідно бути обізнаними з кращими зразками вітчизняної та світової проповідницької спадщини, використовувати необхідні прийоми й методи, враховуючи ситуацію та аудиторію. Мова проповідника повинна впливати на розум, почуття й волю слухачів. Цим завданням повинен відповідати певний стиль мови проповідника: простий – найбільш придатний для передачі християнських істин, середній – при похвалах і осудженнях, піднесений – в особливих випадках пастирської практики [прот. Іоан Швець. Гомілетика : конспект для 3 класу / КДС УПЦ КП. – К., 2002. – С. 97 – 98]. Одна з вимог до проповіді – це правильність мови. Кожній мові притаманні літературні норми вживання слів і їхніх граматичних форм, а також правила вимови, обов’язкові для кожного, хто спілкується цією мовою. Дотримання цих правил визначає культуру мови. Правильність мови має велике значення і для сприйняття змісту проповіді. Увагу слухачів, зазвичай, зосереджено на сприйнятті змісту слів проповідника. Звукова форма мови при цьому сприймається автоматично. Поглиблена увага до проповіді забезпечується бездоганним звучанням слова. Будь-яка помилка при побудові фрази, неправильно поставлений наголос відволікають слухачів, ускладнюють засвоєння сказаного. Адже найпіднесеніший предмет, найцікавіша думка проповіді, якщо їх належним чином не передати словами, не будуть засвоєні слухачами. Наскільки багата й виразна мова проповідника, настільки великі його можливості викладу думок, впливу на уми й серця слухачів [прот. Іоан Швець. Гомілетика : конспект для 3 класу / КДС УПЦ КП. – К., 2002. – С. 97 – 98].
Священик повинен мати чуття мови, насамперед мови церковної, і не вживати під час проповідей стилістично невідповідних слів і виразів. Не потрібно боятися перед виголошенням записувати власні проповіді і промови. Це дасть змогу перевірити себе, зробити певні виправлення, уточнення, стисліше і конкретніше викладати думки і факти, забезпечить від зайвого, дасть можливість сказати головне. Пастиреві належить постійно поповнювати свій словниковий запас, адже багатство мови особистості полягає в тому, що вона має у своєму розпорядженні великий набір слів – мовних одиниць, що є засобом вираження думок і почуттів. В цьому незамінними помічниками є книги. Особиста бібліотека священнослужителя, зібрана з любов’ю, знанням, враховуючи потреби самого пастиря та його духовних дітей – це його незамінне багатство. Важливо, щоб у цій бібліотеці були довідкові видання, енциклопедії, симфонії, словники, інша душекорисна література, а також богослужбові книги та твори святих отців. Українська Православна Церква Київського Патріархату у всіх сферах своєї діяльності послуговується українською мовою, тому пастир Української Православної Церкви Київського Патріархату як громадянин України повинен опанувати й досконало володіти нормами сучасної української літературної мови на всіх її рівнях – фонетичному і фонологічному, орфографічному і орфоепічному, морфемному і словотворчому, лексичному і фразеологічному, морфологічному і синтаксичному, текстовому і стилістичному, адже Українська Церква, за словами Святійшого Патріарха Філарета, буде справді українською тільки тоді, коли на українській мові буде звершуватися богослужіння, виголошуватися проповідь, коли українською мовою буде Біблія, богослужбові книги, житія святих, творіння святих отців. Знаючи й утверджуючи рідну мову, пастир не повинен цуратися, а всіляко вивчати, опановувати інші мови: нові – для спілкування із сучасним світом, для свідчення про Христа «аж до краю землі», і древні – для спілкування з минулим. Знання мов необхідне сучасному богослову і пастирю, адже точний зміст богословських термінів, їхнє значення можна зрозуміти, з’ясувавши значення цього слова в мові-джерелі, у зіставленні з іншими спорідненими мовами.
Окремо варто наголосити на важливості й необхідності знання церковнослов’янської мови, яка упродовж тисячоліття була і продовжує бути мовою Церкви слов’янських народів. Не варто її занедбувати і відкидати в УПЦ Київського Патріархату, виправдовуючи це «патріотизмом», а всіляко вивчати й використовувати її потенціал, адже народна мудрість говорить: «Скільки ти знаєш мов, стільки ти людина». Отже, сучасний український православний пастир – високодуховний, освічений, культурний, національно свідомий громадянин своєї країни та Церкви, яка на її території за допомогою мови звершує свою спасительну місію на землі. Від мовного рівня пастиря залежить значна частина успіху його діяльності, бо не лише необхідно знати душе корисні і спасительні істини, але й уміти їх подати вірним для їхньої користі і спасіння.
На пастирях Української Православної Церкви Київського Патріархату, справді Української Церкви, лежить велика відповідальність за майбутнє рідної Церкви та мови. І кому як не духовенству в наш час творити й розвивати українську мову, повертати їй належне місце у свідомості українців. І нехай допоможе нам в цьому Господь.
http://www.kda.org.ua/.
Немає коментарів:
Дописати коментар