Слово про доброчинність.

Багато хто думає, що жити за вірою та виконувати волю Божу дуже складно.  Насправді — дуже легко. Варто лише звернути увагу на дрібниці і намагатися не грішити в найменших і найлегших справах. Це найпростіший спосіб увійти в духовний світ і наблизитися до Бога.

Зазвичай, людині здається, що Творець вимагає від неї дуже великих звершень, якнайповнішого самозречення, суцільного знищення особистості. Людину так лякають подібні думки, що вона починає боятися наблизитись до Бога взагалі, ховається від Нього, як Адам після гріхопадіння, і навіть не вникає в слово Боже: «Все одно, — думає, — нічого не можу зробити для Бога і для душі своєї, буду вже краще триматися осторонь духовного світу, не буду думати про вічне життя, про Бога, а буду жити, як живеться».

При вході в релігійну царину існує такий собі «гіпноз видатних діянь»: «Треба робити або якусь велику справу, або жодної». І люди не роблять для Бога і для своєї душі нічого. Дивовижно: що більше людина віддана дрібницям життя, то менше саме в дрібницях хоче бути чесною, чистою, вірною Богові. А між тим, через правильне ставлення до дрібниць повинна пройти кожна людина, яка бажає наблизитися до Царства Божого.

Такі вчинки потрібні для успішного прищеплення людині життя вищого, психології небесної, волі світлої, бажання доброго, серця справедливого і чистого, любові нелицемірної. Саме завдяки невеличким щоденним вчинкам все це може прищепитися і вкоренитися в людині.

Приємні дрібнички — це вода на квітку особистості людини. Зовсім не обов’язково вилити на рослину, що потребує вологи, ціле море води. Можна дати їй лише півсклянки, і цього буде достатньо.

Зовсім не потрібно людині голодній півпуда хліба — досить з’їсти півфунта, і вже її організм оживе. Життя нам показує дивовижні приклади та образи важливості маленьких вчинків. А в медицині, яка й сама має справу з малою та суворо обмеженою кількістю ліків, існує ціла галузь — гомеопатична наука, що визнає лікування лише мікродозами на основі того, що наш організм сам виробляє надзвичайно маленькі кількості цінних для нього речовин, задовольняючись ними для підтримки і розквіту свого життя.

І хотілося б звернути увагу кожної людини на зовсім малі, дуже легкі для неї і, однак, надзвичайно потрібні речі.

«Істинно, істинно кажу вам, хто напоїть одного з малих цих тільки чашею холодної води в ім’я учня, не втратить нагороди своєї». В цьому слові Господньому — найвище висловлення важливості малого добра. Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє, — в будь-якому значенні — в ім’я Господнє, в ім’я Христа. Дух, ім’я Христове на­дає всім речам і вчинкам вічну цінність, якими б малими не були ті вчинки.

І проста жертовна любов лю­дська, на якій завжди лежить відблиск любові Христової, робить значним і коштовним кожне слово, кожний жест, сльозу, усмішку, кожний погляд людини. І от Господь зрозуміло каже, що навіть не в Ім’я Його, а тільки в ім’я Його учня виконаний незначний добрий вчинок вже є великою цінністю у вічності. «В ім’я учня» — це межа зв’язку з Його Духом, Його ділом, Його життям…

В будь-якому людському спілкуванні неодмінно має бути добрий Дух Христовий, або у видимому Його виявленні, або в прихованому. І ця прихована присутність Духа Божого в звичному і приємному людському спілкуванні є тою атмосферою «учнівства», про яку казав Господь. «В ім’я учня» — це найперший ступінь спілкування з іншою людиною в Ім’я Самого Господа Іісуса Христа…

Багато хто з тих, хто не знає Господа і дивовижного спілкування в Ім’я Його, вже мають між собою це безкорисне чисте спілкування людське, що наближає їх до Духа Христового. І на цьому першому ступені добра, про який Господь сказав як про подання склянки води «тільки в ім’я учня», може стояти багато людей. Краще сказати — всі. А також правильно розуміти ці слова Христові буквально і прагнути допомогти кожній людині. Жодна мить подібного спілкування не буде забута перед Отцем Небесним, як ні один малий горобець не забутий у Бога (Лк. 12, 6).

Якби люди були мудрими, вони б усі прагнули малих і зовсім легких для них справ, завдяки яким вони могли б отримати собі вічний скарб. Велике спасіння людей в тому, що вони можуть прищепитися до стовбура вічного дерева життя через найнікчемніший живець — вчинок добра. До дикої яблуні зовсім не обов’язково прищеплювати цілий стовбур яблуні звичайної. Достатньо взяти малий живець і прищепити його до однієї з гілок дички. Також, аби заквасити бочку тіста, зовсім не потрібно змішувати її з бочкою дріжджів. Достатньо покласти зовсім небагато дріжджів — і вся бочка закисне. Так само й добро: найменше може привести до величезної користі. От чому не варто занедбувати добрі дріб­ниці і казати собі: «Велике добро не можу зробити — не перейматимусь взагалі про жодне».

Те, що навіть найнезначніше добро корисне для людини, беззаперечно можна довести тим, що навіть найменше зло для неї надзвичайно шкідливе.Потрапила нам, скажімо, смітинка в око — воно вже нічого не бачить, і навіть іншим оком в цей час дивитися важко. Маленьке зло, що потрапило, як смітинка, в око душі, одразу ж виводить людину з життєвого ладу. Дурниця — собі або іншому з ока тілесного чи душевного вийняти смітинку, але це добро, без якого не можна жити.

Дійсно, мале добро насущне, в світі воно необхідніше за велике. Без великого люди живуть, без малого — не проживуть. Гине людство саме від нестачі малого, а не великого добра. Значне добро є лише дахом, що побудований на стінах — цеглинках малого.

Отож, дрібне найлегше добро заповів на землі Творець творити людині, взявши на Себе все велике. І тут, через того, хто творить мале, Сам Господь творить велике. Наше «мале» Бог Сам творить Своїм великим, бо Господь наш — Творець, що з нічого створив усе, — тим більше, з малого може створити велике. Але навіть самому рухові вгору протистоять повітря та земля. Кожному, навіть найменшому і найлегшому, добру протистоїть рутинність людська. Цю рутинність Спаситель виявив у зовсім короткій притчі: …Ніхто, старе вино пивши, молодого не схоче, бо каже: «Старе ліпше!» (Лк. 5, 39). Кожна жива людина прив’язана до звичайного і звичного. Звикла людина до зла — вона його і вважає своїм нормальним, природнім станом, а добро їй видається чимось неприроднім, ніяковим, для неї непосильним. Якщо ж людина звикла до добра, то вже робить його не тому, що треба робити, а тому, що вона не може не робити, як не може людина не дихати, а пташка — не літати.

Для людини, що не зазнала дієвого добра, воно здається інколи даремною мукою, нікому не потрібною… Є стан неправдивого спокою, з якого важко буває вибратись людині. Як із лона матері важко дитині вийти на світ, так буває важко людині-немовляті покинути свої дрібні почуття та думки, спрямовані лише на задоволення егоїстичної користі і не здатні наблизити її до турботи про іншу, нічим не пов’язану з нею, людину.

Ось це переконання, що старий, відомий і звичний стан завжди кращий за новий, невідомий, властиве кожній непросвітленій людині. Ті, що почали зростати, ступати шляхом спраги та голоду за Правдою Христовою і духовного зубожіння, перестають шкодувати за своєю рутинністю, неподвижністю своїх здобутих у житті і життям зігрітих мрій… Важко людство відривається від звичного. Цим воно себе частково, може, й оберігає від неприборканого зухвальства та зла. Засмоктані болотом ноги часом заважають людині кинутися з головою в безодню. Але частіше буває, що болото перешкоджає людині зійти на гору богобачення або хоча б вийти на твердий ґрунт покори слову Божому…

Але через малу, з найбільшою легкістю виконану справу людина більш за все звикає до добра і починає йому служити невимушено, але від серця, щиро, і завдяки цьому більше і більше входить в атмосферу добра, пускає корені свого життя в новий ґрунт добра. Корені життя людського легко прилаштовуються до цього ґрунту і з часом уже не можуть без нього жити… Так спасається людина: з малого походить велике. «Вірний у малому» виявляється вірним у великому.

Тому я зараз співаю гімн не добру, а його незначущості. І не тільки не докоряю вам, що ви в добрі зайняті самими дрібницями і не несете жодної великої самопожертви, але, навпаки, прошу вас і не думати ні про які великі самопожертви і в жодному разі не нехтувати в добрі дрібницями.

Будь ласка, якщо захочете, приходьте в неймовірну злість з якогось особливого приводу, але не гнівайтеся в дрібницях на брата свого марно (Мф. 5, 22).

Вигадуйте в необхідному випадку яку завгодно брехню, але не кажіть у щоденному життєвому побуті неправди ближньому своєму. Дурниця це, мізерність, але спробуйте її виконати, і ви побачите, що з цього вийде.

Залишіть всі міркування: можна чи не можна вбивати мільйони людей, — жінок, дітей та старих, — спробуйте виявити свою моральність у дрібниці: не вбивайте особистості вашого ближнього жодного разу ні словом, ні натяком, ні жестом.Адже добро є і втримуванням себе від зла… І тут, у дрібницях, ти легко, непомітно і зручно для себе можеш робити багато чого.

Важко вночі стати на молитву. Але вдумайтеся зранку, — якщо не можете вдома, то хоча б, коли йдете до місця роботи своєї і думка ваша не зайнята, — перейміться молитвою «Отче наш», і нехай в серці вашому обізвуться всі її слова, і перед сном, перехрестившись, від­дайте себе від усього серця до рук Небесного Отця… Це зовсім легко…

І давайте, давайте води кожному спраглому — склянку, наповнену найпростішим співчуттям до будь-якої людини, яка його потребує. Цієї води всюди цілі ріки, — не бійтеся, не збід­ніють, зачерпніть кожному по склянці.

Дивовижний путь «малих справ», співаю тобі гімн! Оточуйте, люди, себе, підперізуйтеся малими добротами — ланцюгом малих, простих, легких, нічого вам не вартих добрих почуттів, думок, слів і справ. Лишімо велике і важке, воно для тих, хто любить його, а для нас, що не полюбили іще великого, Господь милістю Своєю приготував, розлив усюди, як воду та повітря, малу любов.

Архімандрит Іоанн .