Всі ми пам’ятаємо відомий євангельський уривок:«Іісус сказав йому: якщо хочеш бути досконалим, піди, продай майно твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь і слідуй за Мною» (Мф. 19:21).
Ось це саме «роздай усе» є для нас ідеалом християнського життя. Ми приміряємо його до себе, розуміємо, що нам до нього як до місяця і засмучуємося, так само як той юнак, про якого йде мова в цьому уривку:
«Почувши слово це, юнак відійшов із сумом, тому що у нього було велике майно».
Але, по-моєму, мотивація такого засмучення буває деколи зовсім інша, ніж у євангельського хлопця. А саме: «роздай усе» сприймається як ідеал етичний, тобто що стосується сфери стосунків між людьми. Людям здається, що саме в цьому і полягає вища справедливість. Мовляв, недобре це, коли у мене є велосипед, а у Васі немає. Соромно мені перед Васею і перед своєю совістю. Потрібно, щоб у мене теж велосипеда не було, тоді на душі стане легко.
Відмітьте – в цій мотивації ні слова про Христа. Тут тільки про земне, тільки про соціальне. І ще тут дуже багато що наплутано. Тобто тут намішані і ідея соціальної справедливості, і ідеал загальної рівності, і звичайне людське милосердя, яке для християнина необхідне (але все таки недостатнє), – пригадаємо послання апостола Іакова:
«Якщо брат або сестра роздягнені і не мають денного прожитку, а хто-небудь з вас скаже їм: «йдіть з миром, грійтеся і харчуйтеся«, але не дасть їм потрібного для тіла: яка користь?» (Іак. 2:15-16).
Але тут виникає очевидна суперечність: щоб давати, потрібно мати. Той, хто все роздав, той вже нікому і нічого не може дати «потрібного для тіла».
Іншими словами, не можна цей євангельський ідеал застосовувати до сфери людських стосунків. У тому, що стосується ближніх і далеких, Євангеліє не закликає все роздати, а закликає до золотої середини. Що у людини є майно – це аніскільки не гріх. Гріх – це коли вона прикипає душею до свого майна (про що прямо говорить Господь в Євангелії від Марка, де переказується той же епізод: «Учні жахнулися від слів Його. Але Іісус знову говорить їм у відповідь: діти! як важко тим що сподіваються на багатство увійти до Царства Божого!» (Мк. 10:24).
Єдине, навіщо потрібно «роздати усе» – щоб це «усе» не заважало слідувати за Христом, щоб не плуталося під ногами. Але щоб кинути усе і слідувати за Христом – Христа потрібно бачити. Або безпосередньо, як той багатий юнак з Євангелія, або в серці своєму, на якомусь глибокому містичному рівні, як багато подвижників і минулого, і сучасності. Якщо зустріч з Христом вже відбулася – тоді так, тоді треба все кинути і слідувати за Ним. Проте дуже часто ніякій такої зустрічі немає, а є тільки бажання цієї зустрічі, є розумові побудови. Втім, не обов’язково чисто розумові – людина може і серцем відчути благодать Божу, може раптово усвідомити і прийняти істинність Євангелія (як це відбувається з більшістю тих, хто в дорослому віці приймає рішення хреститися). Проте це ще не зустріч з Христом, як горизонт, що яснішає під ранок, на сході – сонце, що ще не зійшло.
Але буває, що люди плутають – і вирішують, що вже пора роздавати усе майно своє і слідувати за Тим, про Кого вони тільки-тільки прочитали в книгах. Скільки можна розповісти історій про палких неофітів, які мало не на наступний день після хрещення їхали в монастир, мріючи прийняти чернечий постриг! Найчастіше ці історії завершувалися сумно – люди неготові були не те що до чернечого подвигу, але і до звичайного життя православного християнина.
Мені здається – іноді причиною таких помилок ставало неправильне розуміння євангельського заклику «роздати майно». Люди, виховані радянською пропагандою, що з дитячого садка ввібрали уявлення про необхідність загальної рівності і про зовнішню причину всякого соціального зла, проектували ці свої стереотипи на духовне життя християнина. Замість того, щоб у міру сил і можливостей допомагати тим, котрі мають потребу, вони бажали позбавитися від сорому перед тими, що мають потребу, а за засіб позбавлення від сорому вважали «роздачу усього». Розумом, можливо, і розуміли, що такою роздачею нічиїх проблем принципово не вирішити, але серце вимагало радикалізму. Тільки ось походив їх радикалізм не від Христа.
Мораль очевидна: у духовному житті не треба робити різких рухів. Не намагайся негайно стати досконалим, не стрибай через всі сходинки. Для початку простого стань добрим християнином, а там, далі, якщо Господь з’явиться тобі і покличе до досконалості – тоді і роздавай, і слідуй. Але не раніше.
Немає коментарів:
Дописати коментар