Християнство – релігія багато в чому унікальна і неповторна. Відмінних рис можна знайти немало, але, мабуть, одна з найголовніших особливостей вчення Іісуса Христа полягає в тому, що Він не залишив після Себе жодних письмових джерел.
Його проповідь була винятково усною, і лише через деякий час з’явилися збірки, в яких розповідається про слова, справи та чудеса Спасителя.
І, звичайно, це не було випадковістю. Для християнина головний «предмет» віри – це Христос. Він же – і головна нагорода, і головна мета кожного, хто прийняв всім серцем ідеали, що проповідувалися Ним. Самі ж ці ідеали – не що інше, як сходи, що ведуть людину до вершин божественного буття.
І все-таки, шлях до Христа припускає наявність певних орієнтирів, певних знань про Нього. Тобто, простіше кажучи, інформації – правдивої, достовірної, якісної.
Така інформаційна потреба виникла в Церкві дуже рано – коли у Вічність почали відходити ті, хто знав Спасителя особисто або хоч би якось стикався з Ним. Поступово почала усвідомлюватися потреба в документальній фіксації того досвіду, тої благої вісті, яку сприйняло перше покоління християн.
Реалізацією цієї потреби стало створення письмових пам’ятників, що увійшли до історії під назвою Євангелій.
Насправді Церкві відомо багато книг, в заголовках яких є слово «Євангеліє», але новозавітний канон містить всього чотири писання з цією назвою. Чому? Які були критерії відбору цих збірок? Хто і коли їх склав? На ці питання ми і спробуємо знайти відповідь.
Церковний письменник II століття Папій Ієрапольський залишив свідоцтва про те, що вже в єрусалимській общині (а вона існувала недовго – до кінця 60-х років I століття) серед народу ходили так звані логії – короткі збірки висловів і діянь Христа.
Хто був автором цих записів – неясно, але вони, поза сумнівом, мають апостольське походження. З часом подібного матеріалу накопичилося стільки, що виникла необхідність в його систематизації. Цим і зайнялися дві людини – Матфей та Марк.
До цих пір в наукових колах немає єдиної думки, яке з Євангелій – від Матфея чи від Марка – було хронологічно першим. Каменем спотикання є ті самі логії, про які писав Папій. Зараз найбільш поширені два погляди на цю проблему.
Спрадавна існує загальновизнана думка, що Матфей написав два варіанти свого Євангелія – семитський та грецький.
Чому семитський? Та тому, що незрозуміло, на якій з семитських мов був складений початковий текст, – чи то на книжній староєврейській, чи то на народній арамійській.
Так або інакше, це зведення розповсюджувалося тільки серед іудеїв, і його неможливо було використовувати для проповіді серед греко-римського населення.
Тоді і народилася потреба перевести Матфеєве писання на койне – вульгаризовану, загальну грецьку мову, яка була зрозумілою і в Британії, і в Римі, і на Близькому Сході.
Хто виконав цю перекладацьку роботу – теж неясно, але з впевненістю можна сказати, що це був або сам Матфей, або близькі до нього люди.
Питання в тому, чи ототожнювати семитську редакцію Євангелія від Матфея та логії. Якщо так, то вимальовується приблизно така схема: Матфей пише логії, Марк їх систематизує і переробляє, а потім Матфей повторно видає їх на койне, надавши їм вже відому нам форму.
Якщо ж автор логій – інша людина, то в такому разі правильніше було б вважати за автора найпершого Євангелія Марка – як укладача найкоротшої зі всіх євангельських книг.
Такий підхід заснований на простій закономірності — серед всіх редакцій стародавніх джерел найкоротша, як правило, і є — найранішою.
Простіше кажучи, прихильники цієї версії вважають, що саме Марк поклав в основу Євангелія логії, додавши від себе лише мінімальні подробиці. З часом цю ж працю виконав і Матфей, значно переробивши матеріал логій та збагативши його новими деталями.
В церковній традиції прийнято дотримуватися першої схеми і вважати Матфея за першопроходця. Його писання зазвичай датують рубежем 40-х і 50-х років I століття. Праця Марка, на думку святих отців, була написана в 60-х роках. Якщо ж дотримуватися другої версії, то 40-ми роками ми можемо датувати саме логії, а сучасне Євангеліє Матфея потрібно віднести до того ж періоду, що і Маркові записи.
Наступним в списку «біографів Христа» йде Лука. При аналізі тексту виявляється величезна схожість його Євангелія з писаннями Матфея і Марка. Це дає тверді підстави вважати, що і Лука використовував певне загальне для всіх трьох апостолів джерело.
На користь такого припущення говорить і дата створення третього Євангелія – рубіж 60-х і 70-х років. Проте вплив загального джерела на цю книгу мінімальний, вона містить велику кількість унікальних подробиць, які ставлять її в певній мірі осібно серед трьох перших Євангелій.
І все-таки, не дивлячись на цілий ряд відмінних рис, писання Матфея, Марка і Луки в науці отримали назву «синоптичних», тобто таких, які оглядають один і той же предмет під приблизно однаковим кутом.
І дійсно, цілком досить прочитати одне з перших трьох Євангелій, щоб дізнатися про ключові моменти проповіді Спасителя. Євангелісти-синоптики доповнюють один одного, але канва оповідання у них залишається незмінною.
А ось про Євангеліє від Іоанна цього вже не
скажеш. Воно настільки відрізняється від праць решти євангелістів, що
серед критично настроєних учених висловлюється думка про значно пізніше
походження цієї книги.
Проте Церква не сумнівається, що її автор — це Іоанн Богослов, той самий «возлюблений учень», який стояв біля Хреста на голгофі і був очевидцем практично всіх новозавітних подій. Своє геніальне зведення він склав на заході I століття, між кінцем 80-х і кінцем 90-х років.
Час створення Євангелій ставив перед їх авторами трохи різні завдання за наявності однієї-єдиної мети — привести читача до Христа.
Для Матфея, наприклад, було очевидним, що спасіння, не дивлячись на його вселенське значення, відбулося в рамках конкретного народу і конкретної релігійної традиції — іудейської. Тому євангеліст особливо підкреслив в своєму творінні, що Христос і є виконання всіх старозавітних пророцтв, хранителем яких був народ Ізраїлю.
Марк створював свою книгу трохи пізніше — коли проповідь почала виходити за рамки Палестини, і було принципово важливо підкреслити достовірність божественності Христа. Як учневі апостола Петра, цьому євангелісту була дорога сама думка про те, що великий і незбагненний Творець став людиною заради спасіння людей.
Лука був учнем іншого апостола — Павла. В рамках Павлового богослів’я величезну роль грала ідея загальності спасіння, і було принципово важливо підкреслити, що Іісус — не тільки іудейський Месія, а Спаситель всього людства, зокрема — і язичників, для яких шлях до Бога відкривається через віру в Христа.
Іоанн Богослов пережив всіх своїх побратимів. За свідченням ранніх церковних авторів, перед ним стояло дуже непросте завдання — доповнити колишні розповіді про Христа такими подробицями, які розкривали б глибинний сенс вчення Спасителя.
Час старості Іоанна був епохою зародження перших єресей, коли вчорашні язичники намагалися ввігнати християнство у вузькі рамки філософії та езотеріки. У своєму Євангелії апостол позначив ключові моменти церковного вчення, що залишаються незмінними до теперішнього часу.
Але чому Євангелій всього чотири? Адже відомо, як мінімум, ще стільки ж книг подібного роду — від Іакова, від Марії, від Петра, від Іуди та інші. Проблема апокрифів (книг, що не увійшли до канону Нового Завіту) дійсно серйозна. Вона ставить перед нами питання критерію, по якому відбиралося те або інше писання.
Євангелій всього чотири, перш за все, тому, що саме в них Церква побачила ту справжню словесну ікону Христа, яка до найдрібніших подробиць передає найголовніше, — образ Живого Люблячого Бога, що став людиною і що приніс Себе в жертву заради спасіння.
В апокрифах цього немає. Навіть ті писання, які визнаються безперечними продуктами ранньої християнської думки, не містять в собі чого-небудь принципово нового, чого немає в канонічних Євангеліях. Апокрифи дуже зациклені або на «чудесах» та «таємницях», або на «побутових сценах». Їх головне завдання — здивувати, шокувати і заінтригувати читача.
І, нарешті, виникає цілком резонне питання — наскільки Євангелія справжні? Адже їх писали люди, які могли щось спотворити, — як не бажаючи того, так і свідомо.
Дійсно, в Новому Завіті досить багато різночитань, але парадоксальним чином саме вони і є доказом достовірності апостольських писань. Адже якби особа Христа і Його слова були чиєюсь фантазією, то автори, які займалися б подібною містифікацією, прагнули б передати всі подробиці без щонайменших змін.
Євангелісти цю мету не переслідують. Навпаки, вони прагнуть сказати про Спасителя якомога більше і передати максимально можливу кількість деталей. Вони іноді противорічать один одному, але при цьому розкривають Його як живого і справжнього.
Простота апостольських рядків — свідоцтво того, що євангельський Христос дійсно Той, про Кого вже дві тисячі років говорить Церква. І не тільки говорить, але і веде — до Нього ж.
Олександр Моісеєнков
Журнал для тих хто сумнівається
- ФОМА
Переклад українською – газета “Волинь
Православна”, 2013, №3
Немає коментарів:
Дописати коментар