знання, а разом із ним і повноту життя, людина отримує через
віру. При цьому Господь нічого не говорить про те, що віра й
знання несумісні, що знання непотрібно людині, однак пов’язує
блаженство не зі знанням, а з вірою: «Блаженні ті, щоне бачили і
увірували» (Ін. 20, 29), — тобто щасливими є ті, хто вірує. А це оз-
начає, що саме віра дає людині повноту буття.
Яким же чином і чому віра поєднана з повнотою людського
життя?
Знання стверджується досвідом. Ми знаємо, бо в своїх умови-
водах ґрунтуємося на свідченні людських почуттів: зору, слуху,
нюху, дотику, смаку. Завдяки таким свідченням маємо змогу су-
дити про те, наскільки доведеним можна вважати існування
явища або факту, які складають наше знання.
Нерідко вдаються до доказів шляхом математичних розрахун-
ків. Але і в основі будь-якої математичної дії лежить певна фізична
реальність. Здається, теоретичні операції з абстрактними цифро-
вими значеннями суперечать цьому твердженню. Однак і матема-
тичні символи можуть бути виражені через властивості наявної
реальності, і тоді будь-яка людина легко переконається в тому, що
двічі по два — справді чотири й що це — істина. Та якщо відсутні
математичні докази чи немає реального фізичного досвіду, то як
можна бути впевненим в існуванні того, що не дано нам у відчут-
тях і що достовірно довести неможливо?
Не випадково Господь пов’язує віру з блаженством і щастям.
Адже віра, на відміну від знань, дається людині не опосередковано
через її відчуття і не як результат логічних операцій її розуму, а
безпосередньо й через сукупність дії всіх духовних сил, притаман-
них людській особистості.
Пригадаємо ще раз чудові слова святителя Московського Фі-
ларета (Дроздова): «Віра починається в розумі, хоча належить
серцю». Це означає, що віра виявляється як за допомогою розуму,
так і через людське серце. А людське серце — це сукупність усіх
наших відчувань. Безсумнівним також є те, що в феномені віри
наявне й вольове начало, бо без зусиль волі, ясна річ, неможливо
повірити в те, що лежить поза межами досвіду. Отже, віра є ре-
зультатом устремління та взаємодії всіх духовних сил людини: і
розуму, і почуттів, і волі. Та навіть дещо більше: у вірі, безперечно,
є те, що зветься інтуїцією, тобто особливою підсвідомою здат-
ністю людини.
Саме на вірі Господь засновує Свій зв’язок із людьми. Адже
Він міг би обрати для цього розум, волю, якісь інші якості. Та Він
бере за основу Своїх стосунків з людиною саме віру, бо тільки
вона може пробудити релігійне почуття, оскільки виявляється в
сукупній дії всіх сил і можливостей людини.
Раніше ми говорили про те, що віра тісно пов’язана з мораль-
ністю, й наявність віри залежить від морального стану особис-
тості. Моральність дозволяє людині зберігати цілісність своєї
особистості й буття. Якщо ми руйнуємо моральне начало, то разом
із тим руйнуємо й людську особистість. Недаремно одна з чеснот,
пов’язаних із поняттям моральності, називається цнотливістю —
целомудрієм, що характеризує цілісність особистості. Отже, мо-
ральність лежить в основі цілісності людської особистості. Якщо
цю цілісність пошкоджено, якщо сама особистість є зруйнованою,
то чи здатна вона сконцентрувати всі свої сили — розумові, ду-
шевні, інтелектуальні, — всі свої почуття, щоб на висоті цього ду-
ховного піднесення спалахнуло полум’я віри?
Віра — це подвиг, в якому людина проявляється вся цілко-
вито. У цьому плані віра є непорівнянною зі звичайним знанням,
що вимагає значно менших духовних зусиль. Саме сповідання
віри, в якому концентруються всі здатності й сили особистості, ре-
ально поєднує людину з Богом.
Чудовими є й інші слова, сказані Спасителем під час першої
після Воскресіння зустрічі з учнями: «Мир вам».
Це дивне вітання Спасителя має допомогти нам зрозуміти, що
мир, за задумом Божим, є абсолютно винятковою цінністю. Не
може бути людського щастя, повноти життя й добробуту без
миру. І це повністю очевидно для сучасників ХХ і початку XXI сто-
ліття, адже цей час окреслився безперервними війнами й військо-
вими конфліктами.
І ще дещо важливе сказав Спаситель учням: «Кому простите
гріхи, тим простяться; на кому залишите, залишаться» (Ін. 20,
23).
Гріх, що віддаляє людину від Бога, є головною перешкодою для
її життя в союзі з Творцем. І подолання цієї перешкоди можливе
лише в родині послідовників Спасителя — в Церкві, в спільноті
віри, першими членами й керівниками якої стали апостоли. Саме
їм після Свого Воскресіння дає Господь право й силу звершувати
те, що стало можливим завдяки Його спокутній жертві: прощати
людські гріхи, визволяючи людей з-під влади зла.
"Слово Пастиря" Свят.Патріарх Кирил.
Немає коментарів:
Дописати коментар