Для того, щоб легше було вивчити зміст молитви Господньої, вона в православному катехізисі ділиться на призивання, сім прохань і славословлення.
Призивання складається з кількох слів, з якими ми звертаємось до Бога: «Отче наш, що єси на небесах!»,
Як же ми, за висловом Святого Письма, — «порох і попіл» (Бут. 18, 27; Іов. ЗО, 19), можемо зважитись називати Бога своїм Отцем? Причина цьому — любов Божа до людського роду. «Бо так полюбив Бог світ, — говорить любимий ученик Христа, св. ап. Іоанн Богослов, — що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. З, 16).
Отже, Бог — наш Отець, а ми — його діти. «О, яка до нас милість, яке багатство ласки й доброти Господа, — говорить св. Кипріан, — коли Він дозволив нам,як відмовляємо молитву перед лицем Божим, називати Бога Отцем, а себе іменувати синами Божими так само, як і Христос є Син Божий! Ніхто з нас не насмілився й вжити це ім’я в молитві, якби Він Сам не дозволив нам так молитися».
Звертаючись до Бога: «Отче наш!»—ми тим самим висловлюємо свою надію, що все, чого просимо в Бога, одержимо. Бо Сам Спаситель цього навчає нас, кажучи: «Коли вже ви, лихі бувши, вмієте дари добрі давати дітям вашим, то скільки більше Отець ваш Небесний дасть добра тим, що просять у Нього» (Мф. 7, 11); і «все, чого просите в молитві з вірою, одержите» (Мф. 21, 22).
Коротке призивання, з яким звертаємось до Бога, називаючи Його нашим Отцем, водночас закликає і нас, християн, до взаємної любові і вчить, щоб кожен з нас просив у Бога добра не тільки для себе, але й для всіх. Священномученик Кипріан пише: «Учитель світу і Наставник єдності насамперед не хотів, щоб молилися нарізно й поодинці, так, щоб кожен молився тільки за себе. Справді, ми не говоримо: «Отче мій, що єси на небесах, хліб мій дай мені сьогодні». Кожен з віруючих також не просить прощення тільки своєї провини і не за самого себе молиться, щоб не впасти у спокусу і визволитися від лукавого. Молитва в нас спільна, і коли ми молимось, то молимось за весь народ, тому що всі ми становимо одно».
Звертаючись до Бога — Отче наш, — ми додаємо ще слова, — «що єси на небесах». Що вони означають? Ці слова говорять про те, до якого Отця звертаємось, — до вічного Бога, і навчають як під час молитви, так і повсякчас, розум і серце підносити до Того, Хто живе на небесах» (Пс. 122, 1), Отця нашого.
Св. Іоанн Златоуст пише: «Він (Христос) заповідав говорити «Отче наш, що єси на небесах», не тому, щоб Бог знаходився тільки на небесах, але щоб нас, земних, навчити пориватися на небеса і, осяявшись красою небесних благ, звернути туди всі наші бажання».
Та під словом «небеса» в молитві Господній, за поясненням св. Кирила Єрусалимського, розуміються святі ангели і праведники, «бо вони носять у собі образ небесного» (1 Кор. 15, 49).
«Відвернувши слухачів від землі і поставивши їх на небесах, подивимось, — говорить св. Іоанн Златоуст, — про що, нарешті, каже Господь Ісус молитися».
Перше прохання молитви Господньої говорить: «Нехай святиться ім’я Твоє». Чого ми, християни, просимо в Отця Небесного, звертаючись до нього з таким проханням?
Св. Кипріан відповідає так: «Ми говоримо — нехай святиться ім’я Твоє, — не в тому розумінні, ніби ми бажаємо Богові, хай святиться Він молитвами нашими, але ми просимо в Нього, щоб ім’я Ного святилося в нас...».
Ім’я Боже достойно прославляється і святиться в нас, коли ми, християни, живемо праведно, вбираючись, «як обранці Божі, святі та улюблені, в милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння» (Кол. З, 12). Тому і св. ап. Петро умовляє віруючих: «Як слухняні діти, не пристосовуйтесь до попередніх похотів, що були за вашого невідання, але, за прикладом Святого, що покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках» (1 Йет. 1, 14—15).
Коли ж, будучи християнами, ми не живемо згідно з євангельським законом, тоді ім’я Боже не святиться, а неславиться через нас, як це було в іудеїв, що хвалилися законом і порушували його, за що докоряв їм св. ап. Павло, говорячи: «Через вас, як написано, ім’я Боже зневажається в язичників» (Рим. 2, 24).
«Тому, — як пише св. Кассіан, — хто говорить у молитві: «Нехай святиться ім’я Твоє в мені», той за змістом слів, що він промовляє, молиться ось про що: «З допомогою Твоєю нехай стану я бездоганним, справедливим, благочестивим, буду стримуватися від усякого вчинку лихого, говорити істину, чинити правду, ходити в правоті, відзначатися чистотою, прикрашатися нерозтлінням, мудрістю й розсудливістю, думати про небесне, нехтувати принадами земними, прославлятися ангельським життям»].
Далі просимо Бога: «Нехай прийде Царство Твоє». Царство, про яке говорить це прохання молитви Господа, по-перше, є майбутнє Царство слави, що відкриється після кінця світу і суду Божого, а також, по-друге, це духовне Царство благодаті, про яке Господь сказав: «Царство Боже всередині вас» (Лк. 17, 21). Воно виявляється як праведність і мир, радість у Святому Дусі (Рим. 14, 17).
«Та коли не будемо просити, невже Царство Боже не прийде? — запитує бл. Августин і відповідає: «Звичайно, прийде. Та яка користь, коли ми будемо стояти тоді ліворуч?» Тому кожного разу, коли просимо Бога, щоб прийшло Царство Його, ми просимо, щоб з допомогою благодаті Божої очиститися від гріха, прикраситися чеснотами і бути достойними спадкоємцями Його Царства.
Оскільки воля Божа є святість наша (1 Сол. 4, 3), то в третьому проханні молитви Господньої ми просимо Бога, щоб Він допоміг розуміти святу волю Його, завжди добру, приємну й довершену (Рим. 12, 2), і дав сили чинити Його волю, виражену в святих заповідях, прямуючи тільки за тим, «шо правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що хвали гідне, що тільки доброчесність і похвала» (Флп. 4, 8), щоб таким чином стати святими і спастися.
Учитель древньої Церкви Тертулліан говорить: «Молимо, — нехай буде воля Твоя, — не тому, щоб міг хто-небудь перешкодити бути волі Божій, але молимо, нехай справджується воля Його в усіх нас. Але хіба не того хоче Бог, щоб ми ходили за Його заповідями? Тому й молимось, щоб Він і показав нам волю Свою, і дав силу вчинити її, щоб ми були спасенними і на небесах і на землі. Бо суть волі Його — спасіння тих, кого Він усиновив».
Після гріхопадіння воля нащадків Адама стала легко схилятися до гріха, і «людина не з такою легкістю, з якою доходить до поганого, повертається від нього знову до доброго», — зауважує св. Григорій Нісський. «Тому, — говорить цей святитель, — коли в нас діє потяг до зла, то не треба помічника, тому що ПОРОК сам по собі довершує себе у волі нашій. Коли ж виникає бажання кращого, то потрібно буває, щоб Бог допоміг здійснити його... Тому і навчаємося в молитві в такій мірі очищати наше життя від лихого, щоб, як у небесних жителях, і в нас безперешкодно керувала Божа воля.
Пояснюючи слова молитви Господньої: «нехай буде воля Твоя...», бл. Августин говорить: «Служать Тобі ангели на небі, нехай так послужимо Тобі і ми на землі! Не ображають Тебе ангели на небі, щоб не зневажали Тебе і ми на землі! Як вони чинять волю Твою, так щоб і ми чинили її! І тут хіба не про те молимось, щоб бути нам добрими? Адже воля Божа тоді буває в нас, коли ми творимо її, а це і означає бути добрими».
Від четвертого прохання молитва Господа вчить нас, що Бог є для нас помічником і в усіх зовнішніх наших потребах. Якщо в перших трьох проханнях ми просимо благодатної помочі Божої у внутрішньому духовному житті, шоб ми, натхнені, освячувані й зміцнювані Божою благодаттю, могли непорочно ходити в заповідях Його, то тепер ми звертаємося до Бога з молитвою про те, щоб і в зовнішньому житті, в неминучих зіткненнях з його потребами і випробуваннями, Він подавав нам з неба Свою благодатну поміч.
Перше, чого ми просимо: «Хліба нашого насущного дай нам сьогодні». Хліб, якого ми благаємо в четвертому проханні, це — речовинний хліб, необхідний нам для підтримання життя тіла. Під хлібом розуміються і всі інші зовнішні потреби — одягу, житла тощо.
Та хіба ми самі не в спромозі здобути собі споживок? Звичайно, кожен може і повинен працювати, щоб існувати. Сам Бог заповідав першій людині: «В поті чола твого будеш їсти хліб» (Бут. З, 19). Тому і св. ап. Павло сказав: «Коли хто працювати не хоче, той хай і не їсть» (2 Сол. З, 10).
Отже, кожна людина повинна працею здобувати собі хліб. Але що говорить Святе Письмо? Людина насаджує, а Бог зрощує (1 Кор. З, 6). Тому хоча людина завжди здобувала собі хліб трудом, але споконвіку люди віруючі вважали хліб даром Божим, символом життя, і відносилися до нього, як до святині, вживаючи хліб як видиме Боже благословення в усіх релігійних і побутових обрядах.
І те, що Сам Христос Спаситель навчає нас ПРОСИТИ в Бога собі нього дару, в якому об’єднує всі потреби, говорить про особливе значення хліба. Тому, коли хліб валяється під ногами або на смітнику, — це злочин перед людьми і гріх перед Богом.
У проханні хліба насущного Господь заповідає ГОВОРИТИ не «хліба мого», а «хліба нашого», тобто — дай його не тільки мені, а всім, бо його потребує кожна людина, що є нашим братом, якого ми не повинні зневажати, як не зневажає нас Бог, «бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мф. 5, 45).
Але чому Господь учить просити не просто хліба, а «хліба насущного?». «Насущний» означає «щоденний». «Дивись, — пояснює св. Іоанн Златоуст, — як і в тілесному багато духовного! Спаситель казав молитися не за багатство, не ПРО ВТІХИ, не про коштовний одяг, не про інше чимось подібне тто цього, тільки про хліб і до того про хліб денний, — так, щоб не журитися про завтрашній. Тому й додав: «хліба насущного», тобто щоденного. Навіть і цим словом не задовольнився, а додав після цього ще інше: «дай нам сьогодні», щоб не гризтися турботою про завтрашній день. Коли бо не знаємо, чи побачимо продовження його, то для чого й піклуватися про нього? Це Спаситель заповідав згодом у Своїй проповіді: «Не журіться, — говорить, — про завтрашній день» (Мф. 6, 34). Він хоче, щоб ми завжди були підтримані і окрилені вірою і не більше поступалися природі, аніж вимагає від нас конечна потреба».
Навчаючи не турбуватися про завтрашній день. Господь цим не заперечує турбот про майбутнє наших дітей або близьких, а застерігає, за словами бл. Августина, від того, щоб «душа наша не приліпилася до тлінного, перетворивши вживання природного у пристрасть, і не звикла до захланності, яка не дає просити благ божественних».
Оскільки душа має потребу в духовній поживі, щоб підтримувати духовне життя, то під хлібом слід розуміти і ту духовну поживу, якою є Слово Боже, бо Сам Спаситель сказав: «Не хлібом самим буде жити людина, а всяким словом, що виходить із уст Божих» (Мф. 4, 4). Отже, християнин, який занедбує вивчення Слова Божого, прирікає душу свою на духовний голод і спрагу.
Але щоб пожива тілесна і духовна пішла на користь душі, вона найперше повинна бути визволеною від гріха первородного і чистою від своїх гріхів. Спадщина гріха і заподіяні кожним гріхи обтяжують душу, тому в п’ятому проханні молитви Господньої ми просимо Бога: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».
Провиною, «боргом» у Святому Письмі називається гріх, і тому винуватець, тобто грішник, підлягає судові й покаранню, поки не поверне всього боргу, як показав Господь у притчі про боржника (Мф. 18, 23—35). В ній Він учить нас прощати провини ближнім, щоб одержати від Бога прощення своїх гріхів. Цю умову прощення гріхів Господь повторює знову, коли говорить: «І коли стоїте на молитві, то прощайте. як що маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам гріхи ваші» (Мк. 11, 25—26).
Пояснюючи цю заповідь Господню, св. Кипріан пише: «Бог не приймає жертви від того, хто ворогує, і наказує такому повернутися від олтаря і спочатку помиритися з братом, щоб потім можна було умилостивити Бога мирними благаннями. Для Бога велика жертва — наш мир і згода братерська, народ, згуртований в єдності Отця і Сина і Святого Духа... Хто ворогує у злобі й незгоді, хто не має миру з братами, той, як свідчить блаженний апостол і Святе Письмо, хоча б зазнав смерті за ім’я Христове, все ж залишиться винним
у ворогуванні проти брата (1 Кор. 13, 3), а в Письмі сказано: «Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб» (1 Ін. З, 15), а душогуб не може ані досягти Царства Небесного, ані жчти з Богом».
І св. Кирило Єрусалимський, пояснюючи це прохання, повчає: «Вчинки, проти нас заподіяні, незначні, неважні, легко полагоджувані, а гріхи, вчинені нами проти Бога, великі і потребують людинолюбства, властивого одному Богові. Тому будь обережним і через незначні й малі гріхи проти тебе, не позбав себе можливості одержати від Бога прощення найтяжчих гріхів».
Отже, молитва Господня переконує нас у тому, що кожен віруючий, за словами св. Кассіана, «може сміливо просити відпущення гріхів, ЯКЩО ТІЛЬКИ простив своїм винуватцям... Тож, коли хто від усього серця не простить брата свого, що згрішив проти нього, той цією молитвою буде просити собі не помилування, а осуду».
А що без провин ми не можемо прожити на землі, бо провинами є наші повсякденні гріхи, то треба нам щодня просити прощення гріхів і дотримувати вказаної нам Господом умови.
«На додаток до такої спасенної молитви («І прости нам...»), — пише Тертулліан,— доповнив Господь: «І не введи нас у спокусу», — повчаючи нас не тільки молитися за прощення гріхів наших, але й про те, щоб запобігти їм.
Цим проханням Господь учить, що ворог наш, диявол, нічого не може пошкодити нам, якщо Бог йому не попустить. Попускає ж Бог лукавому являти свою владу і силу над нами або за гріхи наші, щоб напоумити й навернути грішників до покаяння, або для випробування, для зміцнення в чеснотах і для більшої слави праведників, що ми й бачимо в книзі Іова.
Дозволяючи дияволу випробувати добрчесність Іова, Бог говорить: «Ось усе, що в нього, в руці твоїй, тільки на нього не простягай руки твоєї» (Іов. 1, 12). Цими словами Господь рятує нас від облудного страху, коли впадаємо в спокусу, і вчить надіятися на Нього, тому що «Бог для нас — пристановище і сила, скорий помічник у бідах» (Пс. 45, 2), а також застерігає від зарозумілості, пихи і покладання на власні сили, приписування собі слави в перемозі над гріховними нахилами і в досягненні моральної досконалості.
Проте, в молитві до Бога, щоб Він охоронив нас від спокуси, ми не просимо, щоб зовсім не було нам ніякої спокуси, інакше ми не зможемо утвердитися в чесноті, а просимо, щоб Він не попустив нам погрузнути в спокусах.
Св. Кассіон пише: «Слова молитви «не введи нас у спокусу» — не те означають, що не попусти нам коли-небудь спокушуваними бути, а — не попусти нам бути переможеними у спокусі».
«Кожен спокушається, коли захоплюється і знаджується власною пожадливістю, — говорить св. ап. Яків, а пожадливість, зачавши, породжує гріх, а заподіяний гріх породжує смерть» (1, 14—15). Тому, щоб вистояти проти спокуси і не бути звабленим похіттю, святі отці навчають завжди мати пам’ять про смерть.
«Якщо не боїшся гріха, — говорить бл. Августин, — то хоч смерті побійся, побійся того, куди веде гріх. Солодкий гріх, та гірка смерть... І чим би не було те, ради чого грішиш, усе це, закриваючи очі на смерть тут залишиш, а з собою візьмеш тільки самі гріхи, вчинені тобою ради цього».
А св. Максим Сповідник, повчаючи віруючих, як ставитися до спокус, пише: «Спокус згідно з Письмом є два роди: одні трапляються через те, шо приємне, а інші через те, що скорботне й болісне; одні довільні, а інші невільні, Від тих народжується гріх, і про те, щоб не вводитися в них, звелено нам молитися... А ці карателі гріха, вони карають гріхолюбний нахил, наводячи невільні, тяжкі скорботи...».
Закінчується молитва Господня коротким проханням: «...але визволи нас від лукавого». Під цим розуміємо усякі біди, які вигадує проти нас ворог нашого спасіння — диявол.
«Лукавим тут називає Господь диявола, — повчає св. Іоанн Златоуст, — і каже нам вести проти нього непримиренну боротьбу. А що диявол переважно називається лукавим, то це через надмір зла в ньому, і тому що, не маючи жодної образи від нас, він веде проти нас непримиренну брань. Тому Спаситель не сказав: «визволи нас від лукавих» але — «від лукавого», і тим самим навчає нас ніколи не гніватися ні ближніх за ті образи, яких ми іноді зазнаємо від них, але всю боротьбу свою звертати проти диявола, як винуватця всіх бід».
Повчаючи нас не спати і молитися, щоб протистояти лукавому, Спаситель заповідає молитися не тільки за себе, але й одному за одного, а тому й навчає нас проказувати: «визволи не мене», а «визволи нас...», наказуючи нам тим самим не тільки собі, але й один одному просити допомоги, захисту й спасіння».
Закінчується молитва Господня славословленням: «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава на віки вічні. Амінь».
На кінці молитви Він (Христос) прославив Царство і силу і славу Божу, сказавши: «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки». Цього, каже, прошу в Тебе тому, що знаю, що Ти — Цар усього, маєш вічну державу, можеш зробити все, чого б захотів, і маєш невід’ємну славу».
«Після молитви кажеш: «Амінь», — пише св. Кирило Єрусалимський. Словом «амінь», яке означає «нехай буде» (або істинно), завершуємо висловлене в богодарованій молитві. Цим і благаємо, нехай буде так, усе, про що помолилися з вірою і надією, і засвідчуємо впевненість, що без сумніву буде нам усе, про що молилися з волі Господа».
Священномученик Кипріан Карфагенський говорить про молитву Господню: «Що дивного, улюблені брати, що Господь дав нам таку молитву, вчительською владою Своєю поєднавши коротко в спасенній мові всяке прохання наше... Господь наш Ісус Христос прийшов для всіх і, збираючи вчених, рівно як і невчених, людей всякої статі й віку, подав заповіді спасіння і благозволив зробити дорогопінне скорочення всіх Своїх заповідей, щоб пам’ять тих. хто вчиться, не була переобтяжена небесною наукою, але швидко заучувала те, що необхідне для простої віри».
Не словами ж тільки, але й ділами Господь учив нас молитися, тому що Сам часто підносив до Бога молитви і благання, кажучи: «Нехай будуть усі одно: як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, так і вони щоб були в Нас одно» (Ін 17, 21).
«Дивіться, яке в Нього було бажання? Те, щоб як Отець і Син одно, так і ми щоб перебували в подібному єднанні, щоб звідси вже можна було зрозуміти, як погрішає той, хто розсікає єдність і мир, коли саме про це особливо і молився Господь, бажаючи, щоб народ Його, спасаючись у Ньому, жив у МИРІ, бо розбрат не веде до Царства Божого. Приводить же до єдності і миру виконання волі Божої, бо у відданні себе на волю Божу, — говорить бл. АВГУСТИН,— єдино істинне і блаженне життя. Хто є таким, над тим примножує милість Свою Господь, і він у тіні крил Його буде спокійним. насититься від ситості дому його і з потоку насолоди Його нап’ється, бо в Нього джерело життя, і в сяйві Його побачимо світло (Пс. 35, 8—10)».
Немає коментарів:
Дописати коментар