В інших релігіях засновник був не ким іншим, як проповідником вчення нового чи старого і давно забутого. Тому у всіх інших релігіях засновник не має того виняткового значення, яке має Господь Ісус Христос у християнстві. Там засновник - вчитель, провісник Бога, що сповіщає шлях порятунку. І не більше. Учитель - тільки труба Бога, головне ж - то вчення, яке він передає від Бога. Тому засновник в інших релігіях завжди знаходиться на другому плані по відношенню до вчення, що він звіщає, засновуваної ним релігії. Істота релігії від нього не залежить, він, так би мовити, може бути замінений. Релігія аніскільки не постраждала б, якщо б її проголосив інший учитель чи пророк. Наприклад, буддизм спокійно міг би існувати, якщо б було доведено, що Будди ніколи не було, а був інший його засновник. Іслам спокійно міг би існувати, якщо б замість Мухаммеда виявився хтось інший. Це стосується всіх релігій, тому що функції засновників цих релігій полягали в їх вченні, яке вони пропонували людям. Вчення становило істоту їхнього служіння.
А християнство міг би заснувати, наприклад, святий Іоанн Хреститель? Він міг би сказати про моральне вчення, про деякі істини віри, але не було б самого головного - Жертви! Без Хресної Жертви Боголюдини Ісуса Христа немає християнства! Можна зрозуміти тепер, чому весь вогонь негативної критики був направлений на скасування Христа як особистості, що реально існувала! Якщо Його не було, якщо не було Того, Хто постраждав за нас, Хто прийняв смерть хресну - християнство розсипається тут же. Ідеологи атеїзму це чудово розуміють.
Отже, якщо ми хочемо виразити істоту християнства не просто одним словом - Христос, то скажемо так: вона полягає в Хресті Христовому і Його Воскресінні, через які людство нарешті отримало можливість нового народження, можливість відродження, відновлення того занепалого образу Божого, носіями якого ми є. Оскільки за так званою природою ми не здатні до єднання з Богом, бо ніщо пошкоджене не може бути причетне Богу, то для єднання з Богом, для здійснення Боголюдства необхідне відповідне відтворення людської природи. Христос відновив її в Самому Собі і дав можливість зробити подібне кожній людині.
Інший найважливіший аспект, що становить істоту християнства, - це правильне духовне улаштування людини. І тут християнство пропонує те, що принципово відрізняє його від вчення всіх інших релігій. По-перше, вчення про Бога, по-друге, розуміння сутності і цілі духовного життя людини, далі - вчення про Воскресіння і багато іншого.
Отже, перше, що притаманне тільки християнству, а не іншим релігіям, - це твердження, що Бог є любов. В інших релігіях те вище, чого досягла релігійна свідомість в природному порядку, є уявлення про Бога як про праведного, милостивого Суддю, справедливого, але не більше. Християнство стверджує щось особливе: що Бог є любов і тільки любов. На превеликий жаль, це християнське розуміння Бога насилу знаходить собі шлях до свідомості і серця людини. Бог-любов ніяк не сприймається «старою» людською свідомістю. Тим більше що образ Бога-Судді зустрічається і в Євангелії, і в посланнях апостольських, і в святоотецьких творіннях. Але яка специфіка вживання цього образу? Він має винятково повчально-пастирський характер і відноситься, за словом святителя Іоанна Златоуста, «до розуміння людей більш грубих». Як тільки ж питання стосується викладу істоти розуміння Бога, ми бачимо зовсім іншу картину. Стверджується з повною визначеністю: Бог є любов і тільки любов. Він не підвладний ніяким почуттям: гніву, страждання, покарання, помсти і т.д. Ця думка властива всьому Переданню нашої Церкви. Ось хоча б три авторитетних висловлювання.
Преподобний Антоній Великий: «Бог благий і безпристрасний і незмінний. Якщо хтось, визнаючи благословенним й істинним те, що Бог не змінюється, дивується, проте, як Він, будучи таким, про добрих радіє, злих відвертається, на грішників гнівається, а коли вони каються - милує їх, то на це треба сказати, що Бог не радіє і не гнівається, бо радість і гнів суть пристрасті. Безглуздо думати, щоб Божеству було добре чи зле через людські вчинки. Бог благ і тільки добро і творить. Шкодити ж нікому не шкодить, перебуваючи завжди однаковим. А ми, коли буваємо ласкаві, то вступаємо у спілкування з Богом за подібністю з Ним, а коли стаємо злими, то відділяємося від Бога через несхожість з Ним. Живучи добродійно, ми буваємо Божими, а стаючи злими, стаємо віддаленими від Нього. А це означає не те, що Він гнів мав на нас, але те, що гріхи наші не дають Богу засяяти у нас, з демонами ж мучителями з'єднують. Якщо потім молитвами та доброчинністю здобуваємо ми прощення гріхів, то це не те означає, що Богові ми догодили або змінили Його, але що за допомогою таких дій і звернення до Бога ми вилікувалися від існуючого в нас зла, знову стаємо здатними вкушати Божої доброти. Так що фраза «Бог відвертається від злих» є подібною до «Сонце ховається від позбавлених зору».
Святитель Григорій Нісський: «Бо що є неблагочестивим вважати, що єство Боже схильне до якої-небудь пристрасті задоволення, або милості, або гніву, цього ніхто не заперечить, навіть з мало уважних в пізнанні істини Сущого. Але хоч і кажуть, що Бог веселиться про рабів Своїх і гнівається люттю на падший народ, тому що Він милує (див.: Вих. 33:19), але в кожному, думаю, з таких висловів загальновизнане слово гучно вчить нас, що за допомогою наших властивостей провидіння Боже пристосовується до нашої немочі, щоб прихильні до гріха через страх покарання утримували себе від зла, захоплені перш гріхом не зневірялися в поверненні через покаяння, зважаючи на Його милість».
Святитель Іоанн Златоуст: «Коли ти чуєш слова «лють» і «гнів» у відношенні до Бога, то не розумій під ними нічого людського: це слова поблажливості. Божеству чуже всяке подібне тому, а говориться ж так для того, щоб наблизити предмет до розуміння людей більш грубих».
Таких цитат можна навести скільки завгодно. Всі вони говорять про те саме, що і апостол Яків: «Випробовуваний, хай не каже ніхто: Я від Бога спокушуваний. Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує. Але кожен спокушується, як надиться й зводиться пожадливістю власною.» (Якова 1:13-14).
Це - абсолютно нове, унікальне в історії людства розуміння Бога. Воістину, тільки Об'явлення Боже могло дати таке вчення про Бога, бо ніде в природних релігіях ми не знаходимо такого. У природних релігіях це було немислимо. І хоча 2000 років існує християнство, навіть серед християн це малоприйнятно.
Стара, пристрасна людина, що панує в нашій душі, шукає земної правди, караючої лиходіїв і нагороджуючої праведників, і тому найбільше одкровення Боже про те, що Бог є любов і тільки любов, ніяк не приймається людською свідомістю. По любові і тільки по любові, а не для «задоволення» так званої Правди Божої, не для «викупу» Бог послав і Сина Свого Єдинородного.
Друга особливість християнства (на сьогоднішній момент правильніше сказати - Православ'я) стосується істоти духовного життя людини. Християнство цілком спрямоване на зцілення душі, а не на заробіток блаженства і раю. Преподобний Симеон Новий Богослов вказує: «Ретельне виконання заповідей Христових навчає людину (тобто відкриває людині) його немочі». Звернемо увагу, що підкреслюється преподобним Симеоном: виконання заповідей робить людину не чудотворцем, пророком, учителем, не гідним всяких нагород, дарів, надприродних сил - що є найголовнішим наслідком «виконання» заповідей у всіх релігіях і навіть метою. Ні. Християнський шлях веде людину зовсім до іншого - до того, щоб людина побачила найглибшу пошкодженість людської істоти, заради зцілення якої втілився Бог Слово і без пізнання якої людина в принципі нездатна ні до правильного духовного життя, ні до прийняття Христа Спасителя.
Наскільки несхоже християнство з іншими релігіями! До чого короткозорі ті, які говорять про загальну релігійну свідомості, про те, що всі релігії ведуть до однієї і тієї ж мети, що всі вони мають єдину сутність. Як наївно звучить все це! Тільки людина, що абсолютно не розуміє християнство, може говорити про таке.
У християнстві «справи» відкривають людині його істинний стан - стан найглибшого ушкодження і падіння: з якого боку не доторкнися до мене - я весь хворий. Тільки у свідомості цієї немочі у людини виникає правильна духовна сила. Тоді стає людина сильною, коли Бог входить в неї. Апостол Петро яким сильним себе відчував? І що? Апостол Павло що про себе пише? «Тричі молив Бога». Результат: «Сила моя в немочі звершується». Виявляється, тільки через пізнання себе, який я є насправді, в людину входить Господь, і тоді дійсно людина здобуває силу: «Якщо і небо впаде на мене, не злякається душа моя», - говорив авва Агафон. А що ж обіцяно людині? Святитель Іоанн Златоуст говорить: «Бог обіцяє ввести нас не до раю, а в саме небо, і не Царство райське сповіщає, а Царство Небесне». Преподобний Макарій Єгипетський пише: «Вінці та діадеми, які отримають християни, не суть створення». Не щось створене отримує оновлена людина, вона отримує Самого Бога! Обоження - так іменується наш ідеал. Воно є найтісніше єднання людини з Богом, є повнота розкриття людської особистості, є той стан людини, коли вона стає справді сином Божим, Богом за благодаттю. Яка колосальна різниця між християнством та іншими релігіями!
Можливо, найважливішим, про що говорить християнство і що відрізняє його від інших релігій і без чого християнство не може існувати, є його найбільший догмат, виражений у найбільшому християнському святі, Великодні, - догмат Воскресіння. Християнство говорить не просто про те, що християнська душа з'єднується з Богом, що душа буде відчувати той чи інший стану. Ні, воно стверджує, що людина - це душа і тіло, це єдина духовно-тілесна істота, і обоження притаманне не тільки душі, але душі і тілу. В оновленій людині все змінюється, не тільки душа, розум, почуття, а й саме тіло.
Християнство говорить про воскресіння як факт, що настане внаслідок Воскресіння Христового. Кожен що від Христа не може не воскреснути! Згадайте, наскільки зухвало прозвучала проповідь апостола Павла в ареопаг про Воскресіння. Мудреці сприйняли її як казку, фантазію. Але християнство стверджує це в якості одного з центральних своїх догматів. Звістка про Воскресіння пронизує всю християнську свідомість протягом усіх 2000 років. Найбільші святі, які досягли осяяння Божого і просвітління розуму, стверджували з усією силою і категоричністю цю істину. Вона унікальна в історії релігійної свідомості людства.
Християнство є релігія, яка не ззовні нас і яку ми можемо споглядати як якийсь умоглядний об'єкт, розглядаючи схожість і відмінності між ним та іншими об'єктами. Християнство за природою притаманне людині. Але християнином людина стає тільки тоді, коли побачить, що не може позбутися від мук його пристрастей, гріхів. Пам'ятаєте, у Данте в «Аді»: «Так заздрістю палала кров моя, що, якщо було добре іншому, ти бачив би, яким зеленим був я». Ось вона, мука. Будь-яка пристрасть приносить людині страждання. І лише коли вона приступає до християнського життя, тоді починає бачити, що таке гріх, що таке пристрасть, який це жах, починає бачити необхідність Бога Спасителя.
У людській свідомості постійно йде боротьба між старою та новою людиною. Якого Бога вибере людина: Бога Христа чи бога антихриста? Один Бог врятує й вилікує мене, дасть можливість стати справжнім сином Божим у єднанні з Сином Словом втіленим. Інший брехливо обіцяє мені всі блага земні на мить часу. Що вибереш, людино?
Але в будь-якому випадку пам'ятай, що не рожеві окуляри і не «мудрість» страуса, заривати голову в пісок від невідворотної небезпеки, врятує тебе від світу пристрастей (тобто страждань), що живуть в душі, але лише мужній і чесний погляд на самого себе, на свої так звані сили і усвідомлення своєї глибокої духовної убогості відкриє тобі істинне спасіння й істинного Спасителя - Христа, в якому укладено все твоє благо вічного життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар