Шанування образів.

З найдавніших часів існування Християнської Церкви ікони є неодмінним атрибутом і своєрідним вираженням духовного життя віруючого, його прагнення наочним чином виразити невидимий, але реальний зв’язок з духовним світом.

Слово «ікона» походить із грецької мови і в перекладі українською означає «зображення, образ». Тому в нашій мові терміни «ікона» й «образ» щодо священних зображень використовуються як синоніми.

Друга Заповідь забороняє робити і вшановувати ідолів та їх зображення, тобто неправдивих богів, і зовсім не торкається істинних священних зображень. Слова другої Заповіді «ніякого зображення», безсумнівно передбачають слово – «ідола», кумира; саме так і пояснює ці слова сам Мойсей, коли в іншому місці висловлюється – «зображень якого-небудь кумира» (Второзаконня, 4:16). Крім того, слова «ніякого зображення» не виключають можливості істинних релігійних зображень так само, як і словами четвертої Заповіді – «ніякої справи» не робити сьомого дня тижня (Вихід, 20:10; Второзаконня 5:14) не виключається можливість законного звершення тоді добрих і невідкладних справ (Євангеліє від Матфея, 12:5, 10–12).

Окремі християнські конфесії та нехристиянські релігії звинувачують тих, хто шанує святі ікони, в порушенні другої Заповіді, яка забороняє поклоніння істуканам. Проте таке звинувачення позбавлене сенсу: адже, віддаючи належне пошанування іконі, ми поклоняємося не самій дошці та фарбі (матеріалу, з якого вона виготовлена), а тому першообразу – тій священній особі, яка на ній зображена. У повноті православне вчення про ікони було викладено в догматичному віровизначенні VII Вселенського собору, який відбувся 787 р. в м. Нікея. У ньому, зокрема, читаємо про зв’язок між пошануванням ікон і тих, хто на них зображений: «...Честь, яка виказується образу, переходить до першообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється істоті, зображеній на ній. Так стверджується вчення святих отців наших, тобто передання кафоличної Церкви, що від кінців до кінців землі прийняла Євангеліє» (Догмат про іконошанування).

Отже, і кадіння, і запалення лампад чи свічок, і все інше здійснюється перед християнськими святинями та священними зображеннями – іконами – не задля вшанування їх самих (матеріалу чи зображення), а стосується тих, хто там зображений. Таким чином, в іконошанувальника і розум, і серце, і весь дух, і смирення, і покірність – усе це стосується того, хто на Небесах, тобто він поклоняється і служить не самим іконам, а лише перед іконами, як це заповідав Сам Бог і як повинно це звершуватися до Другого Пришестя Господа Ісуса Христа.

Тож майже два тисячоліття християнські священні зображення за допомогою художніх засобів благоговійно звертають наш духовний зір до подій біблійної та церковної історії, закликають до поклоніння Господу Богові, шанування Пресвятої Богородиці, ангелів та святих. За посередництвом ікон кожен віруючий може увійти в сферу божественного буття і спілкування з Господом та Його святими, що було б набагато важче зробити без них.

Ікона – не просто картина, зображення якоїсь події чи особи, це – своєрідне вікно в духовний світ, що розкриває перед нашими душами реальність недосяжного для людського розуму іншого світобуття. Невипадково не залежно від того, яким чином те чи інше іконописне зображення виготовляють, іконою воно стає лише після освячення, під час якого священик прочитує визначені молитви й окроплює свяченою водою.

Між святими зображеннями (іконами) і не святими (ідолами) є схожість у тому, що їх виготовляють з одних і тих же матеріалів (часто дорогоцінних), проте «чисте ніколи не слід змішувати з нечистим», бо між ними є нездоланна різниця.

Аналогію ж відповіді на запитання про коштовне оздоблення храмів можна простежити у випадку, коли побожна жінка, бажаючи виказати особливу пошану Ісусові, вилила на Його ноги дорогоцінне миро. На закид у марнотратстві Ісус Христос відповів: «...убогих завжди маєте з собою, а Мене не завжди маєте...» (Євангеліє від Матфея, 26:11). Саме тому в усі часи існування християнської Церкви бажання висловити щиросердечне благоговіння і пошану виражалося особливим чином – у прикрашанні храмів вишуканими розписами, золоченням, різьбою та використанням цінних матеріалів. Це могло виразити трепетне ставлення віруючих до всього священного, до того, що присвячене Богові. А Богові належить найкраще, бо Він є Творцем і Спасителем світу.