Memento mori.

«У всіх ділах твоїх пам’ятай про кінець твій,
і повік не згрішиш» (Сир. 7: 39)

Людина як вінець творіння Божого покликана до досконалості, але внаслідок гріхопадіння у світ увійшла смерть, втратився безпосередній зв'язок з Творцем. Людство все більше віддається до задоволення тимчасових земних потреб, забуваючи про істинного Бога. Проте Своїм промислом Господь як люблячий батько завжди виправляє помилки людини і направляє їх до благої мети. Це передусім стосується смерті. Святитель Феофіл Олександрійський говорить: «Людина зазнала смерті, але і в цьому випадку Бог надав їй велике благодіяння саме тим, що не залишив її вічно перебувати в гріху. Бог вигнав людину з раю, ніби на заслання, щоб людина впродовж певного часу очистила свій гріх і, напоумлена покаранням, знову була повернута до раю. Якщо в посудині, яка щойно зроблена, виявиться недолік, її переливають або переробляють, щоб вона стала новою і цілою; те ж буває і з людиною. Для того вона і долається силою смерті, щоб під час воскресіння з'явитися здоровою, тобто чистою, праведною і безсмертною» [2].

Смерть не створена Богом, а людина породила її своїм гріхом. Так, Христос Своїм пришестям, стражданнями і воскресінням переміг смерть, і ця перемога дала і нам можливість воскресіння і безкінечного життя. Але Христос не відміняв смерть як закінчення земного життя людей. І саме смертю Господь припиняє гріховні діяння людини, саме смерть близьких дає підстави замислитись над швидкоплинністю життя та марністю гріховних задоволень і матеріальних здобутків – «Не бійся, коли розбагатіє людина, коли примножиться слава дому її. Бо коли помре, то не візьме з собою нічого, не піде за нею слава її» (Пс. 48: 17 – 18). Для праведника ж смерть є завершенням його старань.

Преподобний Єфрем Сирін говорить з цього приводу: «Смерть праведних – кінець боротьби із пристрастями плоті; після смерті борці прославляються і приймають переможні вінці» [3]. Зрештою смерть відкриває людині правду. Якою б не були її погляди та релігійні переконання, після смерті вона переконається у існуванні істинного Бога – Творця вселенної.

В італійців існує старовинне прислів’я: «Після закінчення гри у шахи і король, і пішак, кладуться в одну коробку». Суть якого в тому, що яких би висот у земному житті не досягла людина та скільки б матеріальних благ не здобула – вона все одно помре, як усі інші люди. Більш глибокий зміст щодо марноти земного багатства і його неправильного використання подається у притчі про багатого і Лазаря (Лк. 16: 19 – 13). Святитель Іоан Золотоуст в бесіді на це євангельське місце так говорить про даремність надбань багача: «Все залишить він тут: рабів, прислужників, угодників, нахлібників, підлесників, колісниці, коней з золотими вуздечками, бані, маєтки, будинки з позолоченими стелями і мозаїчними підлогами, царство, могутність, владу. Все це залишить він тут і піде звідси нагим» [4]. 

В наш час люди вітаються словами «як життя», проте середньовічні католицькі монахи віталися виразом «пам’ятай про смерть». Православні отці також виховували в собі постійну пам'ять про завершення земного життя. Проте в сучасному суспільстві про смерть не прийнято багато говорити. Більше того, існує певне табу, пов’язане із думкою, що начебто згадка про смерть чи будь які аспекти погребіння може викликати передчасну кончину. Звичайно, з християнством такі думки не мають нічого спільного, а коріння таких страхів міститься в язичництві та магізмі.

Святі отці нерідко використовували згадування смерті і того, що з нею пов’язане, задля повчання і настановлення. Яскравим прикладом можуть служити слова святителя Григорія Ниського: «Не дивишся на обидві межі людського життя, як воно починається і чим закінчується? Але підносишся юністю, маючи на увазі квітучий вік, захоплюєшся красою, тим, що руки у тебе сповнені сил для руху, ноги легкі і рухомі, кучері розвиваються за вітром, щоку оздоблює ніжна щетина, одяг на тобі яскравого багряного кольору, різнобарвні шовкові тканини, оздоблені зображеннями битв, звіриних полювань, або інших подій, або, можливо, старанно дивишся на чорне блискуче взуття, милуєшся ретельно вистроченими смугами швів? На все це поглянув, а не дивишся на самого себе? Покажу тобі, як у дзеркалі, хто і який ти. Чи не бачив ти таємниць єства нашого на кладовищі? Не бачив купи кісток, що лежать одна на інший, оголених від плоті черепів, які являють страшний, огидний вигляд запалими очима? Чи не бачив ротів, що оскалили зуби й інших членів, як-небудь розкиданих? Якщо ти бачив їх, то в них бачив себе самого. Де ознаки теперішнього твого кольору? Де миловидність щік? Де свіжість губ? Де велична краса очей, що виблискує з-під покриву брів? Де прямий ніс посеред краси щік? Де волосся, що спускається на шию? Де кучері, що звиваються на скронях? Де руки, що метають як лук стрілами? Де ноги, що біжать як коні? Де багряниця, вісон, опанча, пояс, взуття, кінь, швидкість його бігу, іржання – все, від чого нині збільшується твоє хизування? Скажи, де в тому, що залишилось тут, те, чим нині хвалишся, про що високо думаєш? Який сон настільки не правдоподібний? Які мрії подібні до цього? Яка тінь настільки слабка і не відчутна, як це сновидіння юності, яке водночас з’являється і миттєво пролітає? Так запитаємо тих, які за недосконалістю віку безумствують в молодості» [5]. Цими словами святитель закликає нас не захоплюватися тимчасовою красою тіла та гарних речей, адже смерть і тління руйнують їх.

Досить часто з людського погляду смерть виглядає абсолютним злом та незаслуженим лихом, особливо коли вмирає людина достойна або молода. Ще більшу прикрість викликає смерть дитини. Безперечно, горе матері, яка втратила дитину, є великим, проте нерідко воно підсилене егоїзмом та недовірою Богові. Адже якщо помирає людина, яка прожила чеснотне християнське життя, або немовля, яке не вчинило гріхів, то Господь, звичайно, уготовить їм якнайкращу участь. А по-справжньому любляче серце бажає об’єкту своєї любові тільки найвищого блага, нехай навіть і не поряд із собою. Якщо ж померла людина грішна, то в цьому випадку смерть з волі Божої служить припиненням можливості грішити. Зрештою людина не є справжнім власником ані свого життя, ані життя своїх дітей. Бо життя це не заслуга людини, а вияв Божої милості. Відповідно Господь співвідносить тривалість нашого земного буття із нашим власним духовним станом і можливістю благого впливу через наші страждання чи смерть на спасіння інших і нас самих. Отже християнським ставленням до смерті близьких має бути не марне пролиття сліз, яке ні померлим ні живим ніякої користі не приносить, а щира молитва, підкріплена справами милосердя.

Преподобний Симеон Новий Богослов говорить, що після воскресіння Христового християни сприймають смерть як більше благо: «Оскільки християни після хреста і воскресіння Христового засвідчені в тому, що, вмираючи (у Христі), переходять від смерті в життя і в радість співбуття з Христом, вони бажають смерті. Бо якщо Дух Христів – життя душі, то яка користь тим, хто одержали Його, жити в цьому світі і тим самим бути усуненими від тієї радості, яка подається співбуттям з Христом» [5].

Повністю викорінити страх смерті – завдання не легке, та й, з рештою, деякий страх з цього приводу є корисним для душі. А саме страх того, що за своє коротке життя ми чинимо чимало гріхів, а достатніх плодів покаяння, підтверджених добрими ділами, не приносимо. Саме про такий смиренний стан говорили святі отці перед своєю блаженною кончиною. «Ось що розповідали про авву Памву. У годину своєї смерті він говорив святим мужам, що стояли біля нього: «З того часу, як я побудував собі в цій пустелі келію і оселився в ній, не пам'ятаю, щоб коли-небудь я їв інший хліб, окрім заробленого моїми руками, і ніколи не розкаювався в словах, які говорив. А тепер відходжу до Бога так, ніби ще й не починав служити Йому» [7]. Саме такі почуття повинна й у нас викликати постійна пам'ять про смерть, адже це є сильним засобом у боротьбі з гріхом.

Москалюк Костянтин Олександрович,
кандидат богослів’я