За християнським ученням, смерть як відплата за гріх необхідна для визволення людини від гріха. Отже, сама по собі вона – благо, якщо становить початок і шлях до зміни на краще. Для справжнього християнина смерть є навіть «придбанням», бо з’єднує його з Христом – Джерелом вічного життя.
Смерть створює безодню між живими й померлими, але це роз’єднання тільки фізичне. Духовне єднання не припиняється, а підтримується і зміцнюється через віру та взаємну любов. Віра з’єднує сучасне з майбутнім, видиме з невидимим, вона – «здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Любов, яка єднає нас тут, на землі, аж до готовності віддати життя заради дорогої людини, переходить за межі гробу. Бо любов безсмертна, вона «ніколи не минає» (1 Кор. 13:8), і з допомогою любові «ми маємо дерзновення в день судний» (1 Ін. 4:17).
Віру і любов як засоби єднання із загробним світом здійснюємо і виявляємо молитвою за померлих, а також добродіянням, щоб полегшити, наскільки це можливо, їхню долю в загробному світі. Такий засіб єднання з померлими був широко відомий ще в старозавітній Церкві. Так, наприклад, за всіх часів існував звичай роздавати хліб на честь померлих біля їх могил (Тов. 4:17), накладати на себе піст із приводу смерті ближнього (1 Цар. 31:13; 2 Цар. 1:12), приносити за померлих жертви (2 Мак. 12:42–45; Сир. 7:36), а це звичайно супроводжувалося відповідними молитвами. Зразок такої молитви подається у Книзі пророка Варуха (3:4–5).
Православна догматика обґрунтовує необхідність молитов за померлих на свідченні Святого Письма про необхідність молитов узагалі. Так, наприклад, апостол Павло просить «чинити молитви, моління, прохання, подяки за всіх людей» (1 Тим. 2:1); апостол Яків заповідає нам: «моліться один за одного» (Як. 5:16). Наші ж молитви «один за одного» не обмежуються ні місцем, ні часом, ні іншими обставинами, ба навіть смертю. Бо «чи живемо, чи вмираємо, – завжди Господні» (Рим. 14:8). Адже в Бога немає мертвих, «бо в Нього всі живі» (Лк. 20:38). Крім того, Сам Христос-Спаситель прямо і ясно вчив: «Просіть, і дасться вам... Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього» (Мф. 7:7; 11); «І коли чого попросите у Отця в ім’я Моє, те зроблю» (Ін. 14:13); «Істинно, істинно кажу вам: чого б ви не попросили в Отця в ім’я Моє, дасть вам» (Ін. 16:23). Цілком ясний зміст поданих текстів дає віруючій людині повну підставу возносити в ім’я Христове свої благання до Бога про помилування померлих. Але наскільки, якою мірою ми можемо покращити загробну долю померлих нашими молитвами – невідомо.
Споконвіку існує в Церкві Христовій побожний звичай не тільки молитися за померлих, а й приносити за них умилостивлюючу безкровну жертву. Ця священна традиція – апостольське передання. Вона завжди підтримувалася духовним досвідом Церкви і набула сили й значення «заповіді», бо в Церкві Христовій усе діється за натхненням Духа Святого, Утішителя, Який завжди в ній присутній і «навчить вас усього» (Ін. 14:26).
Про молитви за померлих як учення, прийняте від апостолів, цілком ясно свідчать багато отців і вчителів Вселенської Церкви: святі Кипріан, Тертулліан, Афанасій Великий, Кирило Єрусалимський, преподобний Єфрем Сирин та багато інших.
Отже, Православ’я має непохитну основу вчення про молитви за померлих.
Такі молитви складалися від початків Християнства. Для нашого часу це вже здебільшого безіменний здобуток богонатхненної творчості – Церкви різних часів, країн і місцевостей. Усі молитви створювалися найвидатнішими синами Церкви, великими знавцями людської душі. Більшість їх імен історія втратила, а ті, що збереглися, належать до пізнішої доби. Серед них – найвизначніші отці: Йоан Дамаскин (+776 р.), Феофан Начертаний (+843 р.), Феодор Студит (+826 р.) та інші.
Молитви за померлих в основному становлять синтез богословських ідей про загробний світ, людських переживань за долю померлих та палкого благання до Бога про милосердя до них за молитвами Богородиці, святих угодників. Заупокійні молитви це переважно зразки високої духовної поезії і в грецьких текстах часто мають віршовану форму. Вони складалися, звичайно, не на основі сухого викладу богословських істин, а на щирому уявленні загробного світу. Їх писали, так би мовити, не чорнилом, а сльозами журби. В цьому й полягає таємниця їх глибокого впливу на кожну віруючу душу.
Молитви за померлих Церква возносить у певні дні, за встановленим звичаєм. Приватно вони читаються протягом сорока днів після смерті; серед них третій, дев’ятий і сороковий дні призначаються для посиленої молитви за померлого. Числове значення цих днів має богословський символічний зміст, що стосується загробного стану душі. Крім того, днями молитовної пам’яті є чергові роковини смерті, бо день смерті християнина – це день його народження для вічного життя. Молитви загального значення за померлих Церква відправляє насамперед на службах добового кола: на Повечір’ї, Всенічній та Літургії, а також присвячує молитві за померлих суботу як день спокою (Євр. 4:3–5). Річне богослужбове коло включає особливі дні для загального, «вселенського» поминання всіх померлих. Ці суботи називають «поминальними», або «батьківськими» (4 Цар. 15:38; Діян. 13:36).
Зміст молитов за померлих дає в основному втішальну відповідь на запитання, які виникають у кожної віруючої людини, коли вона думає про смерть. Вони немовби піднімають перед нашим духовним поглядом завісу, що приховує від нас таємницю загробного життя. Вони говорять про те, що смерть християнина – це тільки сон стомленого мандрівника, після якого він прокинеться для вічного життя. Православна Церква, як любляча мати, своїми молитвами за померлих підбадьорює та втішає нас, витирає наші гіркі сльози, співчуває нам. Вона благає в Бога милосердя до померлих, молить Його простити їхні гріхи, просить для них Царства Небесного, спокою зі святими. Більше того: Церква не обмежується тільки молитвами за померлих, що є «жертвою вуст» (Ос. 14:3) перед Богом, але постійно приносить за них іншу жертву – умилостивлюючу, євхаристичну, на Божественній Літургії. Ця жертва незбагненна щодо своєї сили й дієвості перед Усевишнім.
Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 2 (75)
