Ваші преосвященства, всечесні отці, дорогі брати і сестри!
Шановні перший Президент України Леонід Макарович Кравчук, екс-Президент Віктор Андрійович Ющенко, шановний віце-прем’єр-міністр Грузії, шановний представник Верховної Ради Володимир Олександрович Яворівський! Я щиро вдячний вам за ваші привітання.Вдячний також за привітання нині діючому Президенту Віктору Федоровичу Януковичу, який передав Міністр культури сьогодні вранці. Я вдячний всім, хто сьогодні прийшов привітати мене 50-літтям архиєрейського служіння і 45-літтям перебування на Київській кафедрі.
Найперше я повинен піднести молитву і подяку Богові. Тому що Він обрав мене на це служіння і Він вів і веде мене цією нелегкою дорогою служіння Церкві Христовій, українському народу і власному спасінню. Це надихало мене на працю, на діяльність протягом не тільки 50 років архиєрейського служіння, а протягом всього мого життя, відколи після смерті мого батька я навернувся до Бога.
Але сьогоднішнє зібрання треба використовувати не для прославлення, тому що тимчасове прославлення нічого не варте. Треба звершувати служіння для прославлення в Царстві Небесному, а для тимчасової слави. Сьогоднішню нагоду, як і будь яку, слід використовувати для украплення кожного з нас в служінні Церкві, у служінні своєму народу і Богові заради вічного життя. Якщо ми таку дорогу служіння обираємо, то це пряма дорога, вузька дорога, – але веде вона до вічного життя.
А криві дороги, шукання земних насолод – тимчасові. І рано чи пізно вони закінчуються. Подивіться на тих, хто володів нами і руйнував церкви. Існують вони, чи ні? Існують, але де? В пеклі. І у вічному. Тому нам не такий треба обирати шлях.
Мене Господь обрав на служіння у важкі часи, у 60-ті роки. Коли почалося, не скажу гоніння, але активна антирелігійна пропаганда, як її називали тоді, яка була пов’язана з закриттям храмів, монастирів, духовних навчальних закладів, відправленням на спокій і на пенсії духовенства, скороченням кількості парафій нашої Церкви. Тоді я був поставлений єпископом.
Але не тільки один я, – багато молодих кандидатів, які закінчили академію, стали єпископами під час антирелігійної пропаганди. І виникає питання: чому, з одного боку, тоді була боротьба з Церквою, а з другого, – поставлення великої кількості молодих і активних архиєреїв? Чи є в цьому логіка? Здавалося б, ніякої логіки немає.
Якщо ви хочете знищити Церкву, то для чого ви дозволяєте ставити молодих освічених архиєреїв? Але робилося це не тому, що влада так хотіла, а тому, що обставини життя примусили і Хрущова, і радянський уряд йти цим шляхом – дозволити поставлення молодих архиєреїв.
Для чого? Як ви знаєте, в ті роки йшла холодна війна. І вона дійшла до такого стану, що ледь не перетворилася у ядерну війну. Згадаймо Карибську кризу, коли між двома великими державами ледь не виникла жахлива ядерна війна. Не було довіри ні в Радянського Союзу до США, ні у США до СРСР. І тоді ці великі держави обрали шлях порозуміння через Церкви: і радянська влада, і США. І тоді почалися активні контакти між ними.
Крім цього, тоді була створена Всесвітня Рада Церков (далі ВРЦ – ред.). Що це за церковна християнська організація? У ті роки її називали малою Організацію Об’єднаних Націй. Чому? Тому що там обговорювалися ті самі питання, що й в ООН. Достатньо нагадати, що колишній керівник ЦРУ був членом комісії з міжнародних справ ВРЦ. Уже ця одна присутність там такої поважної особи свідчить про наміри і призначення цієї комісії ВРЦ, і самої цієї всесвітньої християнської організації.
Треба згадати, що у припиненні Карибської кризи відіграв роль папа Іоан ХХІІІ. І тому радянська влада звернула увагу на роль Ватикану у досягненні миру і злагоди між двома протистоячими блоками. Тоді задля зближення з Ватиканом був відпущений не тільки на свободу, але відпущений у Рим кардинал Йосип Сліпий. Тоді був перший контакт Російської Церкви, радянської верхівки з Ватиканом.
Далі, як ви знаєте, був скликаний ІІ Ватиканський собор. І на нього запрошувалася РПЦ. І я пам’ятаю, як йшли переговори між митрополитом Никодимом і кардиналом Іоанном Віллебрансом. А треба сказати, що роль митрополита Ленінградського Никодима (Ротова) була видатною, тому що він фактично керував не тільки РПЦ, а всіма Церквами соціалістичного табору в цих переговорах і контактах з Західними Церквами. Так ось митрополиту Никодиму кардинал Іоан Віллебранс запропонував послати делегацію на ІІ Ватиканський собор. Митрополит просив запрошення. А кардинал не хотів давати запрошення, бо не був впевнений, що Російська Церква прийме його. І якщо б вона відмовилась, то це, як вони думали, посоромить Ватикан. Але РПЦ послала делегацію, протопресвітера Віталія Борового і архимандрита Володимира Котлярова, який нині є митрополитом Санкт-Петербурзьким. Такі були перші контакти.
Також вони були налагоджені з Національною Радою Церков США. І ми їздили у США не один раз, і ці контакти були настільки успішними, що після однієї з таких поїздок мені запропонували нагороду за налагодження добрих стосунків – дати те, що я схочу. І я попросив відкрити Київську Духовну Семінарію. Мені сказали, що неможливо відкрити КДС, але збільшити вдвічі Одеську семінарію можливо. Таким чином ОДС стала випускати не 40 чоловік у рік, а 80.
Коли я став Екзархом України, в Україні було закрито майже половина церков. І переді мною постало завдання, яким чином зупинити це закриття? Я почав з богослужіння. Молився Богові, проповідував, відвідував парафії, єпархії, піднімав дух архиєреїв і духовенства, щоб вони не падали духом, не зневірялися у своїй правоті, бо ми були праві. І одного разу мене покликав уповноважений по Києву і Київській області і каже:
– Познайомилися ви зі своїм духовенством?
Я кажу:
– Так.
– Ви бачите, яке воно старе? Вам прийшов кінець, бо вступаємо у 80-му році в комунізм.
Я на це відповів:
– Добре. Ми при соціалізмі існуємо, будемо і при комунізмі жити.
А він каже:
– Ні, ми вас терпимо при соціалізмі, а при комунізмі цього не буде.
Я на це йому сказав:
– Якщо так, то комунізму не буде, а Церква буде! (аплодисменти)
Тому головним моїм завданням було утверджувати архиєреїв і духовенство у їх відданості Церкві у тих умовах, переконуючи їх, що з нами Бог. І як в давні часи гонінь Церква перемогла Римську імперію, так і в наш час ми переможемо. І дійсно, ми перемогли.
І в цьому велику роль відіграло 1000-ліття Хрещення Київської Русі. Я пам’ятаю, як зароджувалася ідея святкування. Це ще було за часів Брежнєва. І коли Священний Синод висловив таке бажання, то в партійних верхах дуже обережно поставилися до цієї ідеї і спочатку не хотіли, щоб Російська Церква святкувала 1000-ліття. Чому боялися? Тому, що якщо святкувати 1000-ліття християнства в нашій країні, то треба показати позитивну роль Церкви і християнства, позитивний вплив на наш народ, на історію, культуру, державотворення. А вони стверджували, що релігія – це опіум для народу, це бісівщина, що це темні люди, які несуть не світло, а темряву. А ми повинні були показати, що просвіта пішла від Церкви, тому що при церквах відкривалися духовні училища, вчили грамоті дітей і багато чого великого в історії створила Церква і християнство. І це партійні боси розуміли, тому не хотіли, щоб ми святкували 1000-ліття.
Але чому ж вони погодилися? Тому, що Українська Православна Церква і греко-католицька Церква в Америці, Канаді і Європі стали готуватися до цієї дати. І виникало питання: чому в СРСР не відзначається ця дата, а на Заході, там де свобода, відзначається. Це означає, що в Радянському Союзі немає свободи релігії, немає свободи совісті. Цього дуже боялися. Тому, не бажаючи, пішли на дозвіл святкування 1000-ліття Хрещення Русі. І коли РПЦ через Священний Синод проголосила святкування 1000-ліття Хрещення Русі, то весь світ став готуватися до нього.
Яке це значення мало для розпаду Радянського Союзу? Союз боявся контактів з Заходом, бо був так званий «залізний за навіс», який не давав можливості радянським громадянам знати, як живе народ на Заході. І говорили про «загниваючий капіталізм», «процвітаючий соціалізм». Коли ж почалися ці контакти, а особливо під час під підготовки до святкування 1000-ліття, контакти по збереженню миру, екуменічні контакти, – тоді наші керівники побачили, як живе Захід. І побачили західні й церковні діячі, й політичні, як живе народ Радянського Союзу.
Гонка озброєнь була найвищою, а побутове життя було бідним. Тому, хто їздив на захід, привозили все – від побутової техніки, до одягу, взуття… А Захід розумів, яке значення мають контакти. І коли ми вели богословські діалоги, які часто заходили в глухий кут, то західні наші партнери, незважаючи на те, що ми зайшли в глухий кут, кажуть: «А давайте, все-таки, продовжувати наш діалог». Бо для них важливі були не самі результати богословських дискусій, а поїздки нас туди, а їх до нас.
І ось ми відсвяткували 1000-ліття, а на початку 90-х років розпався Радянський Союз. Чому? Тому що саме верхівка Союзу зрозуміла, а особливо їхні діти-комсомольці, що ринкова, капіталістична система природна, що це природній розвиток людства. А комунізм і соціалізм – це штучне насадження. І зміна сталася в їхніх головах. Тому прийшов до влади М. С. Горбачов, який почав цю перебудову, гласність.
У результаті Радянський Союз поставив питання про розширення прав республік. А коли поставили таке питання, тоді я, як Місцеблюститель московського престолу, на Помісному соборі поставив питання про розширення прав Українського Екзархату: привести права Екзархату в такі ж межі, які готувалася отримати Українська республіка. І спочатку нинішній Патріарх Кирил, з яким я довго і плідно працював, – і хочу сказати, що це розумна, активна людина, яка віддана Церкві, але не духовна (аплодисменти). Тому про нього російські аналітики говорять, що це, насамперед, політик, по-друге, дипломат, а патріарх на третьому місці. Але разом з ним працювали і такі видатні діячі Російської Церкви, як митрополит Мінський Філарет, митрополит Ювеналій, митрополит Володимир, тоді керуючий справами Московської патріархії, протопресвітер Віталій Боровой і багато інших молодих архиєреїв. – Так ось перед ними я поставив тоді це питання – про розширення прав Українського Екзархату. І Кирил, який тоді був головою редакційної комісії, викреслив це з постанов собору, хоча собор проголосував.
Я подзвонив Патріарху Олексію і запитав, чому собор проголосував, а в постанови не вписали. І тоді нинішній Патріарх Кирил сформулював положення про самостійність і незалежність Української Православної Церкви. І запитав, чи задоволений я такою постановою, а я відповів, що задоволений. І таким чином через деякий час на Архиєрейсьму соборі ми отримали постанову про надання Українській Православній Церкві права самостійності і незалежності в управлінні. І ми тоді отримали у Софійському соборі від Патріарха Олексія (Рідігера) Грамоту про наші права. Тому нинішня УПЦ МП користується цими правами.
Але потім, коли Україні у 1991 р. проголосила незалежність, тоді я сказав своєму єпископату: тепер нам недостатньо самостійності і незалежності в управлінні, нам треба привести Церкву в положення, відповідне положенню Української держави. Україна стала незалежною державою – і Церква повинна бути повністю незалежною від Московського Патріархату.
І це була не моя видумка. Бо багато хто каже, що якби не Філарет зі своїми ідеями, то не було б у нас і цих проблем. А справа не у Філареті, а в тому, що є апостольське вчення, яке говорить про те, що кожен народ – а український народ є народом – повинен мати свого першого єпископа, тобто митрополита, архиєпископа чи патріарха. Керуючись цим вченням, а також історією Православної Церкви, коли в незалежній державі проголошували незалежні церкви – це і Грецька Церква, і Румунська, і Сербська, і Болгарська, і Грузинська і інші, які входили до складу Константинопольського Патріархату, але отримавши державну незалежність, відокремились. І як не боровся проти цього Вселенський Патріарх, нічого не міг зробити, а ці церкви стали автокефальними помісними церквами. – Тому керуючись цим вченням і цією історією, я й скликав у 1991 р. Помісний собор УПЦ.
Собор той був законний. На ньому були присутні всі архиєреї Української Церкви, представники всіх єпархій, всіх монастирів і всіх духовних навчальних закладів. Тобто це був повноцінний Помісний собор, який одностайно прийняв постанову про автокефалію Української Православної Церкви.
З цією постановою ми й звернулися до Московського Патріархату і російського єпископату, щоб вони погодилися на автокефалію. А в Москві не хотіли цього. І я пам’ятаю, як пізніше на одному з прийняттів представники російського уряду дякували Патріархові Олексію (Рідігеру) за те, що він утримав у своєму підпорядкуванні Українську Церкву. Вони казали: «Ми не змогли утримати Україну, а ви змогли, тому вам слава і подяка».
І тоді почалася проти мене боротьба: шельмування, наклепи, видумки всілякі. Для того, щоб мене морально вбити. Але не могли вбити, тому що я вірив в Бога і знав, що мій шлях – вірний. І коли я став на нього, підтриманий Богом – а було мені знамення Боже, що це вірний шлях – то я не зламався. Незважаючи на те, що я залишився тільки з одним єпископом Яковом (Панчуком). І це теж промислительно, що залишився один, бо без цього одного ми б не мали сьогодні нашого єпископату. А так ми маємо канонічно-законний єпископат Київського Патріархату. (аплодисменти)
З того часу і донині Москва бореться і зі мною, і з Київський Патріархатом. І почалася ця боротьба через незаконно зібраний так званий Харківський собор. Але треба згадати, що до цього на Московському соборі мене примушували подати прохання про звільнення з Київської кафедри. Вони думали так: не буде Філарета, не буде і автокефальної Церкви. Тому всі сили спрямовували і спрямовують до цього дня, щоб мене не було на Київській кафедрі. Але в ті важкі дні, години, я звернувся до Л. М. Кравчука: що мені робити, подавати у відставку, чи ні? І Леонід Макарович сказав, і я йому дуже вдячний, сказав – ні, ми будуємо Україну і нам потрібна незалежна держава і незалежна Церква. (аплодисменти)
Але я хочу відкрити секрет, чому все-таки був скликаний так званий Харківський собор і яким чином єпископат, який я весь поставив, дав їм кафедри, а вони пішли проти мене і поїхали до Харкова? Чому вони поїхали? А тому, що була більша сила, яка вплинула на них. Яка це сила? Це органи державної безпеки, з якими були пов’язані всі без виключення єпископи. В часи СРСР в Російській Церкві не було жодного єпископа, який не мав би контактів з органами безпеки. І не тільки в Радянському Союзі, а й в соціалістичних країнах було те саме. Тому що це була тоталітарна держава, яка контролювала все, а особливо Церкву, бо це була ідеологічно протилежна велика сила, як впливала на суспільство. Тому потрібен був тотальний контроль над цією силою. У таких умовах ми будували Церкву. Але будували і збудували так, що Радянський Союз розпався, а Церква залишилася і буде завжди. (аплодисменти)
Я хотів би ще звернути увагу на референдум, який відбувся 1 грудня 1991 р. Він мав велике значення. А ще більше значення мав договір у Біловежській пущі, який підписав Л. М. Кравчук, Єльцин і Шушкевич. Уявіть собі, що ми б не мали цього договору. Якби ми не мали цього договору і референдуму, на якому 92% населення України проголосувало за незалежну Україну, сьогодні ми б уже не мали Української держави.
Так от саме органи безпеки під впливом Москви зібрали українських архиєреїв у Харкові і обрали там нового предстоятеля – митрополита Володимира. Собор незаконний. І треба сказати, що саме там є корінь розділення українського православ’я. Не Київський Патріархат, а Харківський собор розділив Українське православ’я. Якби не було цього собору, Українська Церква під моїм керівництвом залишалась би єдиною, нероздільною. І ми рано чи пізно визнаною, – а я думаю до цього часу ми б дотиснули Московську Патріархію і Патріарха, щоб він погодився на автокефалію Української Церкви. (аплодисменти) Через це розділення у нас хоч і є Помісна Церква, але не єдина і невизнана. А так була б і єдиною, і визнаною. Але ми не падаємо духом. Ми досягнемо ще своєї мети! (аплодисменти)
Тепер я хочу звернути вашу увагу на те, якими методами діє Москва, Московська Патріархія. По перше, вони найменували розділення Українського православ’я як «розкол» і кваліфікували розділення розколом. А яка різниця між розділення і розколом? Суттєва. І полягає вона втому, що коли відбувається розділення, то частини, які розділилися, залишаються православними, віровчення зберігають те ж саме, як і інша частина.
І зверніть увагу на так званий «карловацький розкол», який відбувся у 30-ті роки минулого століття в РПЦ. Тоді розділення Москва охрестила розколом, а коли об’єднувалися, то слово «розкол» зникло і сказали, що це було розділення. А нас називають розкольниками. А «розкольники» означає – порушники якихось суттєвих пунктів або християнського віровчення, або моралі, або православних канонів. А ми ж нічого з цього не порушили, чому ж ми розкольники?
Ми не є розкольники. Ми є такі ж православні, як і вони. Підтвердженням цього є численна паства Київського Патріархату – 14,5 млн. православних людей свідчить, що ми не розкольники, ми православні українці. (аплодисменти) Тому, виходячи з того, що нас назвали розкольниками, тому кажуть, що хрещення в нас незаконні, і хіротонії в нас незаконні, і все в нас незаконне. Ми не християни, ми язичники. Отаке ставлення до нас. То скажіть, хіба це правда? Це ж неправда! (аплодисменти) І для чого ви цю неправду вбиваєте в голови простих людей?! Але, слава Богу, що українці не дурні! (аплодисменти) І тому, виходячи і з цього всього, ми сподіваємося, що буде перемога наша. (аплодисменти)
Чому буде наша перемога? Тому, що ми маємо Українську державу, а це є запорука незалежної Церкви. Бо ніяка держава довго не потерпить на своїй території залежну Церкву. А УПЦ МП – це є залежна Церква. І через це, хоч вона самостійна і незалежна в управлінні, але нинішній патріарх поставив своїм завданням ліквідувати і незалежність, і самостійність в управлінні. Тому і зачастив Патріарх Кирил в Україну – щоб показати, що він є патріарх, що Митрополит Володимир – це тільки митрополит, а керує всім в Українській Церкві він, як Патріарх.
І приїхав до нас з цією ідеєю «Русского мира». А це ж – нова Російська імперія, представлена лише у дуже привабливому вигляді. Але народ мудрий, зрозумів. І тепер кажуть: ми думали, що ми належимо до Української Церкви, а тепер бачимо, що до Російської. І оце – результат частих поїздок Патріарха Кирила.
Тепер, хоча це не моя справа, але я повинен торкнутися УПЦ МП. Митрополит Володимир відходить. Він уже не діяльний предстоятель. І ви бачите, яка боротьба почалася всередині. Висуваються різні кандидати. Але я повинен сказати: хто б не був обраний предстоятелем УПЦ МП, він не зможе об’єднати її в одну силу. Там буде йти боротьба. Сьогодні проросійська частина під проводом митрополита Агафангела досить агресивна і активна. Той відкрито хвалить не нашого, а російського президента і агітує російський народ голосувати за Путіна, – ніби це його торкається, громадянина України.
Друга частина більша, але аморфна, неактивна. Але вона може стати активною, якщо оберуть неугодного їм Предстоятеля. Тому держава бачить, що на цю Церкву покладатися неможливо, тому що там є проросійські сили і тягнуть українців до Москви. Тому зараз відбувається схилення Президента В. Ф. Януковича до Київського Патріархату. (аплодисменти) Тому, що Київський Патріархат – це надійна духовна сила, вона не зрадить своїй державі. (аплодисменти)
Віктор Федорович зараз перебуває у тяжкому стані. І ми його розуміємо і підтримуємо. І треба підтримувати, тому що він бореться з нашим братнім сусідом, (аплодисменти) який нас любить так, що німцям, які зруйнували під час Другої Світової війни Україну і частину Росії, продають їм газ у два рази дешеве, а браттям, рідним браттям-українцям, удвічі дорожче. (аплодисменти) Отака це братня любов старшого брата до молодшого! Тому в тих умовах нерозумна та людина, яка не буде підтримувати тих політичних діячів, в тому числі президента, які відстоюють інтереси Української держави і українського народу. Тому ми, Київський Патріархат, підтримуємо ці політичні сили. (аплодисменти)
Я ще хотів торкнутися Автокефальної Церкви. Ми з ними вже протягм більше 10-ти років ведемо переговори про об’єднання в одну церкву, тому що нас нічого не роз’єднує. І немає підстав не бути нам єдиними. Але виникає питання: якщо ми єдині і нас нічого не розділяє, то чому ми не об’єдналися? Тому, що керівництво цієї церкви має від Москви інше завдання. (аплодисменти) Яке завдання? Будь-якими способами і заходами скинути Патріарха Філарета. І якщо комусь з них це вдалось би, то вони б стали «Героями Росії» і вони отримали б нагороду у Кремлі. (аплодисменти) Але я думаю, що їм це ніколи не вдасться. (аплодисменти) Тому ми закликаємо і єпископів, і духовенство Автокефальної Церкви: якщо ви любите Україну, український народ – не служіть інтересам чужої держави. (аплодисменти)
Хочу торкнутися і наших взаємовідносин з Греко-католицькою Церквою.
З Греко-католицькою Церквою, як ви знаєте, на поч. 90-х років у нас були складні відносини. Але, слава Богу, що вони на сьогодні нормалізувалися. Чому? Тому що у кожному селі побудований і греко-католицький храм, і православний, або йде почергове богослужіння. Тобто, розійшлися мирно. А я згадую перші переговори, які велися в Москві з ієрархами Греко-католицької Церкви, представниками з Ватикану стосовно майбутнього Греко-католицької Церкви, яка тоді виходила з підпілля і вже отримувала права на своє існування у Радянському Союзі.
Тоді ми домовилися з ієрархами з Греко-католицької Церкви: для того, щоб не було непорозумінь і боротьби, давайте підемо таким шляхом – кожне село повинно визначитися, до якої Церкви воно повинно приналежати, до Православної чи Греко-католицької. Якщо більшість до Греко-католицької Церкви, храм переходить до Греко-католицької Церкви. Але греко-католицька частина села зобов’язується разом з православною частиною побудувати храм для православних. І навпаки. І ми такий документ підписали. Він є в Москві та у Ватикані.
Але знайшлися світські сили, які не погодилися з цим. І вони оголосили: православних геть за Збруч. І та домовленість була не реалізована. І почалася боротьба. Але прийшли до того самого висновку, до якого ми дійшли з ієрархами Ватикану і Греко-католицької Церкви – будівництво храмів. І, слава Богу, з Греко-католицькою Церквою у нас одна позиція відносно держави, ми єдині. І вони, і ми підтримуємо Українську державу. (аплодисменти) І це разом з ними. І не тільки з ними. А й з Римо-католицькою Церквою і з протестантськими церквами, і з іншими релігіями, я маю на увазі і мусульман Криму, і юдеїв. Ми єдині в підтримці Української держави. (аплодисменти) І, слава Богу, що в цьому відношенні ми займаємо єдину позицію і з деякою частиною Московського Патріархату. І це є запорука нашої майбутньої єдності. (аплодисменти)
Тому, завершуючи свій довгий виступ, хочу запевнити вас, що Україна є і буде, незалежно від того, як буде на неї тиснути Москва. (аплодисменти) Москва йде кривими дорогами, хоче повернути історію назад, до імперії, забуваючи, що ми вступили вже в період глобалізації. У період, коли територіальних імперії нема і не буде ніколи. (аплодисменти) Народжуються нові імперії: фінансова, інформаційна, транснаціональні корпорації, військові комплекси. А територіальних імперії нема вже. Радянський Союз був останньою такою імперією – і розвалився. Тому, якщо Росія хоче йти туди, то вона хоче увійти другий раз у ту ж саму воду ріки. Не буває так! Тому вона приречена на поразку. (аплодисменти)
Український народ, Українська держава і Українська Церква не хочуть бути ворогами свого сусіда, братнього російського народу. Ми хочемо жити з ними у дружбі, злагоді, але як рівні незалежні держави. Якщо вони колись схаменуться, стануть на цю дорогу, то ми будемо і братами, і друзями, і добрими сусідами, і допомагати один одному. (аплодисменти) Я вірю в це, тому що Господь може напоумити і тих керівників: вставайте на рівну дорогу!
Це буде благо і Україні, і Росії. І Українській Церкві, і Російські Церкві. Тому Російська Церква повинна визнати автокефалію Української Церкви, як перший крок для налагодження добрих братських стосунків з російською державою і з російським народом.
Слава Ісусу Христу і слава Україні! (аплодисменти)
Немає коментарів:
Дописати коментар