неділя, 13 квітня 2014 р.

Вхід Господній у Єрусалим.

Вхід Господній  у Єрусалим, неділя Вайї, Вербна неділя – всі ці назви вказують на єдине свято, що святкується в останню неділю перед Пасхою, тобто в 6-ту неділю Великого посту. Для більшості з нас це свято асоціюється з освяченням верби у храмах. В цей день храми переповненні, кожен несе свій букет бажаючи, щоб хоча б краплина святої води впала на нього. На вокзалах, базарах, метро, просто на вулиці і навіть біля храмів ми можемо зустріти ціле розмаїття букетів з верби, які завзято пропонують нам вуличні продавці. І коли запитати навіщо ця верба, то у відповідь часто можна почути: «ці гілочки посвятіть в храмі, а потім покладіть у будинку за образами – верба захистить його від лихого ока і весь рік всі в будинку здоровими будуть, а якщо образів немає, просто у вазу поставте – буде вам оберіг...».
Більшість людей так і роблять: прийшли, освятили, часто навіть не побувавши на богослужінні, і забули. Та чи дійсно це свято зводиться тільки до освячення верби? Яке походження цього свята? Яке значення для християнина воно має? Маємо щиру надію, що ще є люди для яких ці питання мають значення.
Це свято, перш за все, про що свідчить і одна з його назв, пов’язане з євангельською подією, що відбулася в останні дні земного життя Господа Ісуса Христа – його урочистий вхід у Єрусалим напередодні свята Пасхи, який хронологічно та змістовно передував його страстям (Лк. 19: 28-40). Євангеліє описує, як радів весь Єрусалим, коли Господь на осляті в’їхав у місто. Здавалося б, якою радістю переповнене це свято: як тоді так і зараз велика маса людей тоді з пальмовим віттям – тепер з вербою, тоді співаючи «Осанна в Вишніх!» – тепер з вигуками навколо «з святом вас!». Та насправді це свято одне з найтрагічніших в церковному році. Трагічне воно тому, що все це торжество, вся ця радість побудована на нерозумінні, на самообмані. Народ, що зустрічав Христа чекав політичного вождя, визволителя, що покладе край земним стражданням людей. І коли ці ілюзії розвіюються (а це сталося, як ми знаємо, зовсім скоро, коли народ вже кричатиме, щоб розіп’яли Його), що ж сталося? Народ чекає, що Месія візьме владу у свої руки, організує повстання і помститься всім, хто ображав народ. А Христос входить тихо і смиренно, чим розчаровує народних вождів і вони настроюють людей проти нього.
«Треба відзначити день, – вказує св. Амвросій Медіоланський, – в який ввійшов Ісус Христос у Єрусалим. Це був дев'ятий день місяця, коли вибирався пасхальний агнець, якого ізраїльтяни заколювали в чотирнадцятий день місяця. Отже, Христос – Істинний Агнець, який повинен був прийняти розп'яття у п'ятницю, увійшов до Єрусалиму в той день, коли вибирався прообразний агнець». Тобто Господь входить насамперед не як земний цар, а як пасхальне ягня, що готується до заколення. Він входить на смерть.
Народ шукав земної перемоги, земної влади, земної свободи. Його вожді хотіли перемагати і володіти. Та що залишилось від цих людей? Що залишилось від Римської імперії? Що залишилось від атеїстичного Радянського союзу? Що взагалі залишилось від тих, хто думали, що мають владу і ніхто не забере її від них? – нічого. Всі, хто шукав влади земної – завершили своє життя як і всі – могилою, нічого з собою не взявши. А Христос ніякої сили, ніякої влади не проявив. Він, який міг весь цей народ очолити і створити своє Царство, відмовився, залишившись безпомічним, вразливим і смиренним перед своїми мучителями. І в наш час може виникнути питання: чому, коли народ так потребує тоді царя, тепер президента, який би навів лад в нашому земному перебуванні, Господь не дає його, як і тоді не ставши політичним вождем…
Що ж заповідає Христос своїми діями? Він заповів нам життя. Він навчив нас, що крім любові, крім готовності бачити в своєму ближньому найдорогоцінніше, що є на землі – нема нічого. Він навчив нас, що страждання не можуть зламати людину, якщо вона любить; що ні влада, ні багатство, ні насолоди не можуть заповнити порожнечу в душі кожної людини. Тільки Бог може принести гармонію в людське існування, тільки Бог може перетворити смерть на життя. І як жаль, що тоді і так часто тепер ми відкидаємо Христа, бо він пропонує нам любов, любов до самозабуття і, навіть, смерті за ближнього, за свій народ, а не земні блага чи ідеальну політичну систему. Нам страшно жити за заповідями, бо вони стають в повну опозицію до наших бажань і способу життя.
Та хоч ми живемо в світі, що по суті відрікся від Бога, зайнятий тільки собою, постійно бореться за владу, силу, могутність і перемогу і майже нема тут місця Божій любові, світлу і радості та в цей день, коли стоїмо ми в переповнених храмах з піднятим віттям верби, виголошуючи знову і знову «Осанна!», ми говоримо собі і всьому світу, що незважаючи ні на що – прийде Христове Царство любові, Царство перемоги над гріхом і смертю, і що радості цієї віри в нас не відніме ніхто. І хоч так багато людей вірять у владу, науку, зброю, війни і земних правителів, як засобів для досягнення людством щастя, Церква в цей день нагадує нам, що Царство радості – не від світу цього, але через Христа воно сходить до нас, пройшовши муку, біль і зневагу.
Принісши вербу додому, ми можемо бачити в ній оберіг, прикрасу чи просто гілля, але Церква закликає нас угледіти, що як за зимою йде весна, так з Христом за смертю йде воскресіння; що перебуваючи з Богом, ми не уникнемо страждань, але можемо преобразити їх на шляху до нашого воскресіння і радості.

Немає коментарів:

Дописати коментар