середа, 23 травня 2012 р.

Вознесіння Господнє. Святитель Микола Сербський.

Коли ластівкам починає не вистачати їжі і коли наближаються холоди, тоді вони відправляються в теплі краї, у краї, рясні сонячним світлом і поживу. Попереду летить одна з ластівок, розтинаючи повітря і прокладаючи шлях, а за нею слідом інша зграя.
Коли закінчується їжа для душі нашого в цьому матеріальному світі і коли наблизиться холод смертний - о, чи є така ластівка, яка поведе нас до теплих країв, багаті теплом і їжу для духовної? Чи є такий край? Чи є, чи є така ластівка?
Поза огорожі Церкви Христової ніхто не зможе дати вам на запитання цього достовірного відповіді. Тільки Церква знає це, і знає достовірно. Вона бачила Райський край Цього, за Якому душа наша нудиться в крижаних сутінках цього буття на землі. Вона бачила і Цю благословенну Ластівку, Яка перша вознеслася в цей бажаний край, розсікаючи Своїми сильними крилами темну і тяжку атмосферу між небом і землею і прокладаючи за Собою шлях зграї. Крім того, Церква на землі може розповісти вам і про незліченнї зграї ластівок, котрі пішли за Тою, Першою Ластівкою й полетіли за Нею в землю благу, рясну всякого добра, в землю вічної весни.

понеділок, 21 травня 2012 р.

Роздуми митрополита Іларіона про віру.

   ЩО ТАКЕ ВІРА?

     Віра - це шлях, по якому Бог і людина йдуть назустріч один одному. Перший крок робить Бог, завжди і безумовно вірить в людину. Він дає людині певний знак, якесь передчуття Свого присутності. Людина чує як би таємничий поклик Бога, і його крок назустріч Богові є відповіддю на цей заклик. Бог закликає людину явно чи таємно, відчутно або майже непомітно. Але важко людині повірити в Бога, якщо вона раніше не відчує покликання.

    Віра - це таємниця і таїнство. Чому одна людина відгукується на поклик, а інша ні? Чому один, почувши слово Боже, готовий прийняти його, а інший залишається глухим? Чому один, зустрівши Бога на своєму шляху, негайно кидає все і йде за Ним, а інший відвертається і йде в сторону? «Він проходив біля Галілейського моря, то побачив двох братів, Симона, що зветься Петром, та Андрія, брата його, вони були рибалки. І каже до них: Ідіть за Мною ... Вони зараз залишивши невод , пішли за Ним. Звідти йдучи далі, побачив інших двох братів, Якова та Іоанна Заведеєвих ... і закликав їх. І вони зараз залишили човна та батька свого, пішли за ним »(Мф. 4:18-22). У чому таємниця цієї готовності галілейських рибалок, кинувши все, йти за Христом, Якого вони бачать уперше в житті? І чому багатий юнак, якому Христос теж сказав «приходь, і йди за Мною», не відгукнувся негайно ж, але «відійшов з сумом» (Мф. 19:21-22)? Чи не в тому причина, що ті були жебраками, а цей мав «великий маєток», ті не мали нічого, крім Бога, а у цього були «скарби на землі»?

вівторок, 15 травня 2012 р.

У чому сутність християнства.

Християнство цілком вписується в одне слово - Христос. Але що це означає? Це жертва, яку зробив Христос заради роду людського. Це сприйняття на себе всього єства людського, всього нашого ушкодження, всього викривлення, яке спіткало Адама, а потім і всіх його нащадків через відпадання від Бога. Христос за нас став прокляттям і гріхом (2 Кор. 5:21). У цьому й полягає найістотніша різниця християнства від всіх інших релігій.
В інших релігіях засновник був не ким іншим, як проповідником вчення нового чи старого і давно забутого. Тому у всіх інших релігіях засновник не має того виняткового значення, яке має Господь Ісус Христос у християнстві. Там засновник - вчитель, провісник Бога, що сповіщає шлях порятунку. І не більше. Учитель - тільки труба Бога, головне ж - то вчення, яке він передає від Бога. Тому засновник в інших релігіях завжди знаходиться на другому плані по відношенню до вчення, що він звіщає, засновуваної ним релігії. Істота релігії від нього не залежить, він, так би мовити, може бути замінений. Релігія аніскільки не постраждала б, якщо б її проголосив інший учитель чи пророк. Наприклад, буддизм спокійно міг би існувати, якщо б було доведено, що Будди ніколи не було, а був інший його засновник. Іслам спокійно міг би існувати, якщо б замість Мухаммеда виявився хтось інший. Це стосується всіх релігій, тому що функції засновників цих релігій полягали в їх вченні, яке вони пропонували людям. Вчення становило істоту їхнього служіння.

субота, 12 травня 2012 р.

Святий,який лікував УПА.

12 травня Свята Православна Церква вшановує пам’ять великого подвижника та святого ХХ століття – преподобного Амфілохія Почаївського.Цьогоріч Церква відзначає 10-ту річницю канонізації преподобного.

Повстанський лікар

У містечку Почаєві, неподалік від лаврського цвинтаря, у каплиці якого тривалий час жив Амфілохій і на якому був похований, мешкає Марія Антонюк. Ця сивочола жінка — колишня бандерівська зв’язкова, секретарка легендарного Енея, командувача штабу «УПА–Південь», багаторічний політв’язень. Пані Марія і нині є одним із моральних авторитетів Тернопілля. Кореспонденту ж «УМ» удалося записати її унікальні свідчення про те, що святий Амфілохій не тільки сповідував українську ідею, а й підтримував тих, хто за неї боровся.

четвер, 10 травня 2012 р.

Смерть — це придбання.

Яка прекрасна, а, деколи, яка обтяжлива ця мить. Ми живемо у вік технічного прогресу, у вік людської байдужості до свого внутрішнього життя. Всі дні проходять в метушні. Ми настільки занурюємося у цей вир суєтного життя, що, деколи, йдемо далеко від Бога.
«Людині властиво помилятися» — свідчить нам римський ритор Марк Аннея Сенека Старший. Дійсно, людина, вибираючи свої суєтні піклування, забуває Бога і тим самим  помиляється. І всякий відхід від Бога веде до погибелі. Так, саме так, людина духовно вмирає.

вівторок, 8 травня 2012 р.

Таїнство Сповіді і Причастя.Сучасна практика.Проблеми і пропозиції.

Ісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам:
якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові,
то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров,
має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день.
Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям.
Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому.
Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене.
Цей і є хліб, який зійшов з небес.
Не так, як батьки ваші їли манну і померли; хто їсть хліб цей, житиме повік
(Ін. 6, 53-58).
В дев’ятому правилі святих апостолів говориться: « всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування»[2]. Це правило яскраво ілюструє устрій в общинах Древньої Церкви. Для християн того часу було немислимим будучи на богослужінні не причащатись. Така поведінка характеризувалась як відступлення від нормального церковного життя.

субота, 5 травня 2012 р.

6 травня - день памяті великомученика Юрія- Переможця.

Зі Святого Передання Церкви нам відомо, що св. Юрій походив із країни Каппадокії, яка тоді існувала у Малій Азії. Його батьки були побожними християнами і виховали сина у дусі правдивої віри. Народився він у місті Бейрут (у стародавні часи воно звалося Білить), біля підніжжя Ліванських гір.
Коли він іще був юнаком, його батько загинув за Христову віру, і мати, яка походила з Палестини, залишила Каппадокію, щоб повернутися на свою батьківщину.
Св. Юрій ще замолоду обрав для себе фах військовика. Завдяки своїй порядності, зразковому виконанню службових обов’язків і гарній зовнішності він швидко дослужився до посади військового трибуна. Під його командуванням перебувала тисяча вояків. За те, що св. Юрій відзначався особистою хоробрістю, імператор Діоклетіян (284-305) призначив його комитом уже у віці двадцяти років. Молодий воєначальник твердо тримався Христової віри.
Діоклетиян був талановитим світським правителем, але фанатичним прихильником культу римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії поганство, яке відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів Церкви. Перші 20 років свого правління Діоклетіян не переслідував християн, але за намовою свого зятя, кесаря Галерія, у 304 році видав едикт, згідно з яким всі християни були приречені на катування з метою примусити їх до відступництва від віри. Почалися найжахливіші гоніння, яких до тих пір ще не знала Церква. Нищилися храми, спалювались книжки. Саме цим пояснюється брак християнських рукописів аж до IV століття. Тисячі християн: чоловіків, жінок та дітей, було страчено.