понеділок, 2 листопада 2015 р.

Духовні основи людини .

У повсякденному житті ми всі дуже часто вживаємо слово «душа», й інколи з такою впевненістю, що важко нас запідозрити в нещирості або не визнати за нами серйозних пізнань про душу, які витікають із нашого особистого досвіду. Дуже часто ми чуємо от хоча б такі вирази як «тайна душі», «душа болить», «важко... скорботно... радісно на душі» та ін. Хто скаже, що все це пусті слова, випадкові фрази, без сенсу і значення? Навпаки, люди не заперечують існування душі, вірять у неї, але вірять з деякою обережністю, боячись, щоб питання про душу якось не скотилося в площину релігії. Хіба ж не в цьому приховується причина того, що до нинішнього часу душа ніколи не була головним предметом наукового вивчення?
Філософи і вчені всіх рівнів намагались як би обійти душу, відбутися загальними фразами, боячись, що, визнавши особисту свою душу, вони повинні будуть визнати свою відповідальність перед Творцем їх душі. Хіба не дивно, що питання, яке повинно було б цікавити людину більш за все, залишається в якомусь занедбанні. Людям ніколи думати про душу. Людське нещастя полягає в тому, що людина живе подалі від своєї душі, намагається бути осторонь духовного життя. При такому нерозумному ухилянні людини від найбільш суттєвого, хіба можна дивуватися, коли вона заявляє про своє невірство відкрито? Даремно люди намагаються розв’язати загадку людської душі своїми силами і різними засобами. Даремно вони підбирають ключі, щоб відкрити двері, за якими всі тайни невидимого духовного життя. Бог і Господь наш Ісус Христос – істинний ключ, Який відкриває всі тайни нашого духовного життя. «Я світло світові; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя», – говорить Спаситель (Ін. 8: 12). Це світло Боже освітлює і питання буття нашої душі. Св. Писання відкриває нам, що людина складається із духа, душі і тіла. Про ці три складові частини людини говорить св. ап. Павло: «Сам же Бог миру нехай освятить вас у всій повноті, і ваш дух, і душа, і тіло у всій цілості нехай збережеться непорочно на пришестя Господа нашого Ісуса Христа » (1 Сол. 5: 23).
Св. Писання слово «душа» використовує в різних значеннях. В одному випадку люди при перерахуванні називаються душами: «По числу душ в шатрі»... В іншому – душа означає «життя»: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15: 13). Інколи кров жертовних тварин називається «душею » (Лев. 17: 10 – 14; Повт. 12: 23). Говорячи про «душу», яка в «крові», Св. Писання, звичайно, говорить про душу як про «життя» і дихання, а не про духа. Але є «духовні буквоїди», які безрозсудно змішують принцип життя з духовним началом і таким чином причислюють людину до розряду чи класу несвідомих «тварин», яких торкнувся процес еволюції. Св. Писання завжди проводить чітку і жорстку межу між людиною і твариною, тому що у них зовсім різні походження, призначення, завдання і цілі. Причому, спочатку Бог створив тіло, а пізніше – душу. Бог дав життя всьому творінню, людині ж дав не тільки життя, але і душу, розумну, вільну і безсмертну. Душа завжди розуміється як щось неподільне, як сукупність усіх наших почуттів, скарбниця наших думок, джерело внутрішньої привабливости і духовної краси, відображення Бога, синтез нашої особистості, що охоплює наші властивості і здібності. Душа – субстанція, яка виникла в момент з’єднання духа з тілом, сутність, яка зв’язує духовне з матеріальним. Що ж ми знаємо про цей зв’язок духа з тілом? Доводиться покірно зізнатися, що протягом багатолітньої історії людства людина для самої себе і для інших залишається тайною. «Ісказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою... І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя, і стала людина душею живою» (Бут. 1: 26; 2: 7). Так сказано у Св. Писанні про потрійну природу людини при її створенні. А ось що говориться про розпад цієї троїстости в момент фізичної смерти людини: «І повернувся порох в землю, чим він і був; а дух повернувся до Бога, Який дав його» (Екл. 12: 7). В цьому тексті не тільки Сам Господь Бог відкривається нам як Створитель наш, але Він заявляє також, що з Його Божественної волі ми, люди, отримали від Нього і духовний, і матеріальний початок, мудро поєднані в єдине ціле, назвавши це двоєдине ціле душею.
Душа – це ніщо інше як єдність духа і тіла, це синтез духовних і тілесних проявів людини. Нам, людям, важко зрозуміти одне одного, і часто ми не здатні зрозуміти і проаналізувати самих себе. Але така наша обмеженість у пізнанні самих себе не повинна служити перепоною до прийняття вірою того Божественного Одкровення про людину, яке ми знаходимо на сторінках Св. Писання. Невіруюча людина може заперечувати твердження, що душа людини походить від Бога, але людська мудрість і логіка ніколи не зможуть заперечити факту існування душі, тому що цей факт – за межами логіки людського розуму. Св. Писання пропонує свої істини без роз’яснення і будь-яких доказів, тому що даремно пояснювати і доводити те, що саме собою очевидне і незаперечне. Вже на перших сторінках Біблії ми знайомимося з трагедією людини. Заздрістю увійшов у світ гріх, і гріхом – смерть. Гріх увійшов у безсмертну душу людини і зробив розрив між творінням і Творцем. Так, людина – вінець творіння, цар природи, носитель Божественного початку, володар безсмертної, розумної і вільної душі, мало чим умалив її Господь перед ангелами. Але гріх порушив усю гармонію людської природи, що негативно вплинуло на її подальше життя. Ми можемо легко уявити собі, якими високими здібностями і яким проникливим розумом повинна була відзначатися перша людина до свого гріхопадіння, коли читаємо в Біблії таке свідчення: «І назвала людина імена всій худобі, і птахам небесним, і всім звірам польовим» (Бут. 2: 20). «Назвала» необхідно розуміти не як «дала кличку», але як визначила внутрішню природу кожного творіння і окреслила цю природу одним словом або іменем. Як низько впала людина і як мало залишилося від її попередньої величі! Однак, залишки її втраченої могутности і геніальности ще і зараз пізнаються по тих справах і подвигах, які здійснювала і продовжує здійснювати людина на землі, будучи істотою грішною. В цих великих відкриттях і досягненнях людині допомагають і сприяють ті виключні дарування і властивості її душі, якими Бог наділив її і якими не володіють інші істоти на землі. Людина обдарована здатністю пізнавати Вселенну, спостерігати за явищами природи, вивчати їх, протидіяти їм, використовувати їх сили, пристосовуватися до природи і користуватись її благами. Вона сміливо проникає всюди, відкриваючи весь час щось нове для себе, її очі споглядають зірки, планети, досліджують мікроорганізми, проникають у таємниці земної кори та світового океану. Людина розповсюджує свою владу над вогнем, водою, повітрям, вона володіє досягненнями науки, техніки, мистецтва. Так, людина наділена Богом здатністю пізнавати світ, в якому вона живе, і користуватися послугами цього світу. Людина володіє даром самопізнання, самоаналізу і самодослідження, їй дано проникати в себе, шкодувати за зроблене, каятись у неправильних вчинках. Тільки у людини, і ні в кого іншого, може виникнути і виникає бажання самовдосконалення і звичайна потреба приготувати себе до загробного життя. Голос Божий – совість – підказує людині цей порив, натхнення і ці благі порухи душі.
Совість – одна із головних і очевидних властивостей нашої душі. Совість, мораль і виховання тісно пов’язані між собою. Бог доручив нас опіці саме цієї виховательки – нашої совісти. Її стараннями Господь хоче наблизити всіх нас до Себе, привести нас через самопізнання до Богопізнання, до покаяння, до духовного відродження і оновлення, і, врешті, до Богоуподібнення. Совість можна порівняти з магнітною стрілкою компаса, яка в будь-якому його положенні завжди показує на Північ. Так і совість завжди керує душею, спрямовуючи її до абсолютного блага, свого джерела і Творця. Совість може бути деякий час пригніченою, але як тільки вона пробуджується, то жорстоко помщається своєму гнобителеві. Пригнічення і докори совісти пов’язують з незалежною волею і з безсмертною душею людини. Гріх і зло гноблять і гризуть нашу совість. Совість стає тим більш чутливою, чим рішучіше здійснюється процес нашого внутрішнього, духовного очищення. Совість покладена в основу людської моралі, вона завжди була і буде «неписаним законом», «непідкупним суддею» (1). Совість – це наш особистий моральний суддя, дарований нам Богом. Спостереження за вимогами своєї совісти і виконання цих вимог роблять людину сильною, енергійною і безстрашною. Велике значення для духовно-морального життя людини має пам’ять. Пам’ять – також великий дар Божий, який допомагає людям на їх шляхах самоудосконалення. Вона має владу над часом і простором, підтвержуючи цим всюдисутнісь Бога.
Необхідно сказати, що людська душа взагалі нічого не забуває, просто ті чи інші спогади лише тимчасово забуваються через що-небудь інше, нове. Але із глибини душі знову постає все пережите, і кожний вчинок, кожне слово, і навіть думка, оживають у всій повноті правди, й душа судиться, розмірковуючи над всіма своїми явними і тайними діяннями. Людина володіє чудесним даром – здатністю Богопізнання. Найвеличніша із всіх життєвих проблем – «проблема буття Божого» – може бути розв’язаною на землі тільки людиною. Практично всі знають, що «не одним хлібом буде жити людина». Мільйони людей переконались і переконуються, що будувати своє щастя тільки на матеріальних благах – значить прийти до незадоволення душі, розчарування. Вони подібні до тих, які, за словами Спасителя, будують свій дім на піску (Мф. 7: 26 – 27). На шляху Богошукання і Богопізнання людина користується трьома книгами, написаними Богом: книга природи: – «Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18: 2), книга совісти і книга Одкровення Божого – Св. Писання і Священне Передання. Дуже часто зауважують, що Богопізнання – це надбання святих і праведників, і що простим людям воно не відкрито, але вони обходяться без нього у своєму житті. На це зауваження треба сказати, що Богопізнання доступне всім бажаючим, але – тільки віруючим у Бога і духовно-морально чистим людям. За словами преп. Симеона Нового Богослова «бути чистійшим від плотських скверн, покірним, лагідним, спокійним, стриманим у їжі та питті, неослабним у молитві; початком же і кінцем у всьому цьому мати главу чеснот – любов» (2). Це перша і головна умова Богопізнання. В лукаву, невіруючу і нечисту душу ніколи не увійде Премудрість Божа, бо ніщо нечисте не може з’єднатися зі святістю Божою. Людина – єдина на землі істота, яка керується моральними законами і може переконатися, що, коли вона діє всупереч законам моралі, то діє проти самої себе, проти своїх найбільш насущних інтересів. Господь наш Ісус Христос закликає всіх нас до Себе: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє – благе, і тягар Мій легкий» (Мф. 11: 28 – 30).
Спаситель говорить, що людина подібна до «заблудлої вівці», яка живе, зростає далеко від Пастиря, де їй загрожують небезпека і неминуча загибель. Як і заблудла вівця, людина не усвідомлює свого жахливого, беззахисного становища, а тому вона байдуже ставиться до питання спасіння своєї душі і вічности. Здебільшого вона поневолена своїми тваринними інстинктами, нахилами та потребами, і повністю задовольняється ними. Деякі люди все своє життя проживають без Бога, і тільки в передсмертні хвилини раптом пробуджуються від духовного сну і в скрусі й тремтінні розкаюються і благають Бога простити їм всі гріхи, скоєні через їх невірство і недбайливе ставлення до духовних цінностей. Яка сумна доля людини! Вона має устремління до благополучного життя, прагне спокою, свободи, справедливости, – десь там, у стороні, хоча прекрасно знає при цьому, що поза Богом, без Бога, такі блага недосяжні. Дивно навіть і те, що, йдучи до істини, людина намагається йти обхідним шляхом, коли Сам Господь наш Ісус Христос говорить: «Я є путь і істина, і життя» (Ін. 14: 6). Виникає запитання: чому все це відбувається? Відповідь одна – гріх все це робить у душі людини. Трагедія людської душі полягає в гріхопадінні, через яке було втрачено благодатний вплив Духа Святого на душу, що потрапила під владу тіла. Під словом «плоть» Св. Писання розуміє все, що йде не від Бога і звершується людиною не з волі Божої. Це все те, що противиться духу. Між духом і плоттю, з дня гріхопадіння людини, існує постійний розбрат. «Плоть бажає противного духові, а дух – противного плоті: вони одне одному противляться, так що ви не те робите, чого хотіли б» (Гал. 5: 17), – говорить св. ап. Павло. Плоть перебуває в постійному конфлікті з Богом, «тому що помисли плотські є ворожнеча проти Бога; бо законові Божому не підкоряються» (Рим. 8: 7). «Народжене від плоті є плоть» – говорить Спаситель (Ін. 3: 6), а плоті ніколи не дано стати «духовною », вона завжди перебуває в колі, окресленому її плотськими привабленнями, «бо ті, що живуть за плоттю, думають про тілесне, а ті, що живуть за духом, – про духовне» (Рим. 8: 5). І кінцевим результатом плотського життя є смерть, а духовного – життя вічне. Але ніщо так не вражає в цій страшній трагедії, як те, що людина переконана, що стоїть на правильному духовному шляху, що живе правильно. Вона не робить ніяких спроб внутрішніх перемін, тому що душа перебуває в духовній темниці.
Трагедія людської душі полягає в тому, що вона намагається створити своє щастя не на небі, а на землі, і щастя не вічне, а тимчасове, не духовне, а матеріальне, і не з Богом, а власними силами, обмеживши його тільки дрібними земними цілями на свій погляд і смак. Людина внаслідок цього заплуталася в ієрархії цінностей, спотворила поняття про духовні речі і зайшла в безвихідь. Вона занурилася в багно пороків, опустилася морально і продовжує опускатися все нижче і нижче. Нехтуючи Божою силою, вона безсила протистояти власному тяготінню плоті до гріха. Тому вимушена пожинати гіркі плоди, які отруюють все її життя. Якби люди не забували Бога і не виганяли Його із своєї душі, то жили б на землі мирно, благополучно і щасливо. Але, живучи без Бога, люди дуже близькі до перетворення на тварин. Не доведено, і ніколи не буде доведено, що людина походить від мавпи, але що, живучи бездуховно, вона може стати мавпою, опуститися до її рівня, – така можливість повністю припустима, що засвідчують численні очевидні факти і прояви, і вони набувають загрозливого характеру. Сьогодні всі ми часто дізнаємося з різних засобів масової інформації про «звірячу» поведінку та злочини окремих людей. В дійсності, людина робиться твариною, звіром, як тільки перестає цінувати в собі Божий духовний дар, обмежуючись тільки фізіологічними потребами, пливучи за течією життя. Про трагедію і жахливість такого життя говорить св. ап. Павло: «Бо ми знаємо, що закон духовний, а я тілесний, проданий гріху. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь із законом, що він добрий, а тому не я вже роблю те, а той гріх, що живе в мені; бо бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу... Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти»? (Рим. 7: 14 – 18: 24). Спасіння душі – завжди було і завжди буде вищою метою і завданням людського життя. Спасіння – головна тема Св. Писання; всі інші його теми витікають із неї. Боговтілення, служіння, страждання, хресна смерть і Воскресіння Ісуса Христа прямо пов’язані із спасінням. Мета пришестя Спасителя – визволити людство від прокляття, гріха і смерти. Тому Св. Писання часто замінює слово «спасіння» словом «визволення». Поняття про спасіння дуже часто спотворюється, більшою мірою особами, які «торгують спасінням», зокрема так званими «благовісниками»: лжеспасителями, лжевчителями і лжецілителями. Але ніхто не в силі знищити його Божественного і духовного сенсу і значення. Спасіння людей – виключно справа Божа. Про це свідчить Сам Господь наш Ісус Христос, коли відповідає на запитання Своїх учеників щодо спасіння: «людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф. 19: 26). Але спасіння Господь звершує через віру, бажання і безпосередню участь у ньому людини.
Священну місію на землі виконує Свята Церква Христова через активну участь у житті Церкви віруючих людей. «Кому Церква не мати – тому Бог не Отець, поза Церквою немає спасіння» (3), – говорить св. Кипріан, єп. Карфагенський. Господь наш Ісус Христос доручив спасіння Церкві Своїй, яку заснував Кров’ю Своєю і яка є «стовп і утвердження істини» (1 Тим. 3: 15). Людина, призначена Богом бути носителькою Божественних планів і цілей і виконавицею волі Божої, стала, через своє духовно-моральне падіння, людиною «душевною», такою, що не має духа, неспроможною виправдати своє високе призначення. Підпорядковуючись низькому началу, вона потрапила під владу сатани, в якій перебуває і по сьогоднішній день. Саме в цьому причина існування зла у світі. Всі ми знаємо, що світ лежить у злі. Але зло – це продукт і наслідок виявлення волі людини. Сучасний світ полюбив більше темряву, ніж світло, і опинився «в темряві, і в темряві ходить, і не знає, куди йде, бо темрява засліпила очі йому» (1 Ін. 2: 11). «Бо все, що в світі: похіть плотська, похіть очима і гордість житейська, не від Отця, а від світу цього» (1 Ін. 2: 16). Сьогодні невіруючі люди керуються законом гріха. І немає краю і межі цим проявам гріха. Гріх розуму виявляється в невірстві, скептицизмі, сумнівах, самоутвердженні, спокусах і самообожненні. Людина зухвало «ставить розум свій нарівні з розумом Божим» (Єз. 28: 2), тому що «князь віку» і світу цього – сатана, засліпив очі людей настільки, що вони вже не розрізняють навіть найбільш прості і очевидні істини. Такі люди утверджують себе у розумі, визнаючи його вищою, безапеляційною інстанцією будь-якого знання, забуваючи про те, що розум наш, незважаючи на самовдосконалення, є «ушкоджений», «розбещений» і «осквернений» (1 Тим. 6: 5; 2 Тим.3: 8; Тит. 1: 15). Гріх волі – в особистому, самовпевненому розбраті, у впертості людини, в її непокірності вищій, святій і благій волі Божій. Перебуваючи під впливом злої (сатанинської) волі, – люди «відкинули волю Божу» (Лк. 7: 30). Панування плоті відобразилося на деградації душі, потемнінні розуму, впокоренні волі, порочності, жорстокості серця. Замість провідництва Божого – свавілля; замість святині – беззаконня; замість любови – егоїзм і ненависть. Люди все глибше і глибше занурюються в беззаконня і гріх, мало або зовсім не думають про особисту свою загибель. Людина деградує морально. Якщо придивитися до сучасного змісту літератури, кінематографа, театру, живопису, скульптури, якщо звернутися до тем, на яких ґрунтується світова преса, то стане ясно, що світ котиться до узаконених безсоромности, безчестя, бездуховности і аморальности. Люди регресують і інтелектуально.
Сучасна народна освіта й наука мало піклуються про те, щоб людина духовно відроджувалася, хоча представники всіх сфер людської діяльности говорять про духовне відродження. Всі набуті в школі знання спрямовані виключно на збагачення розуму, а не на духовне оновлення. Тому не дивно, що такі люди часто поєднують переваги розуму з порочністю своєї душі. Прекрасні слова сказав у свій час християнський класик Федір Достоєвський: «щоби чинити розумно, одного розуму мало». Мало і однієї освіти. Інколи освічені люди більш нещасні. З ростом цивілізації зростає бездуховність, яка негативно відбивається на фізіології людини. Природа справедливо і незмінно зводить свої рахунки з порушниками її незмінних і Богом встановлених законів. Як говорить народна мудрість: «Що людина посіє, те і пожне». Хоча представники науки намагаються переконати нас у протилежному. Що людина переможе хвороби і буде довго жити благополучно. Представники індивідуалізму, ідеалізму і особливо колективізму переконували людей, що можна виховати нову людину і побудувати «рай» на землі Колективізм прийшов на зміну індивідуалізму і ідеалізму, що зазнали повного провалу. Ці поборники «нового життя» стверджують, що все зло в світі – від неправильного і несправедливого розподілу земних благ. Духовність, душа, гріховність, Бог і спасіння – все це вигадано Церквою. Достатньо дати кожній людині право на працю, на відпочинок, забезпечити її матеріально, дати всю владу народу, спільно створювати матеріальні і культурні цінності, спільно ними користуватися – і тоді настане рай на землі, і зло буде назавжди викорінене серед людей. Ми бачимо і добре знаємо, яким «раєм» виявляються ці новаторства. Безумні ідеї призвели до божевільних наслідків. Людство вибилось із сил від довготривалих над ним експериментів. Звідси – всесвітній голос: «До кого нам йти?» Хто визволить? Хто направить на істинний шлях? Хто перемінить, відродить дух і серце людини? Світ завжди знаходиться в пошуках «духовного відродження» і довірливо приймає всіх лжеспасителів. Протягом останніх десятиліть другого тисячоліття до людей був звернутий заздалегідь облудний клич науки – довірся мені, і я зроблю тебе «новою» культурною людиною.
Ми чули і бачили, як багато покладалося надій і сподівань на освіту, і особливо на «вищу». Один час здалося навіть, що людство знайшло вихід із свого глухого кута. Що достатньо буде викорінити безграмотність, невігластво і марновірство, як людина повністю зцілиться від важких недуг своєї душі. Але і тут – повне розчарування. Наука, технічний прогрес, культура, мистецтво – цінні і необхідні, але яка нікчемна їх роль в питанні викорінення світового зла і духовного відродження людської природи. Наука не змінює людського серця, яке є онтологічним центром буття людини, не звільняє людину від егоїзму. Наука робиться безпомічною перед світовим злом. Тому вона не може претендувати на спасіння людства. Але наука до цього часу не знаходить у собі мужности, щоб відмежуватися від масової омани і сказати: «Я не те, за що мене приймають». Деякі покладають свої надії щодо спасіння на політику і демократію. Ці також обіцяють людині: «іди за мною, і я приведу тебе до справедливости, свободи, рівности, братства». Але яка там справедливість! Глухі і байдужі до всього духовно-морального, люди метою свого життя ставлять вирішення матеріальних проблем. Вони будують своє щастя «на піску», на матеріалізмі, потрапивши під владу сатани. Будувати своє життя на матеріалізмі – значить не знати природи людини взагалі і ставити її ні в що. Рівність загальної ситости ніколи не задовольнить людину, тому що вона завжди побажає духовної ситости. Матеріалізм, в сутності, – «плотська хвороба», від якої завжди буде тікати дух людини. Навіть найбільш сите, добре і спокійне життя не може бути стабільним, якщо воно не буде одухотворене Богом, а тому не може бути достойне людини. Матеріалізм ворожий людству, тому що він ворожий таємним запитам людської душі, яка завжди тяжіє до свого Джерела – Бога Творця. Людина, яка приймає матеріалістичні ідеї, стає заручником безцільного існування, а таке «існування» розумної істоти злочинне перед Богом. Адже зло не тільки у вадах і пристрастях, але і в безглузді пристрастей, у безумстві вад і в марноті справ. Дивитися на боротьбу за існування як на мету людського життя – безглуздя, яке ставить людину на рівень «робочої сили» і навіть тварини.
Матеріалізм заперечує майбутнє вічне життя. Із запереченням вічного життя руйнуються всілякі духовно-моральні основи, на яких стоїть кожна людина. Якщо все закінчується зі смертю, – навіщо тоді людині приборкувати, стримувати себе, особливо стримувати свої інстинкти і пристрасті? Якщо немає безсмертя, тоді добру і злу, правді і неправді – одна ціна, або взагалі немає ніякої ціни, тому що вони взаємно знищують одне одне. Вчення й ідеологія матеріалістів, які намагаються створити «нове суспільство», з новою людиною, – це утопія, тому що вони далекі від істини і не пізнали істини. Нам, християнам, можуть сказати, що так звані «спасителі» роду людського багато чого доброго зробили для людей, покращили добробут народів, сприяли прогресу людства. Ніхто цих заслуг не відбирає ні у політики, ні у науки, ні у культури. Покращення зовнішніх форм життя і цінне, і необхідне, але одних цих зовнішніх покращень недостатньо для зцілення духовно-моральних ран суспільства, які знаходяться у глибині людської душі. Християнство не заперечує досягнень світової культури і цивілізації, а тільки говорить, що вони не підняли духовно-моральний рівень народу, тому що в основу їх не були покладені духовні цінності людини. Безсумнівно, що світ і в майбутньому не перестане продовжувати своїх спроб досягти «спасіння людства» своїми силами і шляхами. Але в дійсності духовне відродження і спасіння людства настане тільки тоді, коли ті, що не знали істинного Бога, пізнають Його, а ті, що забули Його, повернуться до Нього.
Тільки в християнстві, з його чистотою і повнотою Божественної істини, люди повинні бачити мету свого життя, тому що воно несе в собі абсолютні цінності і надає кожному можливість досягнути найбільшого блага – вічного блаженства в Царстві Небесному. Але для цього треба духовно переродитись, оновитися, стати «новою людиною» (Ін. 3: 3 – 8). Нова людина – це той камінь, на якому утверджується вчення Господа нашого Ісуса Христа: «Хто в Христі, той нове створіння; давнє минуло, тепер усе нове... бо в Христі Ісусі Бог примирив з Собою світ, не ставлячи в провину людям злочинів їхніх» (2 Кор. 5: 17 – 19). Христос Спаситель визначив Свою земну місію такими словами: – «знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19: 10). Цю Свою мету Ісус Христос підтверджує притчами про заблукалу вівцю, блудного сина, загублену драхму. Господь підтверджує це, роблячи переміну в житті Матфея-митника, Закхея-митника, Вартимея-сліпця, Марії Магдалини, Савла, що став ревним апостолом. Цю мету спасіння людини Христос засвідчив Своєю голгофською добровільною жертвою викуплення, Своїм славним Воскресінням із мертвих і всесвітньою проповіддю Євангелія миру, любови і всепрощення. «Бог став Людиною, щоб людина стала Богом» (4), – говорить св. Іриней Ліонський. Тобто уподобнювалася Богу в добрі і любові через Божественні дарування, які є в людині. Цю мету Своєї місії Ісус Христос засвідчив зісланням Св. Духа на свв. апостолів і Церкву Свою.
Тільки через Христа Спасителя і разом з Ним стали очевидними і досяжними на землі високі цілі. Господь наш Ісус Христос прийшов «спасти, що загинуло», воскресити духовно мертвих, відродити грішників до нового життя і зробити їх духовно новими людьми, гідними свого Творця. Дух Святий відкриває грішнику, який кається, факт відкуплення його вини перед Богом. Спаситель прощає всі гріхи, і того, хто приходить до Нього, не виганяє геть (Ін. 6: 37). Христос прийшов на землю, щоб зруйнувати злі справи диявола. Через духовне відродження нашої душі від Духа Святого, Господь підпорядковує наші нижчі цінності вищим і здійснює цю велику переміну в душі, за вірою і молитвою нашою, без примусу і насильства. Закону плоті, що панував у людині до навернення до Христа, Бог протиставляє закон духа. «Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є Дух» (Ін. 3: 6). Закон плоті тяжіє і тягне до землі, закон духу – підносить віруючу людину до неба, ставить її на недосяжні донині вершини духовности і моралі. Тому що «Духом Святим всяка душа живиться, і чистотою підноситься, світиться Троїцькою єдністю священнотайно» (5). Господь змінює серце людини. Замість серця кам’яного, холодного, дає їй серце добре, чутливе і любляче. Бог зробив все для нашого спасіння, і не Його провина, якщо невіруючі люди нехтують «даром спасіння». Євангеліє звернене до людини як повеління, але непокірна і свавільна людина відкидає його і добровільно відмовляється від дару Божого, свідомо прирікаючи себе на вічний осуд. Св. ап. Павло говорить: «Якщо ж і закрите благовістування наше, то закрите для тих, що гинуть. Для невіруючих, у яких бог віку цього засліпив розум, щоб для них не засяяло світло благовістя про славу Христа, Який є образ Бога невидимого» (2 Кор. 4: 3 –4). Вірні діти Божі, які є істинними і активними членами Христової Церкви, із віку в вік є наочним підтвердженням можливости спасіння. Через їх перебування на землі утверджується і міцніє віра у викупну жертву Ісуса Христа, і визнається за факт те, що людина може володіти, і володіє, дивною духовною силою, яка преображає все попереднє гріховне її життя. Таке очевидне свідчення оновлення і Преображення в цих людях позбавляє безбожника права на його життя в сумнівах, невірстві і запереченні спасіння. Невіруючі повинні пізнати істину, і істина зробить їх вільними. Кого Син Божий визволить, той справді буде вільним. (Ін. 8: 36).
Нове серце зміненої людини творить і нове життя, – життя у любові до Бога і ближнього. Люди повинні будувати своє життя на любові. Жити гріхом і свавіллям – значить приректи себе на загибель. Тому що не має істини там, де немає любови. Тільки те, що ґрунтується на любові, що виправдовується і пояснюється любов’ю, тільки це справедливе і є добром. Тому що «любов, – за словами св. ап. Павла, – довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла; не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає, хоч і пророцтва скінчаться, і мови замовкнуть, і знання зникне» (1 Кор. 13: 4 –8). Тільки любов може визволити людину від страждань, нещастя і зла, в яких сучасна людина з своєї волі задихається. Любов до ближнього – благодатний дар, яким Спаситель наш наділяє грішника, що покаявся. Бідна і нещасна та людина, котра не відчуває своєї головної потреби в дорогоцінному дарі Божому і не хоче скористатись ним. А блаженна та,- говорить преп. Єфрем Сирін,- що « в Господі повністю звільнилась від всього земного і возлюбила єдиного благого і милосердного Бога» (6). Віра в Ісуса Христа як свого особистого Спасителя і любов до Бога і ближнього, – єдиний шлях до спасіння. Іншого шляху немає, не було ніколи і не буде, тому що «немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам» (Діян. 4: 12). Тільки Господь наш Ісус Христос може надихнути силою Святого Духа і силою Свого Особистого прикладу. Тільки Він один може навчити нас, через Церкву Свою святу, як «нести свій хрест». І тільки Він один допоможе нам вчасно протистояти сатані і всім його підступам, і спокусам, і перебувати вірними Йому у всьому до кінця днів свого життя.
протоієрей Петро Зинич

Немає коментарів:

Дописати коментар