понеділок, 2 липня 2012 р.

Християнство і порожнеча.

Озираючись на останніх 20 з лишнім років, ми розуміємо, що світ дуже змінився і продовжує катастрофічно швидко змінюватися. Є речі, які вже важко повернути назад або поставити на їх колишні місця.
Але світ змінюється не останні 20 років, — світ змінюється давно; напевно, минуле сторіччя стало кардинальним в зміні картини світу. Насамперед, цьому сприяли колосальні війни і революції. Але найголовніша революція, яка за цей час відбулася, — це революція суспільної свідомості, що торкнулася всього людства, і культурного, і навіть не зовсім цивілізованого. Так або інакше це зрушення торкається і нас, православних християн.

Що трапилося? Що відбувається останнім часом? Переоцінюється життя як таке, і понад усе втрачає цінність сама людина — і в своїх власних очах, і в суспільній свідомості; людина як особа, людина-індивідуум, людина як образ і подоба Божа знецінюється. Паралельно відбувається і ще один процес, пов’язаний з цим дуже серйозно, — все позбавляється сенсу. Вдається до забуття те, чим усвідомлювало себе людство завдяки приходу Христа в світ.
Світ був осмислений, тому що в світ прийшло Слово Боже, Божественний Логос. Слово стало плоттю, і Воно стало головне в людському суспільстві; Євангеліє сформувало людську свідомість останніх двох тисячоліть. Християнство осмислило людське існування на Землі, підняло цінність людини на неймовірну висоту, якої до цього не було ніколи в світі. І цю цінність людини і людства відображала культура у всіх її проявах.
Зараз же відбувається зворотній процес, він катастрофічно, обвально йде вниз. Людина втратила віру, а значить, і сенс, і всяку цінність, тому що якщо людина не пов’язана з Богом, то вона рівно нічого не вартує. В цьому випадку людина — це тільки механізм, тільки інструмент або гвинтик, що працює в загальній машині ради певних благ.
Знання замінюється інформацією. Культура пізнання, культура життя, в якому людина намагається виражати найглибші і серйозні сенси, повністю підміняється культурою гри, культурою розваг. І те, що відбувається зараз, є пришестям порожнечі в світ.
Здавалося б, Церква — це місце, яке зберігає сенси, яке вирощує і оберігає культуру сенсу. На порозі Церкви повинне закінчуватися безумство, в якому перебуває сучасний світ. Але сучасне християнство виявилося настільки зараженим, підвладним і вже вихованим в цій культурі розпаду, що і ми, приходячи в Церкву (а ми ж в основному християни нові, недавні, а не ті що традиційно сприйняли для себе християнство як плоть і кров), несемо в собі сліди цієї загальної спустошеності. Відбувається втрата цінностей, втрата сенсів, і в цьому процесі на місце сенсу встає якась схема.

Християнство: життя чи схема?

Приходячи в Церкву і стаючи християнами, ми часто йдемо дуже простим і легким шляхом, не усвідомлюючи, не осмислюючи до кінця те, що з нами відбувається. Буває так, що на питання “Чому ми християни? Чому ми православні? Що для нас означає вірити в Бога?” ми не можемо нічого до ладу сказати. Це тільки знак того, що ми не привчені у всьому шукати сенс. Ми вже в якомусь сенсі продукти порожнечі, продукти нісенітниці.
Скажімо, багато хто з нас жив за радянських часів — коли сенси були затемнені, знівечені; дуже багато справжніх сенсів йшли, ховалися, а замість них подавалася ілюзія, фальшивка. Все це зараз дуже затребувано, як не дивно, — виявилось, що навіть цінності радянського суспільства були більш осмислені, ніж те, ради чого люди живуть зараз. Парадокс, але проте це так.
Ми не привчили себе собі задавати питань і шукати правильних відповідей; ми звикли користуватися готовим, тим, що нам пропонують, і приймати це легко і просто, не оцінюючи. Коли ми приходимо в Церкву, з нами через це починають відбуватися неприємні речі. Ми не утрудняємо себе пошуком сенсів нашого духовного життя, значенням наших вчинків, нашої молитви, нашої участі в Євхаристії, в богослужінні, нашої участі в житті церковному і приходському.
Ми шукаємо схему, і наслідки цього бувають страшними і катастрофічними — особливо коли справа стосується виховання наших дітей у вірі. Ми, виявляється, не віру їм передаємо, а передаємо вже схему. Те, що було живим для нас, дорослих людей, які прийшли в Церкву з багажем певного життєвого досвіду, пройшовши якийсь шлях усвідомлення, розуміння самого себе і навіть покаяння (адже покаяння є один з якнайглибших моментів саме осмислення свого життя в Бозі, і саме покаяння дає людині можливість по-справжньому себе побачити, усвідомити, осмислити, оцінити), — все це “на виході”, тобто при спробі передати наш досвід наступному поколінню, часто виявляється мертвим.
Коли ми переходимо до того, щоб щось передати іншому, ми це робимо у вигляді якоїсь схеми, і… часто дуже невдалої. Скажімо, прийшовши до Бога в моменти осмислені і усвідомлені, ми потім все дуже швидко перетворюємо самі для себе в легкий шлях, тобто в схему. Наприклад, сповідь, яка для багатьох перетворилася саме на таку схему. І ось, ми читаємо книги з нескінченним перерахуванням гріхів, складаємо списки гріхів, неначе заповнюємо квитанцію в пральню, стараємося, щоб ці гріхи були якомога докладніше перераховані і висловлені священикові, перетворюємо саму сповідь на пропуск до причастя: тобто замість покаяння формуємо схему, забуваючи про головне — про сенс покаяння. Коли справа стосується молитви, ми замикаємо молитву тільки в молитовне правило і не усвідомлюємо — чому воно таке? Чому воно складається з цих молитов? Навіщо нам їх читати? Що означає три канони? Що означає те або інше слово? Часто ми читаємо слова, сенс яких не розуміємо.

Виховання як осмислення життя сім’ї…

Коли ми починаємо виховувати наших дітей в Православ’ї, ми знову шукаємо для себе зручні схеми. Що правильно? що неправильно? Яку б нам схему знайти, щоб запрацювало, щоб стало все по-нашому, по-православному? Щоб у нас було не просто виховання, а — православне виховання, не просто освіта, а православна освіта. Де ця схема, дайте нам її!
Звичайно, той, хто жадібно шукає, знаходить ці схеми, буває, що і такі, які здатні взагалі знівечити людське життя.
Завдання Церкви — приводити людей до спасіння. Всі люди різні і всі сім’ї різні, не може бути піст для всіх однаковий, не може бути молитва для всіх однакова. У всіх різні можливості, сили.
Я це говорю до того, щоб ми, батьки, задумалися про те, що ми вкладаємо в поняття православного виховання. Чи не йдемо ми легким шляхом, чи не шукаємо схем, коли мріємо створити якийсь образ міфологічної православної сім’ї. Ми примушуємо дитину молитися, вчимо її молитовному правилу — але вона не знає сенсу молитви “Отче наш”, що таке “сущий на небесах”, що таке “хліб наш насущний дай нам сьогодні”. Або буває гірше — хлопчині з семирічного або десятирічного віку прищеплюється вичитування правила, ранішніх і вечірніх молитов, без жодного усвідомлення і навіть скорочення. Коли він стане підлітком, він все це — і Церкву, і молитви — відставить убік, тому що дитина не може жити в нерозумінні. Коли про віру йому говорять, що це цінне і потрібне, не пояснюючи, чому — він відчуває, що це підміна, раз в цьому немає ніякого сенсу.
Так буває дуже часто. Дитина весь час в Церкву ходила, причащалася кожного тижня, і раптом! Йому 15 років, і він цього більше не хоче. Але як же він захоче, якщо для нього все це було абсолютно безглуздо, він не розумів, навіщо все це. Це стосується дитячої молитви, посту для дітей…
Адже дитина сама може визначати — звичайно, не без допомоги дорослих — як їй молитися і в чому під час посту вона може собі відмовити. Цікаво, що в нашій повсякденній православній мові склалися такі стійкі вирази: правила ми вичитуємо, а службу ми вистоюємо.

… і культури, що оточує її

Увімкнемо телевізор. Дивиться дитина його чи ні — там дійсно йде масова нісенітниця, хороших фільмів практично немає, йдуть серіали — апофеоз безглуздя, що занурює людей в порожнечу. Всім треба чомусь розслабитися, всім треба від чогось відволіктися. Вмикаєш порожнечу — і ця порожнеча заповнює твій розум, заповнює простір твоєї сім’ї, твоєї квартири. Порожнеча невпинно йде з ефіру. Дитина, хоче вона цього чи не хоче, відчуває це навколо себе і приймає. Відповідно вона починає і поводитися, як очевидно, батьки її не учили. Можливо, тому що телевізор увімкнений, і діти на рівні підсвідомості приймають в себе певні манери, вирази? Вони не відчувають, що це щось непристойне, а сприймають як норму.
Що можна цьому протиставити? Чим дитину можна від всього цього захистити? Ну звичайно, по можливості не вмикати телевізор. Якщо він все ж таки вмикається, дитина повинна дивитися щось осмислене, правильне, серйозне — на її рівні, звичайно. І взагалі ми повинні до свого життя поставитися якось серйозніше — ми не повинні його позбавляти сенсу, знецінювати. Навпаки, його потрібно наповнювати змістом — зокрема життя наших дітей. Воно наповнюється, звичайно, перш за все через виховання дитини в справжній класичній культурі. Все треба робити з сенсом, тоді все стане на свої місця.

2 коментарі:

  1. А мені здається, навпаки, стали ставити забагато запитаннь, а віра не передбачає на де-які- відповіді. Стало модним усе ставити під сумнів, або ставитися легковажно, от і маємо те, що Ви називаєте схематизацією. Насправді схема- це не так і погано, бо саме усталена схема дає змогу відчути, що ти захищений. У п"ятнадцять років дитина буде знецінювати будь-які цінності, що були у неї та її батьків до цього.
    Щодо прикладів з телевізору- а що дитині може запропонувати церква? От реально- діти зараз "купляються" лише на яскраві барви, я не кажу, що це добре, я кажу лише, що це так є, це реальність. І їм важко розгледіти яскраву особистість у канонічно написаних образах святих. Можу навести приклад про особистість апостола Павла- яскрава людина, з високою емоційністю,"внутрішним стрижнем" як то кажуть, але сприймають її тільки як людину,(пересічний громадянин, що читав послання)що написала про те, що жінка повинна боятися свого чоловіка і підкорятися йому. Все, ці скандальні на перший погляд слова висмикнули з контексту і тиражують, з цього складають образ важкої категоричної людини, а він написав надзвичайні речі про любов, про сім"ю, про суспільство.
    Це тільки приклад того, як сприймають образи людей, яких варто наслідувати.
    А життя святих? Я з інтелігентної родини, але навіть мої родичи не вірять, що "життя"- це не страшилки про мордування, опис способів катування і смерті, а історії про політику, кохання, зради,прагнення, і реальні історії. Вони не яскраві, про них треба думати, а не бачити, роздумувати над мотивами, що керували цими людьми, інакше не помітиш їх реальності.
    Зараз так мало приділяється уваги тому, що церква це про людей,і для людей. Для будь-кого, хто хоче прийти.
    Я не знаю чому. Та мабуть спочатку треба дійсно усвідомити і запам"ятати схеми. Звикнути до них, прийняти їх, як частину себе. А потім вже наповнювати змістом.

    ВідповістиВидалити
  2. на мою думку не варто ставити запитань вірі, досить того, що людина і так вірить, але от до релігії (тут йдеться про християнство) можна і навіть треба ставити багато запитань, оскільки для людини ніколи не буде досконало зрозумілою релігія, що вона сповідує, а її питання свідчать лише про те, що людина зацікавлена, що вона хоче глибше пізнати те, у що вірить, прагне знати правдивіть і правильність життя з Богом. І людина завжди знайде відповідь, тому що Бог знає спосіб, як їй відповісти.
    А схема...Так, схема - це добре, це норми, яких має дотримуватись християнин. Для мене це насамперед заповіді, вони є основою. Але те, що ми їх знатимемо, те, що ми до них звикнемо, не висловлюватиме нашої свободи, дарованої Богом. Людина має все усвідомлювати, адже одною із чеснот людини є мудрість. І тільки усвідомивши заповіді, зрозумівши, навіщо вони нам, ми житимемо, маючи їх в основі і не відчуватимемо ніякого обтяження. Вони стануть нашою природою, тим, що є нам притаманне.
    І не кажіть, що Церква не може нічого запропонувати для молоді. Це не так, адже активна молодь, що любить Христа, може організовуватись у молодіжні хори, може ходити на прощі чи гуртки читання Св.Письма, їздити у монастирі, де брати чи сестри організовують для молоді нічні чування, духовні вправи, свято піци (як,наприклад, у монастирях Воплоченого Слова у Крехівцях), відвідувати чи брати участь у фестивалях християнської пісні, подорожувати по країнах Європи (Тезе), навчатись на катехизаціях, робити вистави чи пантоміми на християнську тематику, доносити людям своє бачення життя у Христі. Церква не забороняє нічого, все, що молодь робить в ім"я Спасителя лише підтримується. Спочатку таких молодих людей може бути дуже мало, але швидко приєднуються й інші, оскільки бачать, як можна весело проводити час разом з Богом.

    ВідповістиВидалити