четвер, 25 жовтня 2012 р.

П’ять питаннь про чуже страждання.

Ми часто чуємо про те, що когось спіткало горе. Це може бути людина незнайома, про яку випадково дізнався з новин, або той, кого знаєш особисто, але не настільки, щоб у вас був справжній емоційний контакт. І нам часом хочеться щось зробити, але ми абсолютно не знаємо що. І ось ми приносимо свічки до посольств далеких країн, де трапилася трагедія, або на місця терактів і катастроф, але відчуваємо… цього недостатньо. А чи можна по-справжньому розділити біль з іншою людиною? Особливо, якщо горе її — втрата дитини.


1. Як допомогти людям, які не хочуть їсти, спати, думати, жити, втративши близьку людину?.. якщо померла дитина?..


На такі запитання краще відповідати фахівцям-психологам. Але якщо така людина опинилася поряд з тобою, а ти зовсім не психолог, існує століттями перевірений спосіб, описаний в Новому Завіті: “…плачте з тими, що плачуть“(Рим 12:15). По суті, кожен з нас так чи інакше надає психотерапевтичну допомогу своїм близьким. Ми втішаємо один одного, прагнемо підтримувати тих, кому зараз погано, щось для цього говоримо і робимо. Форми такої допомоги можуть бути різними, але неодмінною умовою є щира участь в чужій біді. Щоб допомогти, потрібно узяти на себе частину чужого болю, відчути її як свою власну, заплакати з тим, що плаче не просто «за компанію», а тому, що ти реально увійшов в чуже горе, прийняв його як — своє, і тепер тобі теж від нього боляче. Це важко, на це здатний далеко не кожен, але без такої щирої участі ні про яку допомогу не може бути і мови.

Втрата дитини — найстрашніше горе для матері. І той, хто хоче надати їй допомогу в такій ситуації, повинен ясно розуміти, що для цього йому доведеться прийняти частину цього страшного горя в своє серце, доведеться плакати, доведеться брати участь в чужому стражданні, тобто — співстраждати. Якщо ж такої готовності немає, а бажання допомогти є, то краще просто молитися за постраждалих, просити Господа послати їм втіху, полегшення і крепкість духу. Адже, молитва це теж — допомога.

2. Чи є якась можливість втішитися? Що це повинно бути — читання Біблії, участь в Таїнствах?





Давати поради людям, що втратили найдорожче, має моральне право лише той, хто сам пережив подібну трагедію і знайшов втіху в чому-небудь, наприклад — в читанні Біблії, або в Таїнствах. Я такого досвіду не маю, тому нічого не можу сказати. Тут, на мій погляд, не стільки слова потрібні, скільки особиста участь, не стільки говорити потрібно, скільки — слухати, вбирати в себе почуте, і просто — бути поряд з людиною. Так, щоб вона могла поплакати у тебе на плечі і знати, що ти не говоритимеш усілякі розумності, а просто поплачеш з нею разом.
А радити що-небудь от так — здалека, з боку, на мій погляд, дуже сумнівне заняття.

3. А чи зможе священик втішити в такому горі?


Думаю, священик досвідчений, чуйний, здібний до співпереживання чужого горя — так, зможе. У Новому Завіті є дивовижні слова: “… Бог кожної втіхи, що втішає нас у кожній скорботі нашій, щоб і ми могли втішати тих що знаходяться у кожній скорботі тією втіхою, якою Бог втішає нас самих!“ (2 Кор 1:3-4). Тут виражена дуже важлива думка: виявляється, втішити може лише той, хто сам пережив скорботу, отримав втіху від Бога і тепер здатний нею поділитися з іншими страждаючими. Якщо священик має такий особистий досвід скорботи і втіхи в ній, тоді він може і інших втішити. Такий батюшка і в Біблії знайде місця, які допоможуть пережити горе, і до Таїнств людини підготує належним чином. Це приходить не відразу і не до кожного.

4. Чому Бог відбирає дітей? На що опертися при такій втраті людині?





Дивна постановка запитання. Тут Бог уподібнюється чиновникам з органів опіки, яка відбирає дітей у батьків по тих або інших причинах, які можна розглядати і оскаржити у разі несправедливого рішення. Але де в Євангелії ми бачимо, щоб Христос відбирав дітей у батьків? Навпаки — Він повертає начальникові синагоги його дочку, віднятою смертю, воскрешає цю дванадцятирічну дівчинку, повертає Наїнській вдові її померлого сина. Дітей відбирає не Бог, а смерть. У Священному Писанні смерть прямо названа — ворогом Христа: “Останній же ворог винищиться — смерть” (1 Кор 15-26).

Якщо говорити зовсім коротко, то смерть увійшла до світу через гріх, тобто — через вільне ухилення людини від добра. І коли сьогодні гинуть діти, наївно було б адресувати Богові докори в їх смерті. Дітей вбиває не Бог, а злість дорослих людей, їх безвідповідальність, недбале ставлення до своїх обов’язків, байдужість і жорстокосердність. В одних випадках Бог захищає дітей від наслідків гріховної поведінки дорослих і відводить що вже зібралася вибухнути біду, в інших — ні. Чому так — нам зараз не дано дізнатися. Але не Бог відбирає дітей у батьків. Про це потрібно знати і твердо в це вірити. Тому що інакше, можна позбавити себе останньої опори і втіхи в своєму горі. Якщо Бог представляється людині ворогом, що віднімає дітей, кому ж можна на Нього поскаржитися, хто захистить тебе від Нього? Такий хід думок – вірний шлях до безумства.

Про посмертну ж долю померлих і загиблих дітей один з найшанобливіших отців нашої Церкви преподобний Єфрем Сирін пише, що вони у Бога прославлені навіть вище за святих:

” Хвала Тобі, Боже наш, з вуст немовлят і дітей, які, як чисті агнці в Едемі, угодовуються в Царстві! По сказаному Духом Святим (Іезек. 34, 14), пасуться вони серед дерев, і Архангел Гавриїл – пастир цих стад. Вища і прекрасніша ступінь їх, ніж незайманих і святих; вони – чада Божі, вихованці Духу Святого. Вони – спільники горніх, друзі синів світла, мешканці чистої землі, далекі від землі проклять. Того дня, коли почують вони голос Сина Божого, зрадіють і звеселяться кістки їх, преклонить главу свою свобода, яка не встигла ще обурити дух їх. Короткі були дні їх на землі; але оберігається життя їхнє в Едемі; і батькам їх бажаніше всього наблизитися до їх обителей».
Віруюча людина взагалі сприймає смерть інакше, ніж атеїст. Там, де невіруючий бачить повне і остаточне припинення буття, для християнина через віру відкривається світло нового життя, набагато кращого, ніж земне. Сучасний богослов Олексій Осипов пише про це так: «Уявіть собі, взимку, в горах у важку негоду заблукала група людей, серед яких, — мати з сином. Йдуть вони по стежках з щохвилинною небезпекою для життя. Невідомо, скільки і як доведеться ще йти до будинку. Але раптом з’являється вертоліт, приземляється і командир говорить, що він летить туди ж і є одне вільне місце. Чи не постарається мати зробити все можливе, щоб узяли її сина, щоб він врятувався?!

Це саме і відбувається в людському житті, коли «вертоліт» бере наших дорогих рідних і близьких і доставляє їх додому, в той час, як ми ще йдемо, не знаючи, що буде на нашому шляху, яка скорбота, хвороби, трагедії, яке закінчення земного життя. Християнство стверджує, що людина на землі — мандрівник, і земне життя є тільки шлях додому, а смерть — лише короткочасна розлука. Скоро всі ми знов зустрінемося в своєму будинку. Тому апостол сказав: “не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього” (Євр. 13,14). Тільки дай Бог, щоб зустріч там зі своїми рідними не була затьмарена нашими поганими вчинками, а виявилася радісною, щасливою».

5. Як продовжити жити, радіти, дякувати, якщо в серці образа на Бога, якщо внутрішньо дорікаєш йому в жорстокості і несправедливості?


Ніяк. З образою в серці взагалі неможливо радіти. А з образою на Бога — і поготів. Це безвихідний шлях, яким би не було величезним горе.

Радіти життю можна лише, подолавши образу. Коли ми скривджені на близьку людину, найвірніший спосіб зберегти цю образу назавжди — припинити з нею усіляке спілкування. Але коли ми хочемо примиритися, пробачити її і жити далі без цієї занози в серці, ми йдемо до неї і говоримо: «Ти мене образив, але я не хочу поривати з тобою стосунки. Давай вирішувати, як жити далі». І дуже часто в такій розмові раптом з’ясовується, що людина зовсім не хотіла вас скривдити, що ви їй теж дорогі і вона готова зробити все, щоб ви знову були разом. Подібний досвід, напевно, є у багатьох.

За ситуації, коли людина образилася на Бога, все йде приблизно так само. Якщо хочеш назавжди залишитися з цією образою і довести себе до хвороби, безумства або самогубства — порви з Богом назавжди, вважай за його жорстокого тирана. Але якщо хочеш повернути собі радість буття — звернися до Нього в молитві. Говори Богові все, що тебе обтяжує, виговори Йому весь свій біль, обурюйся, пред’являй Йому свій рахунок, тільки — не поривай з Ним, не відвертайся від Нього. Адже і праведний Іов поводився так само, коли його діти загинули і сам він позбувся всього, що мав: “Бог скинув мене і обклав мене Своєю мережею. Ось, я кричу: образа! і ніхто не слухає; волаю, і немає суду. Він перегородив мені дорогу, і не можу пройти, і на шляхи мої поклав пітьму. Стягнув з мене славу мою і зняв вінець з голови моїй. Довкола розорив мене, і я відходжу; і, як дерево, Він викинув надію мою.” (Іов 19:6-10).

Нехай і твоя молитва буде з гнівом і образою, але все одно вона пов’язує тебе з Богом. Не поривай цю ниточку і тоді Бог зможе за неї витягнути тебе з цього страшного стану. Преподобний Іоанн Дамаскін писав: «Молитва є сходження розуму до Бога, чи прохання у Бога того, що пристойно». Невже ж слід рахувати непристойними запитання — чому загинула дитина, яка була головною радістю твого життя, і як тобі жити далі з цією втратою?

Мені здається, слід обов’язково звертатися до Бога, навіть з образою на серці. Адже відповідь може отримати тільки той, хто запитує.

Немає коментарів:

Дописати коментар