Вікно у вічність.

Коли людина народжується, вона потрапляє до рук часу. Точніше, не так. Коли людина, дитя вічності, приходить у цей світ — долоні часу з любов’ю підхоплюють її.

Спочатку вона ледь відчуває цей дотик. Сон, годування, мама прийшла. Тілом вона вже тут, розумом — ще в незнаних світах. Можливо, у світах безчасся. Підростаючи, вона відчуває час все більше. Вчиться перебирати його пальці — хвилин, годин, днів, років. Вона звикає до нього, і — як не парадоксально — чим міцніше стає на ноги, тим дужче тримається за нього. Проте якось настає момент, коли людина говорить: «Час немилосердний».

Час немилосердний, бо ми не вміємо жити теперішнім. Нам здається, що тепершішнє замкнене й нудне. Але ж лише воно по-справжньому безмежне. Минуле обмежене, майбутнє обмежене, якщо говорити про його часовий вимір, а теперішнє, наче гірчичне зернятко, проростає у вічність. Теперішнє — це момент зустрічі з собою. А отже, і з вічністю, яка всередині нас. З вічністю, яку можна знайти, якщо правильно використати свободу, надану людині тільки цієї миті.

Так, теперішнє — це праця. Це вибір. Це зусилля. Чи не тому ми поспішаємо втекти в ефемерність майбутнього, мріючи, будуючи плани про те що все, звичайно ж, буде по-іншому? Майбутнє — це не обов’язково надія на глобальну зміну світоустрою або на щасливу старість. Це може бути просто очікування швидкої зустрічі, близького свята, вихідного. І в цьому очікуванні ми втрачаємо повноту радості, яку можна пережити тільки «зараз». Ми безжально топчемо квіти наших днів, бо нам завжди здається, що он та квітка, на іншому кінці поля, яскравіша й гарніша. І біжимо до неї, відмовляючись бачити красу довкола. Кожний день — дарунок. А дарунок — це не лише подарунок, це ще й несподіванка. Хіба можна порівняти подарунок, якого не очікуєш, з тим, про який знаєш наперед?

Ми ковзаємо по життю так само, як ковзаємо очима по рядках молитов. Мабуть, це одне з найяскравіших порівнянь, що характеризує нашу неможливість жити теперішнім — адже більш «вічного» моменту, ніж розмова з Богом, знайти неможливо.

Очевидно, лише навчившись збирати час у своїй душі, можна навчитися в кожному дні бачити вікно у вічність. Можливо, комусь час видається немилосердним. Але він немилосердний так само, як мати, котра вчить свою дитину самостійності. Він учить нас, дітей вічності, жити поза ним. Жити в ньому, але не ним. Час струшує із себе наші сподівання та плани і розбиває наші мрії, звільняючи цим нас, навчаючи нас жити сьогоденням. Щастя в тому, щоб жити сьогодні. Щодня. Усе життя. Літаючи на лагідних долонях часу, дивитися в Небо. Навчаючись долонями часу — черпати вічність.

                                                                 Переклад “Волинь Православна”, 2012, №10 .