понеділок, 11 березня 2013 р.

Канонічні засади автокефалії Української Православної Церкви.

Автокефальність Церкви – втілення свободи Христової
Питання автокефалії та проблеми, пов’язані з нею, не нові в християнській Церкві. Автокефальність – це єдина форма існування Церкви Христової з моменту її заснування. Іншої форми не було. Український дослідник канонічно-правових основ автокефалії проф. О.Лотоцький лише: «На початку християнської доби кожна церковна громада зі своїм храмом та кліром, з єпископом на чолі, творила одну маленьку демократію; це вже була окрема, правоздатна одиниця у зв’язку незалежних Церков у вищій громаді Вселенської Церкви, під сильною для всіх зверхністю – владою соборною». Святі Апостоли, формуючи та розбудовуючи Церкву, іншої засади не знали. Тому автокефальність кожної Церкви та єднання всіх Церков завдяки соборності в єдину Вселенську Церкву є тією ідеальною організацією Церкви, яку заклав Христос та розбудували Апостоли.

Православна екклезіологія іншого вищого устрою Помісної Церкви, окрім автокефалії, не знає. Незалежність кожної Помісної Церкви як складової одиниці єдиної Вселенської Церкви є необхідністю та характерною ознакою православності. Тільки автокефальність може забезпечити свободу та рівність усіх сестер-Церков. У свою чергу свобода та рівність є передумовою соборності, основної властивості Церкви. А там, де забезпечується соборність Церкви, діє Дух Святий, будівничий нашої Церкви. Через соборність проявляється воля Святого Духа і поєднується з волею членів Церкви, що перебувають в однодушності. «Угодно Святому Духові і нам» (Дн. 15, 28), – так розпочиналася постанова першого Собору Церкви Христової – Апостольського, який є взірцем всієї подальшої розбудови Церкви та вирішення церковних проблем.
Звичайно, на зорі християнської доби питання церковної автокефалії майже не існувало. Воно почало загострюватися згодом, коли Церкви почали кількісно і територіально зростати. Склалася церковна структура. Церква — патріархія апостольського періоду поступово перетворювалася на спільноту церковних громад — парафій в нашому розумінні цього слова. Почали виникати церковні єпархії, діоцезії. Розпочався юрисдикційний розподіл парафій та єпархій. Але критерієм розбудови Церкви була і залишалася свобода Христова. Церква свято зберігала і відстоювала цю свободу. Погорда світської влади не повинна обмежувати цієї свободи. А що така загроза виникла в Церкві дуже скоро, ми бачимо з постанов Вселенських Соборів. Так, отці ПІ Вселенського Собору, відстоюючи незалежність Кіпрської Церкви, у 8-у правилі говорять: «Нехай ніхто з боголюбивих єпископів не розповсюджує влади на іншу єпархію, яка раніше і спочатку не була під його керівництвом, або його попередників; якщо ж хто, розповсюдивши свою владу, насильно підпорядкував собі якусь єпархію, нехай віддасть її, щоби не порушувалися правила отців — щоби не закрадалася під виглядом священнодійства погорда світської влади, і щоб ми поступово та непомітно не втратили тієї свободи, яку дарував нам Своєю кров’ю Господь наш Ісус Христос, Визволитель усіх людей”.
Автокефальний устрій Церкви у постановах церковних Соборів
Як і виникнення, так і розбудова Церкви здійснювалася на засадах автокефалії. Всякі зазіхання на церковну незалежність відкидалися. Про це свідчать церковні канони. Одним з перших таких канонів є 34-е Апостольське правило. Воно фіксує право кожного народу на незалежність своєї церковної адміністрації. «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, та нічого, що перевищує їх владу, не чинити без погодження з ним… Але і перший нічого нехай не чинить без погодження з усіма».
Церковна структура, розвиваючись, набувала різних форм, але принцип автокефалії ніколи не нехтувався. Хоч би як називалася структурно завершена церковна одиниця — митрополія, архієпископія чи патріархат, це була Помісна, самоочолювана (автокефальна) Церква. Всі справи, які торкалися тієї Церкви, вирішувалися за спільною згодою всіх єпископів тієї церковної області та затверджувалися предстоятелем (першим серед них єпископом). Про таку церковну структуру засвідчує 4-е правило 1 Вселенського Собору. В ньому йдеться про обрання та поставлення єпископа на вільну кафедру. Справа поставлення єпископів належить найвищій інстанції в Церкві. Тому, за цим правилом, такою найвищою інстанцією був собор окремої церковної області, постанови якого затверджувалися митрополитом, тобто єпископом столичного міста цієї області. Вищої адміністративної інстанції над цим митрополитом-предстоятелем цієї Помісної Церкви не було. Справи загальноцерковного значення вирішувалися на регіональних або Вселенських Соборах. А щоб не було зловживань, 2-е правило II Вселенського Собору застерігає: щоб єпископ церви одної області не розповсюджував своєї влади на церкви. що перебувають за межами його області, а правив лише в своїй області, наприклад, Асійський єпископ тільки в Асії, Понтійський в Понті, Фракійський у Фракії.
У церковних канонах особлива увага зверталася на чіткість границь між Церквами. Вищеназване 2-е правило II Вселенського Собору так каже: «щоб не змішувати Церков». В 6-му правилі І Вселенського Собору чіткі межі між церковними областями визнаються як стародавні звичаї, які це правило закликає зберігати. Канонічна діяльність предстоятеля цієї області не повинна виходити за ці межі.
Важливим моментом визначення незалежної Помісної Церкви є національно-територіальний поділ. З давніх-давен столиці областей, регіонів, держав ставали і центрами незалежних Помісних Церков. Це стало освяченою традицією Церкви і затверджено цілою низкою канонів. 6-м правилом І Вселенського Собору, 2-м та 3-м правилом II Вселенського Собору, 17-м та 28-м правилом IV Вселенського Собору та ін. Крім того, вищенаведені правила демонструють нам можливість набуття автокефалії. Так, колишній Візантії, місто обласного підпорядкування, ставши столицею і отримавши ім’я Константинополь, став окремим незалежним церковним центром з підпорядкованою йому церковною областю.
Слід звернути увагу на 17-е правило IV Вселенського Собору. В ньому стверджується стародавня, освячена Церквою, традиція розвивати церковну структуру відповідно до громадянського територіального поділу та пристосовуватися до цього поділу. «Якщо царською владою (тобто державною. – М. Д.) засноване або у майбутньому буде засноване місто, – говорить правило, – то розподіл церковних парафій нехай прослідує за громадянським та державним устроєм».
Необхідність автокефалії Української Православної Церкви
Українська Церква довгий час не могла здобути свого повного адміністративного завершення. Не звертаючи уваги на всі вищеназвані правила та канони, ігноруючи основні принципи буття Православної Церкви — незалежність та рівність, спочатку Константинополь, а потім Москва цупко тримали Українську Церкву в своєму адміністративному підпорядкуванні. Єдиним і найсуттєвішим аргументом для Москви була єдина держава — Російська імперія. Єдина церковна адміністрація і на церковному рівні забезпечувала цю єдність. Таким чином, уже в цій зв’язці ми бачимо, що автокефальність помісних церков приносилася в жертву авторитаризму російської влади, а не єдності Церкви. Тому, коли, нарешті, Україна вперше в 1918 році здобула свою державну незалежність, останні формальні заперечення автокефалії Української Церкви були скасовані. Отже, українська державність є те одним аргументом на користь автокефалії Української Церкви.
Вся православна екклезіологія вчить про незалежний адміністративний устрій Церков, Це стверджують і канони. Та панування в Церкві за світським зразком, щодо якого застерігається у 8-му правилі III Вселенської» Собору, створювало всілякі штучні перешкоди для здобуття автокефалії Помісною Церквою. Ці перешкоди не завжди міг подолати народ, не маючи свого державного устрою. Така доля спіткала і українців. Але коли зникли ці зовнішні перешкоди, нормальний стан речей повинен відновитися і в Церкві. І це вже не турбота тих, хто колись над українцями володарював. Повернути в нормальний стан Українську Церкву — це турбота українського народу, української держави. Ось як писав проф. О.Лотоцький: «З повстанням української незалежної держави настали правні умови для такого розподілу (автокефального. – М.Д.) в значенні міжцерковному, і верховна влада України правосильна була відповідним законодавчим актом (в даному разі — декретом Директорії Української Народної Республіки) установити церковну незалежність, себто автокефальність Української Церкви».
Церковні канони – це правила, які допомагають облаштовувати Церкву та життя в Церкві. Вони – не догмати. Але, строго дотримуючись канонів, як це хочуть вдати противники автокефалії Української Церкви, з необхідністю прийдемо до висновку, що тільки автокефальний устрій забезпечує виконання канонів. Тому у всіх тих сьогоденних суперечках про канонічність канонічними виявляються не ті, хто заперечує автокефалію Української Церкви, а ті, хто її формує та відстоює.
УАПЦ 1921 р. – одна з форм втілення ідеї автокефалії
УАПЦ, що була створена на Всеукраїнському Православному Соборі 1921 року, як організація і адміністративна структура зараз не існує. Та існує і живе ідея, яку ця Церква виборола і своїм мучеництвом ствердила. УАПЦ 1921 р. засвідчила, що автокефальність Української Церкви — це необхідна реальність. Тому справа УАПЦ живе донині і буде жити, незважаючи на нові форми, в які вона втілюється.
Можна багато сперечатися про правочинність, з точки зору канонів, тих чи інших актів, пов’язаних з утвердженням УАПЦ. Але жодного сумніву ні в кого не може виникнути відносно того, що УАПЦ в 1921 р. була першим втіленням духу автокефальності!, першим носієм його ідей і цінностей.
Коли ми говоримо про правонаступництво, то повинні відрізняти форму від ідеї: одне — спадкоємність форми, а інше – правонаступництво ідеї. Будь-яка форма залежить від фізичних умов. Так і форма ідеї автокефальності УАПЦ 1921 р. – це форма, вимушена історичними умовами того часу. Ось як говорить про це митрополит Іоан Теодорович, один з єпископів. що були поставлені Собором 1921 року: «Ієрархія вища – Єпископат Церкви – була встановлена так, як на це тоді позволяли обставини. Події уложилися так, що місця й часу на відволікання з проголошенням і утворенням життя Церкви, як самосущої вже не було. Не доконати цього чину, означало здати всі позиції руху відродження і визволення Церкви як української і само сущої» .
і тоді, і зараз у нашій свідомості не може бути сумніву у святості і величі акту утворення Автокефальної Церкви на Соборі 1921 р. Але це зовсім не зобов’язує успадковувати зовнішню форму, продиктовану вимогами того часу. Владика Іоан Теодорович так говорить: «Акт 1921 року, акт поставлення вищої ієрархії Церкви був в нашій концепції, в нашім його доконанню акт святий і величний, однак необхідність цього акту була продиктована ворогами визволення нашої Церкви. Ця необхідність – печать волі ворога». Тому збереження духу того акту вимагає від нас втілювати його у відповідну форму, яка узгоджується з вимогами нашого часу та веде до церковної єдності.
Аналізуючи канонічні засади автокефальності Церкви, переконуємося, що всі потуги Української Церкви до автокефалії є виправданими. Це не суперечить церковній єдності. Церква єдина і кафолична. Автокефальність, тобто незалежність, Помісних Церков не тільки не ділить єдиної Церкви, а, навпаки, забезпечує дійсну єдність, соборну єдність. Тільки на засадах автокефальності Помісних Церков може існувати Вселенська Церква і бути Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською.
           
Єпископ Даниїл (Чокалюк). 
            http://kyiv-pravosl.info                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

Немає коментарів:

Дописати коментар