неділя, 29 грудня 2013 р.

Неділя праотців. Чи готові ми віддати найдорожче?

Є в Біблії один епізод, який не може не збентежити. Це вчинок Авраама, коли він за повелінням Бога відправляється на гору Моріа, щоб принести в жертву свого сина – єдиного, жаданого, улюбленого. Сина, якого Бог подарував Аврааму та Сарі в глибокій старості…
Мимоволі виникає запитання: невже Бог Біблії настільки жорстокий, що йому подобається віднімати в людини найдорожче?
Авраам встав рано вранці, осідлав осла, взяв з собою свого сина Ісаака, нарубав дров для вогнища і пішов до місця, на яке вказав йому Бог. Вони йшли три дні. Ми не знаємо, про що думав Авраам всі ці три довгих дні, але ми знаємо точно, що він все-таки йшов до гори, на якій повинен був убити власного сина.
Але чому він не благав Бога про помилування? Чому він взагалі пішов, а не стиснув в обіймах єдину відраду в старості: «Не віддам!!! Тут лежить межа нашому буденному людському розумінню. Хтось на цьому зупиниться, назвавши Авраама безумним фанатиком, а релігію – божевіллям.»
Я писала ці рядки в листах своїм батькам. Ні, не власне своїм. Мої вже давно померли. Батькам мого 6-А. І тут, перечитуючи, я згадала себе тридцятилітньою, не так щоб сильно віруючою, але співчуваючою Церкві. Коли я тоді замислювалась про принесення в жертву Ісаака, все моє єство обурювалось від цієї безумної на мій погляд вимоги Бога.
Якби я одержала такий лист тоді, чи зрозуміла б? Здається, ні. Без багаторічного опрацювання Святого Письма, коли краплю за краплею всмоктуєш цей незнайомий, терпкий напій його слів, я б не зрозуміла тієї людини, яка б передала мені подібний лист. Це зерно не знайшло б грунту у моєму серці. Я не відправила ці листи. Написала інші, більш гламурні і «причесані». Але ж можна цю межу переступити і зазирнути в таємницю віри.
Коли вони підійшли до місця, Ісаак запитав Авраама: «Батьку, ось вогонь і дрова, а де ж ягня для спалення?» «Бог знайде Собі ягня, сину мій…» Авраам влаштував жертвенник, розклав дрова і, зв’язавши свого сина, поклав на ще не розпалене вогнище. Одна мить – і вже занесена рука з ножем, але раптом – голос з неба: «Авраам! Не піднімай руки на отрока, бо я тепер знаю, що боїшся ти Бога і не пожалів сина свого єдиного для Мене».
Навіщо було Богу так вчинити з Авраамом? Хіба він не знав, що він і так вірить в нього? Адже Авраам пам’ятав, як за велінням Бога стара безплідна Сара народила сина. Чи вірив Авраам в Бога? Безумовно! Але чи вірив Авраам Богу? Так, і тому протягом всіх трьох днів він жодного разу не задав Богу питання: «Чому?» чи «За що мені це?»
Авраам не просто вірив, він дові­рив Богу все, що мав – і себе самого, і життя своє, і відраду та надію свою – сина улюбленого. Він не розумів як, не задумувався чому, а вірив, що Бог не зробить йому зла. З тих пір Авраам – батько всіх віруючих, зразок віри».
А чи зазирнули в ми з вами в цю таємницю? Вірніше, чи готові ми стати на місце Авраама, а наше чадо уявити на місці Ісаака? Мороз по спині… Той самий мороз по спині, коли читаєш про Софію, яка дивилась на муки своїх дочок – Віри, Надії та Любові.
Крім гріха, у нас є ворог більш підступний і небезпечний: це звичка до святині. Сьогодні, коли ми переступаємо поріг храму, ми вже не ризикуємо бути вигнаними з роботи, чи потрапити під «ковпак» певних слідчих органів, чи поставити хрест на благополуччі своєї родини. Слава Богу, ці лихі часи пройшли.
Нас підстерігає інша небезпека – стати християнином… за дзвінком, точніше за дзвоном храмового колоколу. І якщо ми будемо чекати зустрічі з Христом виключно в межах храму – а за його межами будемо «нормальною» людиною з точки зору жорстоких законів цього світу, наша віра перетвориться в ще один «шопінг».
Декларативність і є та сама небезпека, яка виявляється тим непомітнішою, чим презентабельнішою і гламурнішою стає средовище церковних людей, чим менше стає перешкод, які необхідно подолати на шляху до віри, чим нижчий ступінь ризику бути викинутим за борт світу цього, надівши не на шию, а на саму душу хрест Христа.
«Бабусю, а можна Вас на хвилинку?
- Не бачиш, храм зачинено! Півп’ятого приходь!
- Та, власне, лише хотів запитати…
- Ось тоді і запитаєш.
- А от якби Вам зараз за Христа смерть прийшлось прийняти, га?
Раптом ця старенція різко випрямляється, кидає ганчірку на підлогу і буквально викрикує:
- Так, з радістю!
…Коли вона зрозуміла, що я над нею просто насміхаюсь, то заплакала. Соромно мені стало, вперше стало так соромно! Ніби рідній матері в обличчя плюнув. Тоді я зрозумів, що любов різна буває. І в цієї, ніби зовсім нікчемної старої, в серці була така готовність іти куди завгодно за Христом, що і життя було не жаль. Їй вже все одно, що про неї думають, що вона різка, груба. Їй тільки б чисту совість перед Богом мати.
Дзвінок у двері. Якийсь молодик. На бандита не схожий. Відчиняю. Посміхається у весь рот: «А Ви знаєте, що вас любить Бог?!» Все дуже мило, з посмішкою, ласкаво так, в галстуку такий. Згадав ту бабу Нюсю з храму. Це після зустрічі з нею я у Церкву став ходити. А з цим ласкавим та чемним не пішов би…», – ділиться думками один з прихожан.
Подвиг Авраама в тому, що його віра виявилась сильнішою за все інше, все наше, людське: за любов, обов’язок, дореч­ність, справедливість, ввіч­ливість. Сильнішою за все те, що часто, ніби кокон, обвиває все наше життя, створюючи ілюзію стабільності, забезпеченості, впевненості в завтрашньому дні.
Тільки вся біда в тому, що цей кокон часто виявляється сильнішим за метелика, який в ньому росте і не в змозі розправити свої крила, щоб показати світові свою красу. Щоб відірватися від землі, треба відштовхнутися. Щоб душа побачила Бога, треба відкинути все земне з такою силою, щоб цей ривок досягнув небес. Душа Авраама була готова до цього. Подвиг його віри дійсно «зсунув» небеса до землі: якщо людина готова віддати Богу все, то і Бог віддасть Своє життя на хресті заради спасіння людини…
Релігійна віра не лише «вірить у Бога», а й довіряє Богу. Бог також вірить в людину, вірить навіть тоді, коли сама людина перестала вірити собі. Справжня віра завжди жертовна. Набагато легше вірити в могутність грошей, силу зв’язків, в себе, в «людство». Адже така віра дає і нічого не віднімає. Релігійна віра потребує всю людину повністю, але зате відкриває ворота у вічність.
Теоретично ми це знаємо. Але чи готові? Чи готові віддати найдорожче?
Раїса Перина
 
Газета “Волинь Православна”, 2013, №10.

1 коментар: