вівторок, 8 травня 2012 р.

Таїнство Сповіді і Причастя.Сучасна практика.Проблеми і пропозиції.

Ісус же сказав їм: істинно, істинно кажу вам:
якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові,
то не будете мати життя в собі. Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров,
має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день.
Бо Плоть Моя є істинною їжею, і Кров Моя є істинним питтям.
Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває, і Я в ньому.
Як послав Мене Живий Отець, – і Я живу Отцем, – так і той, хто їсть Мене, житиме через Мене.
Цей і є хліб, який зійшов з небес.
Не так, як батьки ваші їли манну і померли; хто їсть хліб цей, житиме повік
(Ін. 6, 53-58).
В дев’ятому правилі святих апостолів говориться: « всіх вірних, що до церкви входять та слухають Писання, але на молитві та святому Причасті не бувають, як таких, котрі призводять до церковних безчинств, належить відлучати від церковного спілкування»[2]. Це правило яскраво ілюструє устрій в общинах Древньої Церкви. Для християн того часу було немислимим будучи на богослужінні не причащатись. Така поведінка характеризувалась як відступлення від нормального церковного життя.
Відлучення від Церкви було відлученням від євхаристійного зібрання, в якому Церква здійснювала і являла себе як Тіло Христове. Причастя Таїнства Церкви випливало безпосередньо з Хрещення - таїнства вступу в Церкву, і ніяких інших умов причастя в ранній Церкві не було. Член Церкви - це той, хто причащається Церкви в Таїнстві Церкви, тому в одній із стародавніх літургій одночасно з оголошеними і тими, що каються, тобто відлученими, призиваються залишити зібрання Церкви і всіх що не причащаються. Це сприйняття причастя як здійснення членства Церкви можна назвати еклезіологічним, і, очевидно, скільки б воно не затемнювалось і не ускладнювалося в подальшій історії Церкви, ніколи не було скасовано і становить первинну і вічну норму Передання Церкви [3].
Як виглядає причастя християн сучасності? В більшості церковних приходів основна маса віруючих вистоюють літургію, а лише мала маса приступає до причастя Христових тайн. Такий стан речей є досить привичним, як для православної ієрархії так і для самих християн.  Та як виявляється така практика існує в православ’ї вже не одне століття. Св. Іоанн Кронштадтський бичував  формальну церковність російського суспільства, що звело причастя до обов'язку, що виконується один раз на рік, перетворивши боголюдське життя Церкви на рівень звичаю та побуту.
 Такий формальний підхід до церковного таїнства можна зустріти і сьогодні. В наш час причастя раз в рік є поширеним явищем і сприймається, принаймні донедавна,  як не те що норма, а прояв благочестя, що проявляється в відчутті своєї недостойності робити це частіше. Та все-таки якщо дивитись на загальну картину то можна помітити, що за останні роки внаслідок збільшення новонавернених, зацікавленість до прийняття Христових  Таїн значно зросла. Все більше людей цікавляться як підготуватись до таїнства, які молитви читати,   як постити, врешті решт задумуються над тим, що з ними відбувається на літургії? З іншої сторони є люди що вже спробували застосувати ті поради що дає Церква щодо духовного життя, зокрема закликаючи до частого причастя. Та коли вони пробують це практикувати зустрічаються з масою перепон, що виникають як з сторони сучасної церковної практики так і самого побутового життя.
Наприклад одного разу віруюча дівчина сказала мені, що погоджуються з тим що треба якомога частіше причащатись, але коли приходиться в повсякденному житті готуватись за всіма правилами до таїнства то робити це, що тижня, тобто вичитувати канони, постити…, при напруженому робочому графіку досить важко та щей вона помітила, що в такому випадку її сповідь ставала досить формальною при відрізку від попередньої в один тиждень.
Розмова з цією християнкою стала спонукою для написання  даної  статті. Автор спробує дати певні поради і богословські обґрунтування щодо місця і практики Таїнства Сповіді і Причастя в сьогоденні.
Для початку, ще раз  покажемо необхідність частого причастя з точки зору церковного вчення.  Святі отці, причому всіх епох, неодноразово наголошували на цьому. Зокрема святитель Амвросій Медіоланський (бл. 340-397) так переконує в необхідності щоденного причастя: «Якщо Хліб Причастя приноситься щодня, то навіщо ти приймаєш Його по закінченні року? Приймай кожен день те, що для тебе спасительне. Хто негідний приймати його щодня, той недостойний його і через рік» [4].  А святий Кассіан Римлянин (бл. 360-435) зауважує: «Ми не повинні відлучатися від причастя Господнього через те, що усвідомлюємо себе грішниками, та ще з більшою і більшою спрагою треба поспішати до Нього для зцілення душі і очищення духу, проте ж з таким смиренням духу і вірою, щоб вважаючи себе негідними прийняття такої благодаті, ми бажали більше лікування для наших ран. А інакше і раз в рік не можливо достойно приймати причастя, як деякі роблять, які живучи в монастирях, освячення і благотворність небесних таїнств оцінюють так, що думають, що приймати їх повинні тільки святі, непорочні; а краще б думати, що ці таїнства даром благодаті роблять нас чистими і святими ... Набагато правильніше було б, щоб ми з тим смиренням серця, по якому віруємо і сповідуємо, що ми ніколи не можемо достойно торкатися Святих Таїн, в кожен День Господній брали їх для подолання наших недуг, ніж, превозносячись суєтним переконанням серця, вірити, що ми після річного строку буваємо гідні прийняття їх» [5].  З вище наведеної цитати можна зробити висновок що від того, що ми рідко причащаємось не можливо стати більш достойним цього. Тобто беручи досвід святих можна з впевненістю заявити, що хто так думає помиляється вже в корені своєї думки. Тому що до причастя ми йдемо не будучи здоровими, а щоб стати такими будучи духовно хворими. Щодо цього святий Прокопій Великопещерник (+1800) казав: «Як для того, щоб жити, рости і зміцнюватися, людині протягом її тілесного життя недостатньо тільки народитися, але необхідно постійно харчуватися, так само і християнину, для того щоб жити, розвиватися й удосконалюватися духовно, недостатньо лише народитися у святому хрещенні, але необхідно харчуватися духовно, долучаючись постійно Тіла і Крові Господніх» [8].
Святитель Феофан Затворник, який вважав для себе великою радістю причащатись кожен день, перебуваючи останні 11 років в затворі схвально ставився до частого причастя і не встановлював цій святій справі будь-яких уставних термінів: «До таїнства причастя приступайте, без сумнівів. Якщо приступите з вірою в Господа, що присутній в Таїнствах, з благоговінням і готовністю всі сили присвятити на служіння Йому Єдиному, то нема чого коливатися негідністю. Гідним цілком причасником ніхто вважати себе не може. Вся надія на милість Божу. І ви так робіть. Господь любить тих, що причащаються і милостиво прихиляється до недоліків тих які в належному настрої духу. Згодом саме причастя, помалу, і виправляє ці недоліки ... » [6]. Цими словами святитель показує, що по суті усвідомлення своєї недостойності і віра в всепереможну любов Божу є єдиною передумовою для достойного причастя.  І далі святитель продовжує: «Хто причащається, той живе істинним життям, а хто не причащається, той не живе правдивим життям ... Дякуйте же Господу, причастившись Святих Христових Таїн, знаючи яке велике благо ви через це отримали ... бо, чим частіше хто причащається, тим ближче буває до Господа , тим краще йому буває і сам він кращим стає»  [7].
Причастя є життя вічне. І при правильному підході до церковного життя літургія стає радісним входження в спілкування з Христом в його царстві вже тепер. На практиці ж це спілкування підмінюється виконанням обряду для того щоб десь колись отримати «вічне блаженство». По суті причастя має безпосередній зв'язок з Воскресінням Христовим: Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день ( Ін. 6, 54).
Та найбільш ґрунтовні аргументи щодо необхідності регулярного причастя для християнина ще в 4ст. дає  св. Іоанн Золотоуст кажучи: «Бачу, що відбувається великий безлад в цій справі. Бо в інший час ви не причащаєтеся, хоча буваєте часто і чистими, а коли приходить Пасха, навіть якщо зробили якесь зло, дерзайте і причащаєтесь. О поганий звичай! О злий забобон! Даремно відбувається щодня Літургія, даремно ми стоїмо у вівтарі - ніхто не підходить щоб причаститися. Кажу це не для того, щоб ви причащалися просто так і як трапиться, але щоб ви робили себе гідними.
О людино! Ти не варта Причастя? Тоді ти негідна і чути молитви Літургії. Ти чуєш диякона, який стоїть і взиває: «Ті, які перебуваєте в покаянні, всі просіть Бога, щоб вас простив». Ті, які не причащаються, знаходяться ще в чині тих що каються. Отже, що ти стоїш? Якщо ти в чині розкаюваних, тоді ти не можеш причаститися, адже той, хто не причащається, серед тих, що каються знаходиться. Для чого взиває диякон: "Вийдіть ті, які не можете молитися Богу», а ти стоїш нахабно? Якщо ж ти не з тих, що каються, але з тих, хто має можливість причащатися, як же ти не дбаєш, щоб причаститися? Чи ти не вважаєш Причастя великим даром і зневажаєш його?
Задумайся, прошу тебе! Тут царська трапеза, ангели служать на цій трапезі, Сам Цар тут присутній, а ти стоїш, як роззява. Одяг твоєї душі нечистий, і це тебе не хвилює? Чи він чистий? Тоді сідай і їж від неї. Христос на кожній Літургії приходить побачити тих, які сидять на трапезі, з усіма розмовляє і тепер говорить кожному в його совісті: «Друзі, як ви стоїте тут, в Церкві, не маючи шлюбного одягу?» Хіба Він не запитав: «Чому ти сів за трапезу? »Але навіть раніше, ніж той сів, каже йому, що він негідний навіть увійти сюди. Адже Він сказав не «чому ти ліг?», А «як ти увійшов?» (Див. Мф.22,2-14)...
Коли ти почуєш: «Помолимося спільно», коли ти побачиш, що відкриваються врата вівтаря, тоді вважай, що відкривається небо і сходять ангели. І як не повинен бути тут жоден нехрещений, так не має бути і ні один хоча і хрещений, але нечистий і поганий.
Скажи мені, будь ласка, якби хтось був запрошений на трапезу, пішов туди, помив свої руки, сів і приготувався до трапези, а потім не став би їсти, хіба він не образив би того, хто його запросив? Чи не краще було б, якби він не приходив взагалі? Так і ти: прийшов на трапезу, співав з іншими співи, сповідував, що ти гідний (оскільки не віддалився разом з негідними), як ти можеш після всього цього залишатися на Літургії і не причащатися від цієї Трапези?
Але ти кажеш: «Я недостойний». Тоді ти недостойний брати участь і в молитвах, тому що Святий Дух сходить не тільки на Святі Дари, але і на ці співи. Хіба ти не бачив, як раби панів своїх спочатку миють трапезну, прибирають будинок і потім уже пропонують страви? Це робиться у нас за допомогою молитов, за допомогою виголосу диякона: ми миємо, як губкою, церкву, щоб Тайни були принесені в чистій церкви і не знайшлося б в ній ніякої плями, жодного пороку. Нечисті очі негідні бачити це видовище, осквернені вуха негідні чути ці співи. Бо так велить закон: якщо навіть тварина хотіла наблизитися до Синайській горі, то повинна була бути побита камінням. Так вони були недостойні перебувати навіть у підніжжі гори, хоча згодом і наблизилися і бачили місце, де був Бог. Слід було наближатися і бачити після. А коли був присутній Бог, треба було піти ...
Хотів би сказати вам ще більше і страшніше, але, щоб не перевантажувати ваш розум, достатньо і цього. Бо ті, які не врозумляються цим, не зможуть умудритись і більшим. Отже, щоб наші слова не послужили до ще більшого осуду, просимо вас не про те, щоб ви не приходили, а про те, щоб ви чинили себе гідними присутності на Літургії, і Причасті.
Скажи мені, будь ласка, якби якийсь цар наказав: «Той, хто зробить таке-то зло, хай не наближається до моєї трапези», то заради цієї честі хіба ви не захотіли б докласти всі можливі сили ваші, щоб оберегти себе від зла? Коли ж священик запрошує вас підійти причаститися, тоді Господь нас закликає зійти на небеса, на трапезу великого і дивовижного Царя, а ми відмовляємося, і зволікаємо, і не поспішаємо, і не прагнемо до цього. І яка тоді надія на порятунок нам залишається? Ми не можемо сказати, що нам перешкоджає хвороба або єство, але негідними робить нас тільки наше недбальство» [8]. Своїми словами святитель викриває все лукавство нашої сучасної практики показуючи безглуздість вистоювання богослужіння без причастя. Це нагадує гостя, що прийшов на прийом і побачивши шикарний стіл висловив своє захоплення і вдячність за запрошення, та пробувши весь вечір так і не скуштувавши нічого. Нам сучасним християнам треба знову і знову задуматись над тим, як ми проявляємо свою церковність формально чи онтологічно, тобто реальним співжиттям з Христом як тіло Його.
Охарактеризувавши на основі святих отців заклик Церкви до частого причастя нам треба повернутись назад до сучасної практики причастя і перепон на шляху до її зміни.
Наведемо приклад поширеного списку обов’язків при приготуванні до святого причастя ( наступний текст перекладений з англійської, та взятий з сайту однієї з православних парафій в англії): «Посту в середу і п'ятницю тре6а строго дотримуватися протягом тижня, що передує причастю. Деякі благочестиві православні постять і в суботу перед неділею причастя. Крім того, ще є молитви. Ранкові та вечірні які слід читати особливо строго за тиждень до причастя. Молитви перед причастям можна прочитати половина в суботу ввечері, а іншу половину зранку в неділю, в залежності від наявного часу. Благочестиві православні читають не тільки молитви перед причастям, але і все правило перед причастям, яке займає більше години. Деякі також додають канони або акафісти протягом тижня.
Що стосується зовнішньої підготовки, телебачення, радіо, світської музики це все повинно бути зведено до мінімуму, а ще краще взагалі все виключити ввечері перед причастям».
 Якщо застосовувати ці поради щодо підготовки у випадку рідкого причастя то ще можна уявити практичність їх застосування та як бачимо строгість і часова тривалість цих умов явно не сприяє тому щоб в людини виникло бажання робити причастя регулярним. Тому й не дивно що виникають такі реакції християн як було наведено вище на початку статті.
Тож спробуємо по кожному пункту наведених правил підготовки дати пояснення і можливу альтернативу.
Досить поширеним в свідомості православних християн є уявлення про те що причастю Христових Таїн має передувати трьохденний піст. В одному з інтерв’ю відомий православний богослов і ієрарх Англії Калліст (Уер) висловлює такі міркування з приводу цієї практики: «Традиція постити три дні або тиждень перед Причастям - це місцевий звичай. Якщо ми звернемося до канонів або визначень Вселенських соборів, то не знайдемо такої вимоги. Канони говорять про піст по середах і п'ятницях, про чотири багатоденні пости протягом року, крім того, в богослужбових книгах ми зустрічаємо вказівку ще на кілька пісних днів, наприклад, день Усікновення глави Іоанна Предтечі або свято Воздвиження Хреста Господнього. Але в канонах нічого не сказано про необхідність постити три дні або цілий тиждень перед причастям. Мені здається, що вимоги сповідатися перед кожним причастям і постити тиждень або три дні виникли тоді, коли Причастя стало дуже рідкісним: один або три-чотири рази на рік. Я вважаю це занепадом» [9].
Піст не обмежується тільки їжею. Це більше, ніж просто не їсти ті чи інші продукти. Він також полягає в тому щоб  не брехати, не красти, не обманювати, не блудити, не пліткувати, не сваритись і т.д. Ми повинні утримуватися від будь-яких форми зла. Думка,  що утримування кілька днів від деяких продуктів з нашого раціону робить нас гідними отримати Євхаристію є духовно наївно.
Так, наприклад, архімандрит Данило Аеракіс в книзі "Коли і як причащатися", виданій в 2000 році в Афінах, пише: "Повторюємо істину, яка знаходить підтвердження в Писанні і Священному Переданні: піст - це одне, а божественне Причастя - інше. Постимо не тому, що будемо причащатися, а причащаємося не тому, що постили ". Інший грецький богослов Димитрій Паганопулос пише: "Тілесна їжа не пов'язана з духовною, тому що одна живить тіло, а інша - душу. Після божественного Причастя ми споживаємо м'ясо, не звертаючи уваги на те, що їмо. Хоча незадовго до цього через божественне Причастя в нас увійшов Сам Спаситель. В іншому випадку Він не передав би Таїнство Своїм учням на вечері, але до неї і після посту " [10].
Піст не був задуманий як бар'єр, щоб утримати нас від Христа, але міст, щоб привести нас до більш повної участі в житті Христа. Можна зробити висновок що недотримання посту не має бути причиною не приступлення до причастя, але й дотримання посту раз в рік протягом тижня перед причастям не є умовою достойного приготування. Піст це спосіб життя а не тимчасове заспокоєння совісті.  
Далі розглянемо питання молитовного правила перед причастям. Святий Іоанн Кронштадський (1829-1908) розмірковуючи про це радить: «Деякі поставляють все своє благополуччя і справність перед Богом в вичитування всіх покладених молитов, не звертаючи увагу на готовність серця для Бога, на внутрішнє виправлення своє; наприклад, багато хто так вичитують правило до причастя. Тим часом тут, перш за все, треба дивитися на виправлення і готовність серця до прийняття св. Таїн; якщо серце стало чисте в утробі твоїй, по милості Божій, якщо воно готове зустріти Жениха, то і слава Богу, хоч і не встиг ти вичитати всіх молитов. Царство Боже не в словах, а в силі (1 Кор.4, 20). Добрий послух у всьому Матері-Церкві, але з благоразумінням, і якщо може хто вмістити, тривалу молитву - нехай вмістить. Але не всі вміщують слова ці (Мф. 19,11). Якщо ж тривала молитва несумісна з запалом духу, краще створити коротку, але гарячу молитву. Пригадай, що одне слово митаря, від гарячого серця сказане, виправдало його. Бог дивиться не на безліч слів, а на чистоту серця. Головна справа - жива віра серця і теплота каяття в гріхах » [11].  Тобто святий закликає шукати на сам перед молитви, а не вичитування. Треба молитись а не молитвословити. Практичним наслідком при такому підході може бути кілька варіантів застосування цього принципу. По-перше читання молитовного правила перед причастям займає десь 1,5 год.,  можна розділити його на кілька частин і при цьому протягом тижня приділяти молитві 10-15 хв. Таким чином людина може привчити себе кожного дня виділяти час молитві не надто втомлюючи тіло. Внаслідок цього виникає ще питання вечірніх і ранішніх молитов. Тут можна вибрати кілька молитов що найбільш близькі нам і їх промовляти з пам’яті чи з молитовника разом із тими що відносяться до правила перед святим причастям.
По-друге можна використовувати практику молитви протягом тижня ввечері і зранку по молитовнику чи своєму молитовному правилі, а вкінці тижня в суботу ввечері читати Послідування перед святим причастям тобто Покаяльний канон і 10 молитов св. Отців перед причастям. Ще можна розділити це правило, Покаяльний канон ввечері, а 10 молитов зранку перед літургією. На практиці Послідування до святого причастя займає 20 хв..  Доречним буде зауважити, що такої практики дотримується більшість священнослужителів, що причащаються що тижня чи частіше. Тобто якщо священик служить в неділю літургію і має знову служити і в понеділок то в суботу і неділю ввечері читає Послідування до святого причастя.  
Варто зазначити, що молитовне правило до святого причастя за рекомендацією Грецької Церкви складається приблизно з такого ж як у нас послідування: канон плюс молитви. Канон Христу, Божій Матері і Ангелу-хранителю розглядається як частина чернечого правила і в рекомендації для мирян не включається [10].
Важливою є думка, що християнин який хоче причащатись, що неділі може застосовувати вище зазначену  практику як і священнослужителі оскільки по суті у цій стороні церковного життя не має якої принципової відмінності між мирянином і священнослужителем. Хоч звичайно треба щоб по можливості це питання  обговорювалось з духівником при його наявності.  
На останок зазначимо, що читаючі ті чи інші молитви до святого причастя ми бачимо що написані вони святими отцями і наше завдання не вичитати їх, а  вчитатись в кожну молитву щоб зрозуміти, що хотіли сказати святі про причастя Тіла і Крові Христової  промовляючи колись давно кожну із них. Тобто завдання молитовного правила це по-перше показати нам нашу неміч, бо фільмам, музиці,  розмовам, розвагам, ми можемо і більше ніж 2 години приділити протягом тижня, а молитві вважаємо великим подвигом відведення такого часу. По-друге за його допомогою спробувати передати досвід святих отців в їх молитвах і настроїтись як духовно так і розумово до того великого Таїнства яке ми плануємо прийняти.
Наступним, і напевно найбільш різностороннім, пунктом  нашої статті є розгляд питання сучасної практики сповіді (покаяння). Традицією нашої церкви є неодмінна потреба сповіді мирянина перед причастям. Та виявляється така практика не є у всьому православному світі. На це є свої історичні причини. Зробимо невеличкий екскурс в історію формування таїнства покаяння.
В перші століття християнства інституту сповіді не існувало. Член церкви відлучався від неї ( тобто і від причастя) у випадку вчинення смертного гріха, а саме відречення від Бога, вбивства чи перелюбу. Тобто смертний гріх це насамперед глибинне нехтування заповіддю любові до Бога і ближнього. Для того щоб знову стати членом церкви він приносив публічне покаяння. Це і була по суті сповідю в тогочасному розуміння.  Християни ж що не вчинили смертного гріха вирішували самі приступати чи ні. Так,  Климент Олександрійський говорить, що: "кожному найкращий суддя його совість - чи приступити до євхаристії чи ж ухилитися" (Стромати, кн. 1 гл. 1). Пізніше св. Іоанн Золотоуст сформулює древній принцип підготовки наступним чином: "головне благо в тому, щоб приступати до Них (до таїнств) з чистою совістю ...; він (Павло) знає один тільки час для приступання до таїн і причастя - коли чиста совість ..., і не годиться торкатися цієї трапези з порочними побажаннями, які гірше гарячки. Під іменем порочних бажань необхідно розуміти як тілесні, так і взагалі всі порочні нахили (зажерливість, гнівливість, злопам'ятність) ... Святом є коли людина чинить добрі справи, благочестя душі і строгість життя; якщо ти маєш це, то завжди можеш святкувати і завжди приступати. Тому (апостол) і каже: "нехай випробує себе" кожен, і таким чином нехай приступає; велить випробувати не одному іншого, але самому себе, влаштовуючи судилище без гласності та викриття без свідків ".
Після легалізації християнства в церкву потрапила маса різноманітних людей. Серед яких були ті що шукали не істину, а вигоду, що призвело до все більшої секуляризації церковного життя. Св. Іоан Золотоуст є яскравим прикладом протесту проти устрою формального відходу до церковного життя про, що свідчить вище наведена цитата. Та не всі пастирі були такими як він,  з роками дійшло до того, що архієреї і навіть патріарх або імператор йшли з храму після читання Євангелія [12]. Як наслідок з метою певного духовного протесту в монастирях скалалася практика постійного служіння Євхаристії, що призвело до того що життя монахів супроводжувалося постійною підготовкою до причастя, що була пов’язана з відкриттям помислів учнів своїм старцям. З часом ця практика була перенесена, зазнавши певних видозмін, і на мирське життя.
Після часів іконоборства чернеча практика сповідання помислів отримала новий імпульс розвитку в середовищі народу. Пов'язано це було з винятковою роллю монашества у захисті православ'я від іконоборчої влади і майже поголовним відступництвом білого духовенства. Виникла довіра , що призвела до поширення чернечої практики в середовищі народу [12].
З приводу того устрою який ми зустрічаємо на наших землях можна процитувати проф. С.І. Смирнова, який пише, що "дисципліна таємної сповіді і покаяння склалася в монастирях християнського Сходу в період Вселенських соборів; її орган - духівник розвинувся у побутовій стороні з монастирського старчества. Протягом X-XII століть таємна сповідь завойовує собі панівне становище в Східній Європі, витісняючи сповідь публічну. Прийшовши на Русь з Греції і частково з Болгарії духовенство принесло з собою майже готову дисципліну покаяння і інститут духівника. Поступово на Русі сформувався клас духовенства, що природно, прийняв і покаяльну писемність християнського Сходу, сприйнявши з нею .. і самий лад дисципліни ... і на протязі всієї до петрівської історії дисципліна ця проіснувала майже незмінно приблизно в тих побутових своїх рисах, в яких вона зародилася і склалася в східних монастирях періоду Вселенських Соборів "[12].
До 12 століття на Русі сформувалася практика обов'язкової сповіді перед причастям. Зазвичай сповідь проходила протягом посту, так як "покаяння без посту", за поняттями давніх русичів, "праздно є". Всі говіння від початку до кінця віруючий повинен був знаходиться під безпосереднім керівництвом свого духівника. На Сході причастя також стало зв'язуватися з сповіддю, наприклад, постанова Кіпрського собору 1620 вказує, що священик "повинен опитувати всіх що приступають до Святої Чаші чи сповідали вони гріхи і якому духовному отцю"[12]. Далі із все більшим поширенням рідкого причастя практика обов’язкової сповіді утвердилася настільки, що вважається нормою в нашій церкві  і сьогодні.
Та спробуємо розглянути сучасну практику взаємозв’язку сповіді і причастя через призму її застосування в інших помісних православних цервах.
В Грецькій церкві застосування сповіді досить відрізняється від нас. Там сповіді під час літургії не буває, після всенішної теж вкрай рідко, а протягом тижня вибирається день коли і здійснюється це таїнство. В монастирях сповідь і причастя відділенні одне від одного. Інтервал між сповіддю може становити від тижня до кількох місяців. Монахи можуть зранку причаститись а тоді після обіда піти до свого старця сповідатись.
Щодо мирян така практика сповіді, на жаль, часто призводить до того, що в дні великих свят, та й не тільки, багато приступають до причастя або зовсім без сповіді (буває, що люди взагалі в житті ще жодного разу не сповідалися), або давно несповідані. Деякі священики в таких випадках безпосередньо перед Чашею питають про наявність благословення на причастя, і багатьох це приводить в збентеження. У книзі архімандрита Даниїла Аеракіса говориться: "Якщо віруючий має благословення від духівника на часте (кожну неділю) причастя, нехай досліджує свою совість. Якщо вона не викриває його в тяжких гріхах, тоді нехай переходить до підготовки до божественного Причастя - немає необхідності сповідатися перед кожним причастям " [12].
В Сербській Православній Церкві практика дуже різноманітна. І більшою мірою вона залежить від того, де архієрей або священик вчився.
Там, де переважає грецька практика, миряни, які мають свого духівника, зазвичай причащаються часто, не обов'язково сповідаючись напередодні кожного причастя. Під час тривалих постів зазвичай причащаються кожну неділю. Молитовне правило зазвичай обмежується молитвами до Святого причастя, канонів як правило ніхто не читає. Та частина духовенства, яка дотримується російської традиції, рекомендує сповідатися перед кожним причастям, під час великих постів - два-три рази за піст. Поза постом такі священики не забороняють, звичайно, причащатися, але і не дуже радять. Також рекомендують вичитувати все Правило до Святого Причастя [12].
Що стосується Амереканської Православної Церкви то варто зауважити, що після доповіді о. Олександра Шмемана  «Сповідь і причастя » перед синодом Православної Церкви в Америці в 1972 р. вона була визнана як офіційний посібник з цього питання для священнослужителів і мирян. В своїй доповіді о. Олександр говорить: "Причастя частіше, ніж раз на місяць, можливо лише з дозволу. Дозвіл цей може бути даний тільки особам добре відомим і після всебічної пастирської перевірки серйозності та правильності їх підходу до Церкві і  християнського життя. В цьому випадку питання про сповідь та співвідношення між її ритмом і ритмом причащання повинне бути залишено на розсуд пастиря, з тим, однак, щоб сповідь залишалася регулярною і відбувалася не рідше, ніж раз на місяць " [3]. Та якщо зайти на офіційний сайт Православної Церкви Америки можна знайти вказівку і на сучасну практику: «Православний християнин, який належним чином готує себе через молитву, піст, покаяння, роздуми про своє життя, може приймати Святе причастя всякий раз, коли відбувається божественна літургія. Звичайно, це слід обговорювати зі своїм духовним отцем і з ним же треба вирішувати питання про те, як повинні співвідноситися Таїнство сповіді та приготування до причастя ". Щодо посту говориться, що слід постити тиждень чи три дні тим, хто причащається раз або два в рік. Що ж стосується тих, хто причащається часто, наприклад щотижня, то їм достатньо дотримуватися тих постів, які встановлені Церквою» [13].
З наведеної вище інформації можна зробити наступні висновки. В світовому Правослів’ї є дві точки зору щодо зв’язку Сповіді і Євхаристії. Перший бачить необхідністьі сповіді перед кожною участю в Євхаристії. Другий бачить сповідь, як періодичну практику і не вимагає її перед кожною участю в Євхаристії.
Треба зазначити, що практика постійної сповіді перед причастям та неможливість посту часто перетворюються на виправдання, щоб не приймати Святе Причастя і триматися подалі від чаші. Сповідь не є перешкодою до причастя та часто бажаючи часто причащатись люди неготові до частої сповіді. Коли ми вимагаємо постійної сповіді перед причастям нам треба задуматись наскільки вона є дієвою в душах віруючих. На досвіді багатьох священників можна зробити висновок що таїнство покаяння - велике таїнство та дісно живу участь в ньому люди беруть досить рідко. В таких умовах сповідь сприймається як перепустка до причастя і перетворюється на сухе перераховування дрібних грішків.  Ще частіше буває, що це таїнство сприймається як магічний обряд де не залежно від людини, в юридичному відношенні, відбувається прощення гріхів. Ці два підходи призводять до профанації таїнства.
Та все ж зазначимо, що піти шляхом Східної чи Західної Церкві і допускати до Чаші всіх, хто бажає, без всякого контролю, для нашої Церкви було б небеспечно. По-перше, ми не маємо право робити такі круті повороти, все-таки у нас склалася вже якась практика, і народ знає, що так не можна, - і це дуже добре, що знає. По-друге, це неможливо в силу нашої церковної малограмотності через період гонінь, коли людей відлучили від Церкви. Якщо ми зараз так зробимо, то прямо з вокзалу піде натовп до Чаші – невідомо з чим і з якими гріхами? Це буде блюзнірство. Треба обов'язково зберегти благословення на причастя. І наш народ знає, що без благословення на причастя, причащатися не можна.
Священик, якщо у нього є громада, знає, кого він може допустити до причастя, а кого ні. До такої практики ми повинні повернутися. Священик несе відповідальність за своїх духовних дітей, але якщо у нього є громада, то він її навчив, що зі смертними гріхами, без посту, без підготовки причащатися не можна і його спілкування з духовними дітьми займає зовсім не багато і з такими людьми це итання може бути врегульовано досить спокійно. Але зате людям, які приходять абсолютно неготовими, невоцерковленими, з важкими гріхами потрібно вказати на необхідність повноцінного таїнства покаяння. Тоді його не потрібно поєднувати з Літургією, а проводити окремо. Потрібно виділити окремий час і, не поспішаючи, поговорити, це дуже важливий момент [14].
В наш час кожен священник і кожен парафіянин несуть відповідальність за активізування церковного життя. Ми не маємо права ховаючись за традиціями, обрядами і суєвір’ями нехтувати  істиним церковним життям.
Автор даної статті не претендує на абсолютність і об’єктивність вищенаведених рекомендацій. Та ставить собі за мету показати, що православ’я не є чимось статичним і регламентованим. Воно різноманітне і є постійним закликом до свободи у Христі. Тому нам насамперед треба іти до Христа зі страхом і радістю, зі страхом через гріх і з радістю через надію. Та найголовніше це йти а не через всі наші заборони і виправдання стояти на місці.
                                                                                                                         http://www.kda.org.ua/

Немає коментарів:

Дописати коментар