субота, 22 вересня 2012 р.

Релігія без Бога.

У людей завжди безліч запитань до священика. У цьому переконують збірники відповідей різних отців, що постійно видаються. Про це свідчить кількість православних сайтів з розділом «запитання до священика». Складно собі уявити, наприклад, розділ «запитання до пожежника» або «запитання до військового». Мабуть, популярність «запитання до священика» можна порівняти лише із «запитанням до лікаря». Здавалося б, потрібно радіти такому інтересу до слова священнослужителя.


«Чи можна матері-годувальниці відвідати кладовище?»; «Чи можна носити хрест і амулет одночасно?»; «У мене обірвалася мотузочка, на якій висів хрестик. Що це означає?»; «Під час вінчання тітка висмикнула рушник з-під ніг. Що це означає?»; «Чи можна ставити свічку за упокій під час вінчання?»; «На який день після смерті можна відкривати дзеркала?»; «Я читаю 17-ту кафізму для відпрацювання гріхів роду, а сестра моя каже, що її читають на смерть. Скажіть, хто має рацію?», — ось лише деякі із запитань, на які довелося відповідати.

Про це свого часу із сумом писав отець Олександр Шмеман: «…Подібних запитань я чую десятки, сотні. І майже ніколи запитань по суті. Завжди ось такі: «можна?», «не можна?»; я ладен думати, що всі ці люди просто ніколи не чули про християнство і що їхня релігія до християнства не має стосунку. І ніхто ніколи їм цього не говорить».

Дійсно, складається враження, що багато з тих, хто ставить запитання, хто вважає себе християнином, менше за все шукають в християнстві Христа. Часом здається, що вони наче взагалі забувають про існування Бога. Згодом мені стало зрозуміло, що за всіма цими запитаннями стоїть один і той самий типаж релігійного життя. Людині, яка належить до цього типу, Церква та духовне життя уявляються чимось подібним до складного механізму, в якому для досягнення щастя, багатства й здоров’я потрібно вчасно натиснути на правильні кнопки й запустити правильні процеси, але в жодному разі не можна помилитися, інакше можна накликати лихо.

Такі люди дивляться на священика, як непосвячені — на пілота, котрий, сидячи в кабіні літака, правильно зчитує показання приладів і вчасно тисне на потрібні важелі. Або як на сталкера, який чудово знає всі пастки в «зоні» й точно приведе в кімнату, де виконуються бажання — і де можна отримати все ті самі гроші, щастя, здоров’я. Такі люди навіть вірять у загробне життя, але тільки для того, аби поцікавитися, яка молитва за померлих найсильніша. Досвідченіші з них стежать, щоб їхні свічки не передавали через ліве плече; позіхаючи, обов’язково хрестять рот, і будь-кому можуть порадити найсильніший засіб від усіх проблем — сім сорокоустів у семи монастирях, і жодним монастирем менше.

В їхньому уявленні немає місця для священика як предстоятеля громади і духовного наставника, завдання котрого, серед усього іншого, — допомогти вибудувати особисті стосунки з Богом. Сама можливість особистих стосунків із Богом залишається поза полем їхніх інтересів. Молитва для них — не спілкування з Богом, а заклинання, що запускає в дію механізм, який неодмінно має привести до потрібного результату. Щастя, спокій, врожай — не дарунок милостивого Бога, а плід правильно організованого процесу. Нещастя, хвороба, втрата — не попущення і водночас відвідання Господнє, а результат помилки в минулому, причому не гріха проти правди Божої, а саме помилки через незнання: невчасно витягнули рушник з-під ніг, неправильно вдягнув хрестик і так далі.

Таке сприйняття релігії — «потойбічні» маніпуляції без бажання спілкуватися з Богом — є просто магічним. Можна було б припустити, що раніше такого типу не було, і його викликала до життя вкорінена за часи комуністичного режиму релігійна безграмотність. Проте історія і навіть література доводять зворотне: цей типаж дуже давній. Історики релігії можуть розповісти про величезну різноманітність магічних культів у стародавніх людей або, скажімо, в американських індіанців. Ще хтось може сказати, що магічна свідомість разом з усіма цими жахливими забобонами породжується сном розуму, браком освіченості, відмовою від розумного життя.

Насправді людей з магічним мисленням вистачає й серед академіків. Показовою є історія, що сталася з Нільсом Бором. До нього прийшов кореспондент узяти інтерв’ю. Помітивши підкову над ліжком, журналіст спитав: «Невже Ви, нобелівський лауреат, який проник у будову атомів, вірите, що підкова приносить удачу?» Бор відповів: «Я, звичайно ж, не вірю, але, розумієте, підкова приносить тобі удачу незалежно від того, чи віриш ти в це». Освіта й ученість — лише хистка кірка, під якою ворушиться первісний хаос магічних забобонів.

Людина з магічним світоглядом вірить у потойбічний світ, у тісний зв’язок видимого й невидимого, у загробне життя — але, за великим рахунком, не вірить у Господа Вседержителя. Магізм — це релігія без Бога, це релігія, яка зазнала тління. Це не сон розуму, а сон серця, результат атрофії того органу, яким звертаються до Бога віч-на-віч. Це такий самий результат дії гріха в людині, як хвороби й пристрасті. Людина з магічним світоглядом заслуговує не на засудження, а на співчуття, як і будь-який інший грішник.

За таку людину слід молитися, і з такою людиною слід говорити — говорити про головне, а не про другорядне. Віра — від слухання (Рим. 10, 17) — неможливо відчинити двері свого серця Тому, про Кого ти нічого не знаєш. І з цієї причини людині необхідно, як дихати, чути про те, що релігія схожа не на бездушний механізм, а на родинні стосунки. Що всі ми — діти Всемогутнього Небесного Отця, Котрий любить нас і хоче з нами спілкуватися — чути нас, допомагати нам, виховувати й готувати нас до вічності.

І якщо все це так, то яке значення можуть мати рушники, дзеркала, мотузочки? Яка молитва тоді може бути сильнішою, окрім щирої? І що може бути краще, ніж перебувати в колі своєї родини, разом із Джерелом справжньої любові, нашим Небесним Отцем?

Ієродиякон Сава (Гамалій)

Немає коментарів:

Дописати коментар