понеділок, 18 лютого 2013 р.

Скорботи : промисл Божий чи покарання?

«У світі матимете скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16: 33).

Упродовж свого житейського шляху людина зустрічає як радості й веселощі, так же біди й страждання. Але за негаразди люди часто нарікають на Бога, мовляв, навіщо Він їм таке посилає. Розібратися у значимості людських скорбот допомагають і Священне Писання і святі отці. Саме спосіб їхнього життя розкриває суть страждань і дає зрозуміти, як до цього ставитися. Що ж таке скорбота? У широкому розумінні скорбота – це душевно-тілесні страждання, які переживаються людиною або з любові до людей, або внаслідок гріховних пристрастей і зла, що існує в світі, ненависті, хвороб і смерті. Вони ввійшли у світ через гріхопадіння прародичів. І тут треба пригадати слова Спасителя, які Він говорив до апостолів, а в їх особі і до всіх християн: «У світі матимете скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16:33). Христос повчав: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). «А хто витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 10:22). Ці слова вказують нам усім, не можна прожити в цьому світі і не зазнати страждань. І насамперед, повинне мати велике значення в житті людини саме така чеснота, як терпіння, завдяки якій людина зможе правильно і розуміти все, що відбувається з нею кожної хвилини. Цими словами Син Божий доводить, що терпіння є умовою нашого спасіння. Розмірковуючи про справжні цінності, преп. Єфрем Сирін писав: «Для того скорботи і страждання всіх святих, а також і власні Свої страждання домобудівничого втілення, які перетерпів Він за нас, грішних, передав нам письмово, щоб навчити нас, що бажаючому спастись неможливо, земне життя провести в спокої чи бути у світі цьому без спокус і скорбот, тому що ні уникнути покарання, ні досягнути Царства і насолодитись вічними благами ніхто не може без спокус і скорбот» [4, с. 239]. Дуже вдало щодо цього сказав блаженний авва Дорофей: «Ми, сплячи, бажаємо спастися, і тому стогнемо від страждань, тоді коли б мали дякувати Богу і вважати себе блаженними, що сподобилися трохи постраждати тут, щоб там здобути спокій. А св. Євагрій Понтійський зазначав: «Хто ще не звільнився від страстей і молиться Богу, щоб скоріше померти, той подібний до людини, яка просить теслю скоріше порубати постіль хворого» [Цит. за: 7, с. 230].
У Діяннях Апостольських сказано: «Що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже» (Діян. 14: 22). Кожній людині дається своя скорбота, одній – менша, іншій – більша, але не більша за ту, яку людина може понести. Згідно із Св. Писанням людина повинна щодня брати на себе хрест свій, тобто бути готовою потерпіти задля Христа будь-яку скорботу і будь-яку спокусу: чи то явну, чи таємну, адже сказано в Св. Писанні: «І хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10: 38). Тому потрібно в Господі завжди утверджуватися упованням, бо в Його владі, щоб душа, за попущенням, піддавалась скорботі і Ним же була визволена від будь-якої спокуси і скорботи. А якщо душа не мужається і не переносить із твердістю будь-яку спокусу чи біду, а засмучується, журиться, обурюється, тривожиться і не дбає про подвиг або навіть впадає у відчай, ніби вже немає надії на порятунок, то така душа, не зберігши в собі уповання, яке з безсумнівною вірою очікує милості Божої, звичайно, не стане достойною життя, тому що не наслідувала Христу. Таким чином, нам потрібно дякувати Богу за свої невеликі випробування (порівняно зі стражданнями святих). І яке б страждання нам тут не було дано, воно ніщо порівняно з тими стражданнями, що очікують грішників після смерті. «Терпи з подякою, –вчать святіотці – будь-яку працю ібудь-яку скорботу та біду від демонів волю, яких ти виконував» [7, с. 230]. Усі страждання або посилаються від Бога з певними цілями, або ж виникають від диявола чи злих людей з попущення Божого. Але хоча всі ці біди й різного походження, все одно всі земні нещастя здійснюються з промислу Божого, який скеровує їх задля благих цілей.
Отже, будь-яке страждання потрібно зустрічати з гідністю та вірою, як відвідання Боже, яке направлене на наше вдосконалення й користь. «Усе що трапляється, – говорить св. Єфрем Сирін, – приймай за благо, знаючи, що нічого не буває без Бога… І диявол не в тій мірі в якій бажає спокушує душу, бо лише стільки дозволено Богом». Якщо земні страждання це відвідання Боже, то навіщо вони нам посилаються? Вчителі Церкви наголошують, що страждання дані від Бога для покарання грішної людини: це є і відплата караючої Божої правди, за людські беззаконня. «Від чого такі напади та покарання, де їх причина?» – запитує святитель Григорій Богослов і тут же сам відповідає: «Тому що грішили, беззаконствували, жили у нечестивості, а не відповідно до благовіствування Христового й святих Його страждань…» [3, с. 65]. Але не тільки для покарання нашого посилаються нам страждання, мають вони й іншу, більш важливу мету, а саме – виправлення і очищення людини від гріхів. «Бог посилає нам ці страждання, – говорить св. Василій Великий, – через наше віддалення від Нього, але не з метою знищення нашого, а з бажанням виправити нас». Яким же чином земні страждання можуть слугувати нашому виправленню? Стосовно цього пастирі давньої Церкви повчали так: земні страждання, позбавляючи людину земних цінностей та майнового благословення, цим самим позбавляють її можливості віддаватися земним пристрастям та вадам [9, с. 328 – 329].
І дійсно хіба можна не погодитися зі святими? Бо через скорботи людина навертається на правильний шлях і зближається із Богом. І часто є так, що скорботи подаються саме для вдосконалення людини, для повернення її в покірний стан, а через те і в досконалий спокій душі. «Як ліки винищують хворобливі соки в тілі, – говорить святий Ісаак Сирін, – так і жорстокі скорботи очищує серце від лукавих пристрастей». А видатний вчитель чернецтва святий Іоан Ліствичник писав так про користь скорбот: «Пий наругу над собою, як воду життя, від будь-якої людини, що бажає напоїти тебе цими ліками, що очищують від блудної похоті; бо тоді світло Боже засяє в душі і глибока чистота не закінчиться в ньому» [7, с. 226]. Тому й бачимо і повинні бачити у скорботах, стражданнях найперше – це промисл Божий. Бо «Промисл Божий – це безперестанна дія всемогутності, премудрості і благості Господньої, якими Він зберігає життя і сили творіння, скеровуючи їх до благої мети. Усякому добру допомагає, а зло, яке виникло через віддалення від добра, присікає і направляє до благої мети» [10, с. 111]. Християнський апологет другого століття Афінагор писав: «Усе створене Богом знаходиться під зберіганням і промислом премудрості і правди Його, і ніщо ні на землі, ні на небі не забрано від керування і провидіння Божого, але піклування Творця простягається на все таємне і явне, мале і велике, бо все створене має потребу в промислі Творця, і кожне творіння окремо, відносно до своєї природи і призначення для якого воно створене» [12, с. 371 – 372].
Шлях скорботи – це істинний шлях Господа нашого Ісуса Христа. Сам Господь, Спаситель світу, пройшов цим тернистим шляхом. У своєму земному житті Він терпів ганьбу, образи, був ув’язнений і розп’ятий між розбійниками на хресті. Так страждав Богочоловік, єдиний безгрішний Спаситель світу. Таким же самим скорботним шляхом пройшла і Богоматір, про це Їй було сповіщено праведним Симеоном: «Тобі Самій меч пройме душу» (Лк. 2: 35). І Також цим же важким шляхом пройшли й апостоли: їх ув’язнювали, побивали камінням і віддавали на мученицьку смерть. Цим скорботним шляхом пройшли всі учні Христові: «Ті, кого весь світ не вартий був, тинялися по горах і пустелях, терпіли голод і холод, ганьбу і знущання...» Людські скорботи дуже різноманітні, і по своїй силі, і змісту показують Боже піклування про нас. Бачимо ми чи не бачимо в скорботах промисл Божий, але все одно повинні твердо вірити і слухатись слів святого Макарія Оптинського «без промислу Божого і Божого попущення не може статися із нами ніяка скорбота, шлях Божий – щоденний хрест, й інакше не може Бог облагодіяти людині, як навести на неї за істину спокуси; із цього й пізнає людина, що про неї промишляє Бог, коли посилаються їй скорботи». Дуже часто по нашій людській немочі і по немочі нашого розуму помишляємо про блаженство і про щастя в чуттєвих задоволеннях, матеріальному достатку і тому подібне. І захоплюючись ними забуваємо про справжню мету – життя майбутнє, вічне, яке не має кінця. Премилосердний Господь не сковує нашої свободи, але при відхиленні від істинного шляху премудро зводить нас із поганої дороги, ставляючи на правильний, спасительний шлях, на дорогу вузьку і тернисту, але йдучи якою приходимо до вічного життя [12, с. 376].
Преподобний Єфрем Сирін говорить: «Ми ублажаємо святих, хочемо отримати в Царстві Небесному такі ж вінці, але не хочемо наслідувати їх подвигів: вони мужньо терпіли все заради Христа, і ти, якщо хочеш вічно з ними царювати, йди їхнім шляхом. Якщо ми хочемо радіти з Христом на Фаворі, то спочатку повинні страждати з Ним на Голгофі…» Читаючи працю Никодима Святогорця «Невидима боротьба», ми знаходимо гарні слова стосовно ставлення людини до скорбот. Святий пише: «Коли маєш якусь скорботу, яку переносиш із вдячністю, будь дуже уважний, щоб не спокусив ворог тебе або твоє самолюбство побажати звільнитися від неї. Бо від цього будеш мати дві втрати: перша – хоча прийнявши таке бажання і не згодившись на нього, ти не загубиш відразу чесноти терплячості, але значно розхитаєш її, від чого вона почне слабшати через невиконання бажання визволитись від належної скорботи й кине тебе нарешті в стан нетерплячості; друга – твоя терплячість з цього моменту почне бути підневільною: Бог же того, хто з охотою щось виконує, любить і нагороджує. Отже, з цього часу, хоч терпіти все ще будеш, бо одне бажання звільнити від скорботи, не звільняє від неї, – але терпіння твоє залишиться без нагороди. Бог заплатить тобі за терпеливість у скорботі до того часу, до якого ти терпів смиренно, не шукаючи визволення, а з часу прийняття такого бажання Бог вже нічого не заплатить тобі за твою неохочу терпеливість. І навпаки, якщо ти, відбиваючи і знищуючи бажання визволитися від скорботи, повністю будеш віддавати себе на благу Божу волю, виявляючи готовність охоче терпіти й в сто раз більші скорботи, чим теперішні, якщо так буде вгодно Господу, то хоч би твоє теперішнє страждання продовжувалось якусь годину, й навіть менше, то Бог прийме його за найдовше, і згідно з цим віддасть тобі» [6, с. 127 – 128]. І таким чином ми й дізнаємося, що все, що відбувається із людиною в житті, вона повинна приймати як Божий дар і не тікати від страждань. Крім того, християнин, повинен бачити в своїх стражданнях і певне покарання Боже. Це дасть йому змогу відчути страх, щоб не піддатися ще більшому покаранню, і це може слугувати достатнім стимулом для виправлення життя. «Як в домі воїна постійно озброєного, – говорить святитель Іоан Золотоустий, – не насмілиться з’явитися злодій чи крадій, – так коли і страх обіймає нашу душу, жодна з низьких пристрастей не може легко увійти в нас, але всі віддаляються і будуть вигнані силою страху. І не лише тільки цю користь ми отримуємо від страху, але й іншу значно більшу: він не лише відганяє від нас злі похоті, але вводить в нас звичку до різних чеснот».
Отже, людина, що відчула нас собі різні страждання на власному досвіді переконується і приходить до думки, що всі земні цінності є ніщо, що все це «суєта і томління духа», – за словами Священного Писання, і в серці, внаслідок цього, може з’явитися прагнення до вічних цінностей, небесних, таких що не зів’януть і не згинуть. «Задля того Бог і влаштував життя наше важким і складним, щоб ми будучи затисненими різними проблемами тут, забажали майбутніх благ», – говорить той же святитель. Але не лише одні грішники страждають від скорбот та нещасть, їх також нерідко відчувають і люди праведні. Які ж значення мають страждання та скорботи в такому разі? На думку давніх пастирів, скорботи в подібних випадках мають на меті свій іспит чеснот і разом с тим підвищення морального стану християнина і його майбутнє вдосконалення. За словами святого Василія Великого, «іноді й для випробування душі посилаються подібні нещастя, щоб у складних обставинах відкрилися люди гідні». Несучи різні скорботи та страждання, християнин посилює свою пильність, щоб гріхами не збільшити нещасть своїх, частіше буде заглиблюватися в самого себе і від тимчасових земних турбот підіймати помисли свої до вічних, небесних втіх. «Спокій та веселощі, – говорить св. Іоан Золотоустий, – зазвичай ведуть душу до байдужості, тоді як скорботи ведуть до уважності і змушують душу, що розсіяна на зовнішнє і розпорошується різними турботами, допомагають зосередитись на собі» [9, с. 329]. «Усі, хто бажає жити благочестиво... будуть переслідувані», – попереджає св. апостол Павло (2 Тим. 3: 12). Тільки бажають – і вже будуть переслідувані! Чому ж так? Слід сказати, що скорботи посилаються Богом також для очищення нас від невільних гріхів, від яких люди не можуть бути вільними, не вільні навіть самі святі. У пророка Ісаї читаємо: «І зверну на тебе руку Мою і, як у лузі, очищу з тебе домішки, і відокремлю від тебе все свинцеве» (Іс. 1: 25). Тут пророк символічно показує про дію в людині страждань і їхні наслідки. Грішники страждають за свої власні гріхи і вони несуть покарання. Але праведники вже звільнилися від гріхів і мають малі і легкі. Тому Господь стражданнями звільняє їх від цих гріхів, «як золото, що в горнилі» – по звичайному висловлюванню святих отців. Іноді великі святі піддаються стражданням, щоб не думали багато про надприродну чистоту власного серця. Таким чином вони не покарання терплять, а стражданнями лише збільшують великі дарування свої [7, с. 224 – 225].
Ми можемо прочитати у Св. Писанні, що людина отримує покарання за свої гріхи. Це є дійсно так, але потрібно розуміти, що не Господь тут карає, а сама людина, роблячи гріхи, цим самим віддаляється від джерела Життя, Ким є Бог, і таким чином призводить до того, що людина потрапляє в залежність гріховного життя. Тобто людина, яка страждає через гріхи – просто сама реалізувала це життя в собі. Наприклад: Ісус Христос одного разу зцілив хворого і сказав йому: «Ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого» (Ін. 5: 14). Також бачимо покарання єврейського народу через свої гріхи: «будуть виснажені голодом, знищені гарячкою і лютою заразою, і пошлю на них зуби звірів і отруту плазунів, що на землі» (Втор. 32: 24). В іншому місці, вже пророк Єремія говорить від Господа слова покарання за гріхи: «Даремно вражав Я дітей ваших; вони не прийняли напоумлення; пророків ваших пожирав меч ваш, як лев, який винищує, [ і ви не убоялись]» (Єр. 2: 30). «Забери гріх, і хвороб не буде, бо вони бувають в нас за гріхи» – говорить преподобний Серафим Саровський. Що ж до того, чи є скорботи карою Божою, певним покаранням Всевишнього, то слід сказати, що покарання – це поняття відноситься більше до Старого Завіту, коли діяв постійний закон «Око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу» (Вих. 21: 24). І жаль перехоплює душу, що з настанням Нового Завіту, і вже як більше двох тисяч років життя людей в Новому, вони повертаються до Старого і змальовують Бога, як того що постійно карає, як певний «страшний суддя». При цьому забувають про велику істину – «Бог є любов» (1 Ін. 4: 8). Тому, потрібно розуміти, що скорботи, біди, страждання людина отримувати може через свої гріхи, але не як покарання Боже, а як попущення Боже, для того, щоб їй виправитись і успадкувати Царство Боже. Скорботи і біди, які стаються із християнами є ніщо інше, як наслідок Божої любові до всіх, про що й пише св. апостол Павло в посланні до Євреїв: «Бо Господь кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає. Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться із вами, як із синами. Бо хіба є який син, котрого б не карав батько? Коли залишаєтесь без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини» (Євр. 12:6-8). «Яка радість і втіха може бути більша – чим у Бога бути улюбленим і в Його батьківську милість бути прийнятим? Хрест і страждання, – говорить святитель Тихон Задонський, – є ознакою Божої любові до нас» [12, с. 380]. Отже, підсумовуючи все вище сказане святими отцями, скорботи є ні що інше, як дією промислу Божого дарованого людям для того, щоб вони могли успадкувати Царство Боже. Тому й вузькими є ворота, названі Спасителем, і саме вони ведуть до Бога. І цими вузькими воротами проходить лише справді віруюча людина, яка свою волю підпорядковує Божественній і живе в цьому світі із великою надією на Господа.

Ю. Боратинець

Немає коментарів:

Дописати коментар