четвер, 28 лютого 2013 р.

Про хрещення князя Володимира та про історичні обставини того часу .

Крім свідчень руських письменників про хрещення Київської Русі, є прямі й непрямі свідчення арабських, грецьких, вірменських та інших письменників. Звертаючись до візантійських джерел, що висвітлюють події кінця Х століття ми бачимо, що візантійські автори обходять стороною або мало говорять про важливу для нас подію – Хрещення Київської Русі. Жоден із візантійських авторів (або сучасників Хрещення Русі, або тих, які жили дещо пізніше, в XI столітті) не згадує про цю подію, а замовчує. Деякі дослідники гадають, що в цьому мовчанні позначилося прагнення греків приховати ряд неприємних для їхнього національного самолюбства моментів, пов’язаних із Хрещенням Русі [10, с. 419].
Інші вважають його причиною втрату багатьох творів візантійських істориків, сучасників цієї події [9, с. 67 – 68]. Порівняно недавно було висловлено ще одну точку зору на це питання. Згідно з нею, греки в якості офіційного могли мати на увазі хрещення росів, звершене ще в 860 році, за київських князів Аскольда та Діра. Таким чином, візантійські історики Х – ХІ ст. цілком могли розглядати хрещення Володимира і нашого народу як окреме явище, в цілому вже сприймаючи Русь як країну давно християнську. Мовчання візантійських джерел про напад Володимира на Херсонес і його хрещення в 988 році, як нам здається, можна пояснити так. Головними для візантійських хроністів були події всередині власної імперії – війна з заколотниками та настільки вдало використана військова міць Русі. Деталі та перипетії конкретних обставин одруження князя Володимира на грецькій царівні відсувалися на другий план, прикривалися важливішою проблемою. Воєнний конфлікт із Руссю у віддаленій колонії імперії в очах візантійських істориків був до певної міри побічним і випадковим. Цим до певної міри пояснюється те, що вони воліли його замовчувати, тим більше, що розповідь про набіг руських на Херсонес перетворював справу хрещення Володимира, його одруження з Анною і Хрещення Русі в явний успіх не візантійської, а руської дипломатії. Але в будь-якому випадку інформація візантійських авторів заслуговує найпильнішої уваги, оскільки дозволяє у достатній мірі відновити картину взаємин Візантії з Київською Руссю, яка мала прямий зв’язок із хрещенням Русі. Релігійний аспект проблеми зовсім не відобразився в грецьких хроніках того часу. Однак замість цього в них містяться дуже важливі свідчення про події, пов’язані з хрещенням Русі. Лев Диякон був сучасником Володимира, але свою хроніку записав тільки до смерті Іоана Цимисхія, що сталася в 976 році. Правління Василя II та його брата Костянтина VIII у ній зовсім не висвітлено [1, с. 108].
Однак це єдине візантійське джерело, в якому згадується про взяття Херсонеса [5, с. 175]. Цим визначається і його особливе значення: якби не свідчення Лева критична література, мабуть, поспішила б узяти під сумнів достовірність літописних відомостей як породження горезвісної Корсунської легенди. У шостому розділі десятої книги своєї «Історії», розповідаючи про події царювання Іоанна Цимисхія (969 – 976) Лев Диякон говорить про те, що в серпні 975 року спостерігався незвичайний рух комети, яка, на думку письменника, віщувала «грізні заколоти, навали народів, міжусобиці, спустошення міст і областей, голод, мор, страшні землетруси і майже цілковиту загибель Ромейської держави, як це ми бачили з ходу подій» [5, с. 168]. Потім, перервавши оповідання про діяння Іоана, чотири наступні розділи з сьомого по десятий Лев Диякон присвячує описові нещасть, які трапилися з Візантією з часу смерті Цимисхія до кінця 989 року, коли в Константинополі стався землетрус, від якого постраждав навіть собор св. Софії [5, с. 175 – 176] (за даними В. Грюмеля, землетрус стався 25 жовтня 989 року. В одинадцятому розділі автор повертається до розповіді про події правління Цимисхія, чим завершується його «Історія». Нещастя, що випали на долю Ромейської держави в ці роки, Лев Диякон пов’язував не тільки з похмурою провісницею кінця царювання Іоанна Цимисхія – кометою, але й з іншими небесними знаменнями, що з’явилися вже після його смерті. Так, падіння зірки під час болгарського походу Василя II в 986 році пророкувало загибель візантійського війська [5, с. 172]; явище «вогненних стовпів» було, на думку історика, пов’язано із захопленням Херсонеса і Верії [там само, с. 175], а про дивний, рух комети влітку Степанос Таронський повідомляє, що комета з’явилася на свято Успення Пресвятої Богородиці в 438 році за давньовірменським літочисленням, тобто в середині серпня 989 [2, с. 179]. Ях’я Антіохійський пише «появилася звізда хвостата на заході» 27 липня 989 року (за нашим літочисленням) «і стояла двадцять з лишнім днів, і щезла» [14, с. 29].
За даними В. Грюмеля, комета була помітна 13 серпня 989 року [2, с.179], стався землетрус у Константинополі, голод, мор і т.п. [5, с. 175]. Про взяття Херсонеса тавроскіфами (руськими), за яким, відповідно до інших джерел, відбулося хрещення їхнього князя, одруження з царівною Анною і відправлення руських військ у Константинополь, Лев Диякон повідомляє на початку 10-го розділу книги. Завершивши оповідання про похід Василя ІІ в Болгарію і про повстання Варди Фоки, він описує про «інші тяжкі нещастя», на які ще вказувала комета 975 року [5, с. 175]. У перекладі В. Г. Васильєвського ця розповідь звучить так: «І інші тяжкі нещастя передвіщав схід зірки, що тоді з’явилася, а також вогненні стовпи, які показалися у глуху ніч знову на північній частині неба, наводячи страх на тих, хто їх бачив, – вони пророкували взяття Херсонеса Тавроскіфами, що потім відбулося, і захоплення Верії Мисянами (Болгарами)... І поверх того зірка, що з’явилася із заходом сонця на заході, звершуючи свій схід по вечорах, не зберігала, однак, міцного положення в одному центрі, а, випускаючи світлі й блискучі промені, робила часті переміщення, будучи видима то північніше, то південніше, а іноді навіть при тому самому сходженні, змінюючи своє місце розташування в ефірному просторі і роблячи різке і швидке пересування, так що, котрі бачили це, дивувалися, вражені страхом, і думали, що не добром скінчиться страшний рух комети: що й збулося згідно зі здогадами юрби» (на жаль, у перекладі В. Г. Васильєвського, над яким працювали інші дослідники, допущено ряд неточностей, про що йтиметься далі) [9, с. 99 – 100].
Деякі грецькі автори повідомляють про переговори Василя II з київським князем, про укладення між ними договору про допомогу проти Варди Фоки, а також про шлюб царівни Анни з руським князем. Більш ранніми є свідчення Михайла Пселла – відомого філософа, історика, вченого, публіциста та державного діяча, який жив у середині XI століття. Процитуємо його: «Імператор Василь переконався в неприхильності до нього греків і так як незадовго перед тим до нього спішно прийшов від тавроскіфів значний військовий загін, то він, з’єднавши їх [до свого війська] і влаштувавши іншу найману силу, вислав їх проти розташованої на іншій стороні фаланги» [9, с. 94]. Говориться про передовий загін Фоки, очолений полководцем Дельфіном, що весною 988 року вийшов до Хрисополя. Пселл оповідає далі: «Вони (тавроскіфи) були послані проти розташованої на іншій стороні фаланги, з’явившись перед нею попри очікування, коли супротивники не були збуджені до битви, а вдалися до пияцтва, вони убили з них чимале число, а інших розсіяли в різні сторони. Потім їм довелося витримати кріпкий бій із самим Фокою» [6, т. 1, с. 9]. Дуже короткі згадки містяться в пізніших хроніках. Про обставини прибуття руських військ, що брали участь у Хрисопольській битві, повідомляють візантійські хроністи ХІ–ХІІ століть Іоан Скилиця [3], Іоан Зонара, а також, дослівно повторюючи хроніку Скилиці, Георгій Кедрин. У хроніці Скилиці-Кедрина між 15 серпнем 987 року і квітнем 989 року згадується: «Імператор Василь багато переконував патриція Дельфіну, спільника Варди Фоки, відступити від Хрисополя і не міг переконати. Виготовивши вночі судна і посадивши на них русів, бо він устиг призвати їх на допомогу і зробив князя їхнього Володимира своїм родичем (зятем), женивши його на сестрі своїй Анні, зненацька переправляється з ним і, напавши на ворогів, легко заволодіває останніми» [3, с. 336]. Ця інформація зазначається і у Зонари: «Коли Дельфіна став табором біля Хрисополя, імператор раптово напав на нього з народом руським, тому що поріднився з князем руським Володимиром, через одруження (за ним) сестри своєї Анни, і легко заволодіває противниками» [4, с. 552]. Ці цитати важливі для нас тим, що, по-перше, підтверджують давньоруський переказ і допомагають відокремити в ньому достовірне від сумнівного, а по-друге, дають можливість установити хронологічну послідовність подій. Важливе джерелознавче значення мають свідчення арабських авторів, які в основному повторюють візантійську і київську традиції. Перше місце серед них належить православному історикові Ях’ї Антиохійському, який походив з єгипетської християнської родини. Цей учений свою хроніку писав майже все життя, довівши її виклад до середини XI століття.
Цінність його твору в тому, що автор чітко і недвозначно зафіксував акт хрещення київського князя. Ях’я пише: «І збунтувався відкрито Варда Фока і проголосив себе царем у середу, день свята Хреста, 14 вересня 987 року, і заволодів країною греків до Дорилеї і до берега моря. І дійшли війська його до Хрисополя. І стала небезпечною справа його. І був ним заклопотаний цар Василь через силу його війська. І вичерпалися його (царя Василя) багатства, і спонукала його нужда послати до царя русів, – а вони його вороги, – щоб просити їх допомогти йому в теперішньому його становищі. І погодився він на це. І уклали вони між собою договір про свояцтво, і женився цар русів на сестрі царя Василя, після того як він поставив йому умову, щоб той хрестився і весь народ його країни, а вони народ великий. І не зараховували себе руси тоді ні до якого закону, і не визнавали ніякої віри. І послав до нього (Володимира) цар Василь згодом митрополитів і єпископів. І вони охрестили царя й усіх, кого обіймали його землі. І він відправив до нього (Володимира) сестру свою. І вона побудувала багато церков у землі русів. І, коли була вирішена між ними справа про шлюб, прибули війська русів. Вони з’єдналися з військами греків, що були в царя Василя, і відправилися всі разом на боротьбу з Вардою Фокою морем і сушею в Хрисополь. І перемогли вони Варду Фоку, і був убитий він у суботу 13 квітня 989 року» [ 14, с. 23 – 24]. З оповідання Ях’ї Антиохійського чітко зрозуміло, що умовою одруження князя Володимира на грецькій царівні Анні було прийняття християнства Володимиром і його народом.
Тотожні відомості про причину звертання візантійського імператора Василя до Київського князя Володимира за військовою допомогою і про умови заміжжя за нього принцеси Анни ми знаходимо у записах арабського історика XII століття Ібн ал-Макіна. В своїх матеріалах він повідомляє: «Сильно почав боятися імператор Василь Варди Фоки, до того ж у нього бракувало і грошей. Тому змушений був послати до короля русів, які були його ворогами, і просити в нього допомоги. Той обіцяв йому її, просячи його вступити в родинний союз. І взяв король Володимир заміж сестру імператора Римського Василя, після того як цей переконав його, щоб він прийняв християнську віру» [9, с. 81]. Аналогічне повідомлення є й у творі ще одного арабського автора Ібн ельАтіра [14, с. 200–202] (помер у 1223 р.). Атір наводить, запозичений у Ях’ї Антиохійського текст у скороченому викладі. Деякі другорядні відмінності оповідання Ібн аль-Макіна та Ібн ель-Атіра порівняно з Ях’єю Антиохійським, на думку дослідників, виникли в результаті псування першоджерела і, таким чином, є звичайним непорозумінням. До числа останніх належить натяк на особисту участь князя в експедиції проти Фоки, що викликало дискусію в літературі [13, с. 205]. Цікаве також стосовно відомостей про хрещення Русі при Володимирі повідомлення ще одного мусульманського автора – перського письменника Мухаммеда-аг-Ауфі в його творі «Збірник анекдотів до зібрання блискучих розповідей» (написаний на початку XIII століття; був знайдений професором Лондонського університету Н. Ф. Мінорським у 1940 році в індійській державній бібліотеці) [15, с. 24]. Джерелом для Ауфі, на думку Б.Н.Заходера, послужив трактат придворного лікаря Шарафаз-Заман Тахір Марвазі «Про природні властивості тварин» (близько 1120 р.).
Ця пам’ятка свідчить, що факт релігійної реформи не пройшов непоміченим для народів, історично тісно зв’язаних зі східним слов’янством. Оповідання Марвазі віддзеркалює враження мусульман, що спричинилося відмовою Русі прийняти іслам. Ця розповідь є антихристиянським памфлетом [11, с. 39 – 41]. Наявність слова «Володимир» у другій частині розповіді є непрямим підтвердженням істинності розповіді Несторового літопису про релігійні пошуки Володимира та хрещення Русі в епоху його князювання. Якщо звернути увагу, що мусульманські відомості відносяться до порівняно пізнього часу, то не дивно, що в них є протиріччя. За розповіддю літописця, послів було 100 чоловік, і направлені вони були до волзьких Болгар, а Маврозі роповідає, що їх було 4 чоловіка і приїхали вони в Хорезм. Хоча цілком можливо, як припускає В. Бартольд [7, с. 265 – 266], що болгари направили прибулих до них послів у Хорезм, куди вони самі зверталися за розв’язанням релігійних питань. Очевидно, розповідь, що міститься у тексті Маврозі, була запозичена, як і розповіді про слов’ян, з Поволжя, де зберігався переказ про події на Русі при Володимирі [13, с. 119 – 121].
Особливе місце серед свідчень східних авторів належить вірменському хроністові Степаносу Таронському, прозваному Асохіком. Автор – сучасник Володимира, що і становить цінність джерела. У ньому говориться: «Тоді весь народ Русів, який був там, піднявся на бій; їх було 6000 чоловік – піших, озброєних списами та щитами, – яких просив цар Василь у царя Русів у той час, коли він видав сестру свою заміж за останнього. У той же самий час руси увірували в Христа» [8, т. 1, с. 201]. Зазначимо, що Асохік – єдиний, хто називає кількісний склад загону, посланого Володимиром на допомогу своєму новоявленому родичеві – 6000 воїнів [2, с. 200]. Для нас, українців, хронологія і обставини хрещення князя Володимира та офіційного утвердження християнства на Русі важливі не тільки з історичного погляду. Час і місце хрещення святого Володимира підтверджує необхідність цієї знаменної події і заслуговує вдячності просвітителю Української землі і його рівноапостольського подвигу. Ми знаємо, що більшість джерел одностайно твердять, що князь Володимир прийняв хрещення в Херсонесі від візантійських священиків до надання допомоги імператору Василеві ІІ і там же одружився на царівні Анні. Отже, більшість джерел вказують на хрещення в Херсонесі у 988 році. У цьому ж році відбулося хрещення киян, яке поклало початок хрещенню Русі. Саме хрещення Русі було довгим процесом, який відбувався декілька століть.

Протоієрей Микола Симчич

Немає коментарів:

Дописати коментар