субота, 8 вересня 2012 р.

У пошуках Бога.....

Метушня, поспіх, безліч справ, проблем, питань.… Це те, з чого ми починаємо свій ранок, чим заклопотані протягом дня і з чим лягаємо спати. Проблеми, сімейні клопоти і тому подібне. Знаю — ця суєта захоплює, закручує, вижимає всі соки і забирає всі сили. І тільки тоді, коли нас спіткала біда, коли ми оступилися, коли в небезпеці наші рідні, душа кричить відчайдушно.


Тільки тоді, коли, сівши спокійно в кімнаті, ми можемо почути плач нашої душі, яка за своєю природою дана нам від Бога, яка живе в нас тільки для того, щоб шукати Бога і навчатися жити за Його законами: прикладом, життям, мисленням, вчинками. Тільки тоді, немов вдихаючи останній ковток повітря, ми згадуємо, що десь є Він, наш Господь. Хто Він, який Він, чи допоможе Він нам? Тоді настає мить, коли ми знайомимося з молитвою, яку творимо у своєму серці, бо біль за своїх рідних роздирає душу. Є лиш останній шанс. Це – Бог, про якого ми мало що чули, але пробуємо звернутися до Нього за поміччю.

Приблизно так ми приходимо до Бога. Але чому саме так? Тому що ми звикли надіятися тільки на себе. Так вважає чи не кожен другий, при цьому охрестивши себе, своїх дітей і називаючи себе християнином. Чому ми вважаємо, що ми у всесвіті найголовні­ші, все обертає­ться навколо нас і є тільки наші проблеми? Чому ми обра­жа­ємо того, хто нас створив? Чому ми про Нього забули? Чому не маємо бажа­ння дізнатися про Нього більше? Чому? Адже кожен із нас хоч раз у житті чув про Бога. Ми, люди, погрузли у своїх справах і забули, що Той, Хто створив цей світ, створив усе, що нас оточує, що ми можемо осягнути своїми очима, слухом, смаком, тільки Він піклується про нас так, як любляча матір про своє щойно народжене дитя. Адже Він пройшов шляхом страждань, щоб повернути нас до вічного життя, до життя із Богом. Тільки Він і Його приклад показує , яким повинен бути кожен із нас. Його любов не має меж. І немає різниці, добрий ти чи поганий. Він любить всіх так, як ми любимо своїх дітей. Наша любов настільки до них безмежна, що ми виконуємо їхні забаганки. Коли їм погано, чи вони хворіють, ми хворіємо і страждаємо разом з ними. Коли їх хтось ображає – ми не знаходимо собі місця від болю в душі. Ми можемо відмахнутися від усього заради наших дітей, бо це єдине в світі серед усієї цієї тимчасової суєти, що може спинити нас і примусити подумати: «А чи правильно я чиню? Чим я живу?» Нам здається, що єдина в усьому всесвіті частинка нашої любові — це наші діти, за яких так часто і сильно болить душа.

Дорогі батьки, бабусі, дідусі! Чому ми, так сильно люблячи своїх дітей, губимо їх своєю любов’ю? Адже кожен, хто дає власній дитині приклад для наслідування свого життя тільки в цій тимчасовій світській суєті, губить своїх дітей. Як би сильно ми їх не любили, як би сильно нам не хотілося їм все дати — ми губимо їх, бо показуємо приклад тільки тимчасового життя. А вони, бачачи все це, думають, що саме так і потрібно, що це нормально.

Дорогі, шановні батьки! Чому ми не думаємо про те, для чого ми дійсно прийшли в цей світ? Комусь може здатися це смішним, а хтось подумає: про яку любов може йти річ, я і так безмежно люблю своїх дітей, купую їм речі у найдорожчих магазинах, а мої навчаються в найкращих вузах України чи закордону, а мої відпочивають на закордонних курортах. Прокиньтеся!

Від гріха Адама сталася смерть двох видів – душевна і тілесна. Тілесна смерть – це коли тіло позбавляється душі, яка оживляла його. Духовна смерть — це позбавлення благодаті (тобто спасительної сили Божої, яка оживляє душу вищим духовним життям). Коли помирає тіло, воно втрачає здатність до відчуття і руйнується, а коли душа помирає від гріха – вона втрачає духовне світло, тобто Близькість до Бога, радощі і блаженство, але не руйнується, а перебуває в темряві, жалобі та стражданнях. Повсякчас можна почути слова: на душі важко, клубок у горлі. А може саме час задуматися не про матеріальні речі, а знайти і реалізувати себе в чомусь більшому за матеріальне та тимчасове. Одному Богу відомо, що буде з нами завтра, або ще й сьогодні.

Господь навчає нас своїм прикладом любити всіх і ставитись до кожного тільки через призму любові. Чому ми забуваємо, що кожен день може бути останнім і для нас, і для наших дітей. Потрібно пам’ятати про це і кожен день проживати для того, щоб хоч трішечки дізнаватися про те, хто є Господь, Той який нас так сильно любить. Саме цьому нам необхідно навчитися, до цього прагнути, цим жити та своїм власним прикладом передати нашим дітям. Тільки тоді ми їх, а вони себе, а заразом і нас, через правильні думки, правильні почуття, праведні діяння, які вчиняються згідно учінню Іісуса Христа та святих отців, зможемо приблизити до того вічного життя, в якому лиш достойні будуть блаженствувати.

Апостол Павло казав, що кожній людині для спасіння потрібно три християнських чесноти: Віра, Надія, Любов.

Багато хто скаже: “А чому я щось прошу у Бога, а Він мені цього не дає? Чому усе зовсім не так, як я хочу? Чому моє життя не таке, як я цього бажаю? Кажуть, що коли просиш, Бог все дає. А у мене нічого немає. Значить і Бога немає?”. Це типове розмірковування людини, далекої від Бога.

Але ж Господь нас любить навіть тоді, коли ми сильно грішимо. І якщо Бог нам щось не дає, то тільки тоді, коли через велику любов Він оберігає нас від наших бажань. А ще Господь таким чином може перевіряти нашу віру.

Коли Адам і Єва впали в гріх і Господь вигнав їх із раю, то розум людський затьмарився. Тому люди не можуть вирішувати свої душевні проблеми без духовного наставника, не можуть самі пояснювати Біблію без духовного вчителя. Проте кожен в праві сам вирішувати, що йому потрібно, адже по любові своїй Господь дав нам свободу вибору, і ми самі обираємо, яким шляхом піти в житті: шляхом, який приведе нас до Бога, чи шляхом, йдучи яким ми загубимо свої душі.

Людська душа по природі своїй шукає Бога, отож прислухаймося до неї.

Любов Бондаренко

Немає коментарів:

Дописати коментар