Сьогоднішнє свято безпосередньо не пов’язане з Різдвяним постом. Але освітлює воно сенс посту ще більш яскраво, ніж свічки освітлювали дорогу Пресвятої Діви, яка трирічною вирушала до Єрусалимського храму. Це свято допомагає нам пережити сорокаденний шлях посту як нашу дорогу до Храму, дорогу до Бога.
Згадуємо сьогодні подію, яка відбулася ще перед початком описаних у Новому Завіті подій: трирічна Марія за обітницею, яку дали праведні Йоаким і Анна ще перед її народженням, відводиться до храму. Існував такий звичай у стародавній Юдеї. Там не було монашества у нашому сучасному сенсі, але дітей-первістків, присвячених Богові, відводили до храму на виховання. І вони перебували там до досягнення зрілості. Можна собі уявити, як шкодували Йоаким і Анна за своєю дитиною, яку довгі роки вимолювали у Бога! Але обітниця була вищою за їхню батьківську турботу. І, зрештою, вони, як глибоко віруючі люди, були впевнені, що там, під опікою Божою, їхня дитина буде більш захищеною, ніж у рідному домі, у Назареті.
І ось трирічну дівчинку вони ведуть у Єрусалим. Ведіть пішки. Довгою була дорога. Напевно, вони використовували якихось домашніх тварин. Мабуть, що не своїми ніжками долала Марія це випробування - перше серйозне випробування для дитини, яка залишає свій дім. Кожен із нас знає, як непросто буває перевезти кудись дитину, що не хоче цього, не розуміє сенсу подорожі, пручається. Буває, що доки везуть дитину на маршрутці до метро, вся маршрутка тільки й слухає сварку дитини із батьками. Що ж говорити про триденну дорогу через пустинні, спекотні місця Палестини? Але ми бачимо із передання, що дитина не тільки радісно долає цю дорогу - вона ніби рветься до Єрусалимського храму і приголомшує самого священика Захарію, який виходить їй назустріч. Дитина не тримається батьків, і, слідом за першою сходинкою, на яку її поставили, сама долає решту п’ятнадцять крутих сходинок до храму.
Ми не можемо прочитати, що відбувалося в серці Захарії в той час, не можемо пережити того, що він пережив. Але, очевидно, Боже Одкровення відкрило йому в цей час майбутнє настільки, що він зважився на вчинок, неймовірний за тих умов. Він провадить трирічну дівчинку у Святеє Святих, туди, куди йому самому дорога була закрита, куди первосвященик допускався лише раз на рік. А Захарія заводить туди маленьку Марію, бо знає: їй належить там бути, це її місце. Захарія заводить Марію в пустку, яка символізувала очікування Ізраїлем правдивого Бога. Приводить, як у прообраз вертепу, в який за дванадцять років прийде Марія із праведним Йосипом, щоб там подарувати нам усім Спасителя світу.
П’ятнадцять сходинок, які мала долати Марія дорогою до храму, кожному з нас нагадують нашу власну дорогу до Храму. Для когось вона триває ціле життя. Бо й справді, кожне наше випробування, кожен іспит, кожна спокуса, які ми переживаємо перед тим, як душею і серцем ввійти до храму, і є нашою з вами сходинкою до Церкви, а, отже, до Бога. Хтось може бути спокушений недоброзичливим поглядом сусідки, хтось - мобільним телефоном, який задзвонив під час служби, комусь не сподобається, що сказав священик, хтось просто хоче спати, і це бажання перемагає прагнення піти до церкви.
Господь кличе нас усіх однаково. Але ми можемо проспати цей поклик, не відгукнутися на нього, знехтувати ним, або знайти масу причин, аби від нього ухилитися. Кожен з нас знає, скільки можна вигадати собі причин, щоб не з’явитися перед Його лицем... І сходинки залишаються для нас нездоланними. Тільки тоді, коли ми даємо нашому серцю відчути і пережити Божий поклик, у нас з’являється таке саме бажання, яке було і у Марії. Тоді ми не боятимемося того, що доведеться довго чекати маршрутки чи автобуса, що там буде штовханина, не боїмося, що когось зустрінемо в церкві, з ким не хотіли б бачитися. Бо ми йдемо не до людей, ми йдемо до Бога.
Відкрити у храмі присутність Бога – ось найголовніша наша мета, яка може допомогти нам подолати власні п’ятнадцять сходинок. Різдвяний піст також є нашою дорогою до Бога. Дорогою до храму, який відкривається нам у вертепі: тому першому і, може, найбільшому новозавітному храмі, в якому кладеться Сам Спаситель у ясла, безборонний, готовий віддатися під опіку кожному з нас.
Ми йдемо до храму не за винагородою, не за тим, щоб відразу позбутися всіх життєвих турбот, зцілитися від усіх хвороб. Воно було б непогано, звичайно, дістати все це, і ми просимо в Бога і про зцілення, і про вирішення життєвих проблем. Але ми йдемо насамперед, щоб прийняти Самого Бога, Який як немовлятко у віфлеємських яслах, довірливо покладається в наші уста у таїнстві Євхаристії, входить у наше єство і нас самих перетворює на вертеп, на Божий храм.
Ми йдемо до храму дорогою обоження, наближення до Бога, прийняття у себе Самого Спасителя, щоб піднестися до переживання Його присутности, щоб відчути себе у Святому Святих. Вже не такому порожньому Святому Святих, яке зустріло Марію. Бо воно відтоді вже ніколи не буде порожнім. Пречиста Діва наповнила його простір, подарувавши нам Божу Дитину. Пізнання цього Таїнства, переживання нашого входження до Церкви, Церкви з великої літери, Христової Церкви як містичного Його Тіла, і є сенсом нашого Різдвяного посту
Сьогоднішній день допомагає нам виробити свій власний маршрут проходження через цей піст, переживаючи кожний постовий день як сходинку, яка підносить нас до Бога. Кожний такий день може додавати нам духовного досвіду через молитву, побожне читання, через справи милосердя, через переживання Божої присутности в нашому житті. Постовий день сповнений переживання того дарунку, з яким іде маленька Марія до Єрусалимського храму. І в цьому сенс сьогоднішнього свята як дороги, що пролягає через Святая Святих до вертепу, а через вертеп - до Голгофи. Ця дорога, врешті решт, веде нас усіх до Небесного Царства, де не потрібно вже буде рукотворних храмів, бо Сам Христос царюватиме в ньому довіку. Амінь.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко).
Немає коментарів:
Дописати коментар