Роздуми про християнський шлюб .

Над цим кожному потрібно замислитися, тому що жити нарізно нестерпно, важко, а водночас – легко й звично. Розумові інтереси, смаки розбігаються, і тому дуже легко сказати собі: я хочу жити тим, що мене цікавить. Хтось живе для прибутку, хтось – для культури, хтось шукає ідеал, але я – самодостатня одиниця, мені вистачає мене самого... А насправді від цього відбувається розпорошення людства. У підсумку – не залишається нічого від тієї дивної єдності, яка могла б існувати між людьми. І шлюб, як я вже сказав, є дивом відновлення єдності там, де вона не може бути відновлена людськими силами.

Але для цього потрібно зрозуміти, що таке любов і як ми один з одним можемо єднатися любов’ю, тому що любов буває різна. Ми це слово використовуємо в різноманітних випадках. Ми говоримо, що любимо Бога, любимо батьків, любимо дружину, чоловіка, дітей; але ми також кажемо, що любимо найнезначніші речі. Ми це святе, дивовижне слово принижуємо висловами: я люблю морозиво; я люблю прогулянки; я люблю футбол; я люблю театр... І цим принижуємо власне вагомість слова і самі стаємо в’язнями цієї заплутаності.

Любов – дивовижне почуття, але воно не лише почуття, воно – стан всієї істоти. Любов починається в ту мить, коли бачу перед собою людину і прозріваю її глибини, коли раптом бачу її сутність. Звичайно, коли кажу: „Я бачу”, то не маю на увазі „осягаю розумом” або „бачу очима”, але – „осягаю всією своєю суттю”. Якщо можна дати порівняння, то так само я осягаю красу, наприклад, музики чи природи, твору мистецтва, коли стою в невимовному зачаруванні перед тим, що бачу, чую і не взмозі вмсловити це жодним словом, окрім як вигукнути: „Боже мій! Яке ж це диво!..” Таємниця любові до людини починається в ту мить, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання володарювати, без бажання якимось чином скористатися її дарами або її особистістю, - тільки дивимося і захоплюємося тією красою, яка нам відкрилася.

*****

Коли я поруч з людиною, яку бачу очима любові, не очима байдужості або ненависті, а саме любові, то я прилучаюся до цієї людини, у нас з’являється дещо спільне, спільне життя. Сприйняття людини відбувається на глибині, за межами слів і емоцій. Віруючий сказав би: коли я бачу людину в цьому світлі, в світлі чистої любові, то я бачу в ній образ Божий, ікону. Знаєте, кожен з нас є своєрідною іконою, образом Божим, але ми забуваємо про це і не вміємо відповідно ставитись один до одного. Якщо б тільки ми могли згадати, що перед нами ікона, святиня!.. Це зовсім не означає, що така ікона зусібіч прекрасна. Ми всі знаємо, що часом трапляється з картиною великого майстра, або з іконою, або з іншим твором мистецтва, з будь-якою формою краси: будь-яка краса може бути понівечена – недбалість, обставини, злість можуть понищити найпрекрасніший предмет. Але коли перед нами витвір великого майстра, картина, яка була частково понівечена, спаплюжена, ми можемо в ній побачити або зіпсованість, або красу, яка збереглася. Якщо ми дивимося на цю картину, на будь-який витвір мистецтва очима зачудованої любові, то бачимо прекрасне, а за іншим можемо жалкувати й плакати. І ми можемо вирішити, інколи, все життя віддати для того, щоб все знищене в цьому образі, в цій картині, в цьому творі мистецтва – відновити. Це справа любові: подивитися на людину і одночасно побачити в ній її невід’ємну красу – і страждання, біль через те, що людина недосконала, і одночасно радість від того, що вона так неповторно прекрасна. Ось якщо так подивится на людину хочаб раз, можна її полюбити, незважаючи ні на що, наперекір усьому, що впадає в очі іншим людям.

Як часто трапляється, що тому, хто любить когось, хтось скаже: „Що ти в ньому знайшов? Що ти в ній знайшов?” – і людина відповідає, здавалось би, нісенітницею: „Невже ти не бачиш, як вона прекрасна, який він гарний?..” І виявляється: так, так воно і є, ця людина прекрасна, тому що той, хто любить, бачить красу, а той, хто не любить, або ставиться байдуже, або й неневидить, бачить лише вади. Ось це дуже важливо не забувати. Надзвичайно важливо пам’ятати, що любов реалістична до кінця, що вона оволодіває людиною цілковито – так, що вона бачить, зряча, але замість того, щоб засуджувати, щоб відрікатися від коханої людини, вона плаче над недоліками і готова життя віддати для того, щоб все болісне, зіпсоване виправити і зцілити. Це – те, що називається доброчесним ставленням до людини, це – справжній початок любові, перше серйозне бачення.

Я вже говорив про любов як про споглядальний стан, коли людина, дивлячись на іншу, бачить в ній, незважаючи на її зовнішність, на звуки голосу, незважаючи ні на що, якусь глибину, яка і є тією іконою, яка означає красу. Ця краса часково уражена життям, минулим, обставинами, але вона тут, і лише вона важлива в цій людині; хоча, звичайно, і недоліки беруться до уваги.

Але якщо говорити про споглядання, то чи можна також говорити про те, щоб створити якісь живі людські відносини? Споглядати Бога, споглядати ікону, споглядати красу природи, вдивлятися в картину, переживати глибоко музику – це все зрозуміло; але як це споглядання може зумовити справжні людські відносини? Мені здається, відповідь у тому, що споглядання це відкриває закоханим стан, коли вони можуть у найпотаємніших глибинах злитися воєдино, можуть без будь-яких слів один одного розуміти і відчувати. Ми всі це знаємо на досвіді, але так легко забуваємо. Хто з нас не сидів з дорогою йому людиною – матір’ю, дружиною, чоловіком, другом – у вечірніх сутінках, коли все стихало навкруги. Спочатку лине розмова, потім вона завмирає, але залишається тиша; ми прислухаємось до звуків: потріскування дров у каміні, цокання годинника, віддалених, приглушених шумів; потім ці звуки зникають, і настає глибока тиша, мовчання душі. І ось в цьому мовчанні душі раптом відчуваєш, що став таким близьким своєму другу, тій людині, яка поруч тебе. Це, звичайно, не злиття в тому значенні, що одна людина стає іншою, але обидві з’єднуються на такій глибині взаємного співпереживання, де слова вже зайві: вони удвох, і якщо любов достатньо глибока, стають одним цілим.

І це стосується шлюбу у всіх його проявах, не тільки почуттів, однодумного мислення, але й тілесних контактів. Тільки потрібно пам’ятати і твердо знати, що тілесна єдність двох люблячих один одного людей – не початок, а повнота і межа їх взаємин, що лише тоді, коли двоє людей поєднались серцем, розумом, духом, їх єдність може зрости, розкритися в тілесному єднанні, яке стає вже не жадобою володіти один одним, не пасивною віддачею іншому, а таїнством, справжнім таїнством, тобто дійством, яке прямо виходить від Бога і приводить до Нього. Один з отців Церкви в давнину сказав, що світ не може існувати без таїнств, тобто без того, щоб якісь стани, взаємини були б неземними, небесними, чудесними; і, – продовжує він, – шлюб як єдність двох у світі, де немає єдності, є тим таїнством, дивом, яке перевершує всі природні взаємні відносини, всі природні стани. І тілесний шлюб також, за вченням одного з отців Церкви, стає таїнством, подібним до Євхаристії, причастю віруючих. Як саме? У Євхаристії силою Божою, чудом єднаючої любові і віри один в одного віруючий і Христос стають одним цілим. І в шлюбі (звичайно, на іншому рівні і по-іншому), завдяки взаємній вірі і взаємній любові, двоє людей долають будь-яку розбіжність і стають єдиною істотою, однією особистістю в двох особах. Це є одночасно повнотою шлюбу душевно-духовно-тілесного і повнотою доброчесності, коли двоє один до одного ставляться як до святині і свої взаємини, зокрема й тілесні, перетворюють в таїнство, в дещо, що вивищується над землею і підносить до вічності.

*****

В Священному Писанні шлюб є виявом граничної радості, граничної повноти. Це не повнота заспокоєності, а торжества радості і любові. Найдовершеніший приклад її – в так званому шлюбі Агнця, тобто в поєднанні, в радості зустрічі Бога, Який став людиною, віддав Своє життя, Своє буття світові, – з творінням: коли все вже завершено, коли немає протиставлення, коли Бог і людина поєднані спільним життям. І це не обмежується людиною, а переростає її, охоплює все творіння, так що Апостол Павло міг сказати: „Буде Бог все у всьому” (1Кор.15,28).

З іншого боку, у нас є також образ, який використовує Апостол і який характеризує Церкву як Наречену Агнця (Об’явл. 21,9). Хто така наречена? Наречена – це дівчина, яка виявила таку глибину і таку силу, що зуміла покохати єдиною, неповторною любов’ю одну людину і готова залишити все і бути з нею; послідувати за нею, куди б вона не йшла. А слово Агнець нагадує нам про старозаповітне пасхальне ягнятко, якого вперше заколото в ніч, коли євреї утікали з Єгипту: непорочний, невинний агнець, жертва людського гріха. Згодом цей образ перенесено на Спасителя Христа як на непорочного Страждальця, який прийняв муки, тому що люди відпали від Бога і перестали бути в повному розумінні людьми.

Отже, образ Нареченої Агнця – це уособлення трагічної любові; любові, що йде тернистим шляхом в нашому трагічному світі, сповна усвідомлюючи цей трагізм, сприймає його не як небажану муку, а як покликання, як участь в долі світу і в таємницях Божих. Обидва ці образи свідчать про любов: любов досконалу, любов жертовну і самовіддану, любов радісну. В одному древньому рукописі Євангелія є місце, де Христа запитують: „Коли настане Царство Боже?” І Христос відповідає: Царство Боже вже настало там, де двоє – вже не двоє, а одне...”

Можна тоді поставити запитання: якщо Царство Боже справді є в шлюбі, то як стосується воно людини, яка обирає усамітненість? В Церкві є два інститути, які видаються протилежними один одному, – це шлюб і чернецтво. Разом з тим для будь-якої людини, яка належить Церкві, є її членом, живе її життям, цілком зрозуміло, що протиріччя в її бутті, її сутності бути не може. І насправді, якщо замислимось над питанням про шлюб і чернецтво по їх суті, то зрозумієм, що шлюб і чернецтво – ніби два образи однієї Церкви. В шлюбі єдність впадає у вічі: двоє поєднують долю так, щоб весь земний шлях пройти пліч-о-пліч. В чернецтві людина відмовляється від особистої людської близькості, що означає радість і повноту шлюбу, ніби в передчутті часу, коли Бог переможе, і восторжествує все найкраще в людині. Так, монах від шлюбних стосунків відрікається, але не відмовляється від любові: по-перше, від любові до Бога, по-друге, від любові до людей. Монахом може стати тільки та людина, яка усвідомила і сприйняла достатньо глибоко трагізм світу; для якої страждання світу настільки значне, що вона готова про себе забути остаточно, щоб пам’ятати про світ, що перебуває в стражданні, у відірваності від Бога, в борінні; і для того, щоб пам’ятати про Самого Бога, розіп’ятого через любов до світу. І тому відхід в чернецтво зовсім не означає втечі від світу. Мені пригадується послушник Валаамського монастиря, про якого розповідав мій духівник. Він п’ятдесят років пробув в монастирі, але так і не згодився на постриг. Він все життя подвигався, але вважав себе неготовим до чернецтва. Мій духівник, тоді ще мирянин, який шукав свій шлях, спитав у нього: „Що ж таке чернецтво, хто такий монах, що ти не можеш стати ним, хоча ведеш чернецьке життя?” І той відповів: „Монах – це людина, яка всім серцем уболіває і плаче над горем світу, і цього я ще не досяг”.

Як бачите, і в чернецтві, і в шлюбі корінь усього – в любові, притому особистій, живій, конкретній любові до світу, в якому живемо, в усвідомленні його трагічності, а разом з тим ( і це виявляється, можливо, яскравіше, видиміше в шлюбі) – в радості від того, що в цьому трагічному світі є любов, є єдність, є дружба, є такі людські відносини, які роблять його не пеклом, а можливим раєм.

І тут велику роль в чернецтві, як і в шлюбі відіграє надія, яку розуміють не як мрію, але як акт торжествуючої віри, впевненості. Священне Писання нам говорить, що надія – це вже передчуття майбутнього, як віра – вже впевненість в невидимому. Надія – не мрія про те, що, можливо, в майбутньому стане кращим. Досвід сьогодення (незважаючи на його похмурість і, подеколи, жах), вочевидь свідчить, що серед цього дня, повного моторошності, сяє світло, горить любов, що світло у пітьмі дійсно сяє і його жодною силою не може подолати темрява. Ми, завдяки надії, сповнюємося впевненості, що переможе світло. Це – надія наша і це – віра наша, і з них виросте перемога любові як в чернецтві, так і в шлюбі...

Віруючі, як і невіруючі, стривожені в наші дні нестійкістю шлюбів і горем, що приносить нестійкість як подружжю, так і дітям. Багато людей стурбовані роздрібленістю сімей і відсутністю радості в сімейному житті, що царює зараз повсюди. Це відбувається частково тому, що ідеал шлюбу, який колись існував, зараз виявився для людей незрозумілим. Багато хто розглядає шлюб просто як приватний договір. Вони відчувають себе окремими людьми, поза суспільством, і тому вважають, що мають право поводити себе як їм заманеться.

Багато хто розглядає шлюб з чисто суспільно-державної точки зору. В такому випадку сім’я стає нічим іншим як частинкою, дуже малою частинкою загальнодержавного апарату, який накладає на неї великий тягар, і цей тягар іноді виявляється непосильним. Якщо вгледітися в причини цього, або в те, як люди зараз вступають в шлюб, мені здається, можна розділити людей на декілька категорій.

Деякі вступають в шлюб, вірніше, я б сказав, в співжиття, тому що вони подобаються один одному, тому що між ними існує фізичне і психологічне притягання. Вони не шукають в шлюбі здійснення якої-небудь мети, не хочуть чогось досягнути, їм здається, що якщо вони можуть задовольнити один одного тілесно або психологічно, то все вже досягнуто. Для цього вони не шукають ні Божого благословення, ні того, щоб включити себе в людське суспільство і внести в нього щось нове. Інші шукають шлюбу, тому що між ними є узгодженість душевна, тілесна, але, разом з тим, і спільність якогось ідеалу. Вони хочуть стояти не обличчям один до одного, а плечем до плеча, вони не хочуть провести життя у взаємному спогляданні і взаємному задоволенні, вони хочуть разом вступити в життя і творити життя. В залежності від того, які їх переконання, одні – невіруючі – будуть будувати суспільство без Бога, але шукати в ньому всю доступну їм глибину по відношенню до людини; інші – віруючі – будуть шукати якогось іншого виміру. Деякі вірять просто в якесь невизначене божество, в якусь вищу силу і будуть, з одного боку, шукати благословення цієї сили, доброго слова, сказаного від імені цього божества, а, з іншого боку, будуть вдумуватися: як можна створити шлюб, який би був більше від людини, був би настільки великим, щоб стати вселюдським.

Ті, хто вірує у визначеного Бога (зараз я буду говорити з точки зору християнина), будуть шукати здійснення шлюбу по таким зразкам, які нам дані в християнській Церкві: шлюб як єдність, шлюб як образ вічного життя. Про шлюб як єдність я вже згадував. І, крім того, є вічний вимір в шлюбі, який, можливо, краще всіх виразив французький письменник Габріель Марсель. Він пише: „Сказати людині „Я тебе кохаю” – те саме, що сказати їй: „Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш...”

В такому відношенні шлюб для християнина не являється чимось статичним, а богослужіння, обряд вінчання – суспільною формою. Шлюб – це динамічне явище, будівництво, вся його сила – в русі, цілеспрямованості і в його вселюдському значенні. А обряд його здійснення в спільноті християн – не релігійна форма „реєстрації”, а глибокий, повчальний спосіб, яким Церква хоче нам відкрити, що таке любов і які глибокі людські відношення. В цьому змісті всяке християнське богослужіння, з одного боку, є ліричним вираженням людських почуттів, але, з іншого боку, має й символічне значення.

Що таке символ? Це не образ, не притча, не картина, не ілюстрація. Різниця між символом і визначенням ось у чому: визначення старається ніби поставити межі тому, про що воно говорить. Воно старається все вловити і виразити, наскільки це взагалі може бути вираженим. Символ, навпаки, завжди вказує поза собою. Найпростіше було б так пояснити символ: якщо ми людині показуємо відображення неба в воді, його перший рух буде не в тому, щоб вглядатися в це озеро, а в тому, щоб, відвернувшись від нього, подивитися вгору. Це принцип символу: показується щось земне для того, щоб вказати на щось небесне; показується щось, що можна вловити почуттями, для того, щоб вказати на те, що можна пізнати лише в самих глибинах людини і найглибшим сприйняттями. Служба, обряд, який ми здійснюємо в Церкві, в цьому відношенні дуже багато говорить про те, які людські, глибинні відношення любові і взаємності; і над ними, мені здається, потрібно замислитися і віруючим, і невіруючим. Віруючим – тому, що всім нам потрінбно на основі набутого досвіду заново передумати те, що як нам здається, ми вже знаємо давно. А якщо в цьому обряді є щось цінне (він би не устоявся в людському суспільстві, якщо б в ньому не було глибини і значущості), можливо, віруючі і невіруючим відкриють щось не тільки про Бога, але й про людину, про ті відношення, які складають саму серцевину людського життя: про любов, про шлюб, про сім’ю.

*****

Як я вже сказав, одна з цілей цієї бесіди - не лише прояснити для віруючих глибину і значущість обрядів, але зробити ці обряди зрозумілими і для невіруючого. І не просто заради того, щоб віруючий став більш прийнятним і зрозумілішим для людей нерелігійних, а тому, що обряди Церкви, що йдуть своїм корінням в досвід і віру тисячоліть, образно, картинно. Символами часто розкривають перед нами такі глибини людського досвіду любові, радості, горя, які можуть не лише бути корисними для віруючого, але й невіруючому розкриють якусь глибину його власної душі і його власного життя.

Ми всі думаємо, ніби знаємо, що таке любов, і вміємо любити. Але насправді ми дуже часто вміємо лише ласувати людськими відносинами. Ми думаємо, що любимо людину, тому що у нас до неї ласкаве почуття, тому що нам з нею добре; але любов – щось набагато більше, вимогливіше і, часом, трагічне.

У любові є три сторони. По-перше, людина любляча дає, хоче давати. Але для того, щоб давати, для того, щоб давати до кінця, давати, не роблячи тому, хто одержує, боляче, потрібно вміти давати. Як часто буває, що ми даємо не по любові, справжній, самовідданій, щедрій любові, а тому, що, коли ми даємо, в нас наростає почуття значущості, своєї величі. Нам здається, що давати – це один із способів самоствердитися, показати собі самому і іншим свою значущість. Але отримувати від людини на цих умовах - дуже тяжко. Любов лише тоді може давати, коли вона забуває про себе; коли людина дає, як один з німецьких письменників сказав, як птах співає, від надміру свого: не тому, що дар у нього потребується, вимушується, а тому, що давати – це пісня душі, це радість, в якій можна себе забути для радості іншої людини. Така любов, яка вміє давати, зустрічається набагато рідше, ніж ми можемо собі уявити. З іншого боку, в любові потрібно вміти отримувати; але отримувати, іноді, набагато тяжче, ніж давати. Ми всі знаємо, як болісно буває отримати що-небудь, відчути благодіяння від людини яку ми або не любимо, або не поважаємо; не принизливо, образливо. Ми це бачимо на дітях: коли хто-небудь, їм не любий, хто-небудь, в чию любов вони не вірять, дає їм подарунок, їм хочеться розтоптати подарунок, тому що він ображає саму глибину їх душі. І ось для того, щоб вміти давати і вміти отримувати, потрібно, щоб любов того, хто дає, була великою до самозабуття, а той хто отримує, любив того, хто дає і вірив безумовно в його любов. Західний подвижник Венсан де Поль, посилаючи одну з своїх черниць допомагати бідним, сказав: „Запам’ятай – тобі потрібна буде вся любов, на яку здатне твоє серце, для того, щоб люди могли пробачити тобі твої благодіяння...” Якщо б ми частіше це пам’ятали, ми менше б дивувалися б, що оточуючі без радості, іноді з стисненим серцем звертаються до нас за допомогою і її від нас отримують.

Але навіть там, де і давати, і отримувати – свято, радість, є ще один бік любові, яку ми забуваємо. Це – жертовність. Не в тому смислі, в якому ми звичайно про неї думаємо; наприклад, що людина, яка любить іншу, готова на неї працювати, обмежувати себе в чомусь, щоб та отримала потрібне; що батьки можуть позбавляти себе необхідного заради того, щоб діти були ситі і вдягнені і іноді отримували радість від подарунка. Ні, та жертовність, про яку я говорю, більш строга, вона відноситься до чогось більш внутрішнього. Вона заключається в тому, що людина готова по любові до іншого відійти в сторону. І це дуже важливо. Адже часом буває так між чоловіком та дружиною: вони один одного люблять сильно, ласкаво, радісно. І один з них ревнує чоловіка чи дружину – не по відношенню до кого-небудь, хто ось тут, тепер може поставити під питання їх кохання, а по відношенню до минулого. Наприклад, відсторонюються друзі або подруги дитинства; відштовхуються кудись в глибину споминів переживання минулого. Тому, хто так безумно, нерозумно любить, хотілося б, щоб життя почалося тільки з моменту їх зустрічі. А все те, що було перед цим, все багатство життя, душі, відношень здається йому небезпекою; це щось, що живе в душі коханої людини окрім нього. Це одна з найбільш небезпечних речей. Тому що людина не може почати жити з якогось, навіть найсвітлішого дня зустрічі з коханою, дорогою людиною. Вона повинна жити з самого початку свого життя. І той, хто любить, повинен прийняти таємницю минулого як таємницю і її зберегти, повинне припустити, що в минулому були такі відношення коханої людини з батьками, з друзями, з подругами, такі події життя, до яких він не буде причетним інакше як з оберігаючою, ласкавою, шанобливою любов’ю. І тут починається область, яку можна назвати областю віри: віри не лише в Бога, а взаємної віри однієї людини в іншу..

Людина починає любити іншу, тому що раптом, неочікувано для себе самої, бачить в ньому щось, чого раніше ніколи не бачила. Буває: молоді люди, дівчата належать до якогось спільного кола, живуть бік о бік, працюють разом, приймають участь в суспільному житті. І раптом той, хто до цих пір ніким не був помічений, стає центром інтересу для одного з цього кола; в якийсь момент одна людина побачила іншу не лише очима, але якимось проникненням серця і розуму. І ця людина, яка була просто однією з багатьох, раптом стає єдиною. Людина тоді постає з новою красою, новою глибиною, новою значущістю. Таке бачення може тривати роками, може продовжуватися все життя. Але іноді, через деякий час, це бачення тьмяніє (так буває, коли сонце відійде від вікна і раптом сяйво цього вікна тьмяніє). І ось в цей момент вступає віра. Віра ось в якому смислі: віра як впевненість, що те, що було колись побачено, а тепер стало невидимим – достовірно, безсумнівно. Такою вірою ми всі живемо, більше чи менше. Бувають моменти особливих зустрічей, глибоких, хвилюючих; потім ми повертаємося до звичайного життя: але знову опинившись віч-на-віч з людиною, пов’язаною з цим переживанням, ми знаємо, що бачене нами – не вся людина; що в ній є така глибина, яку ми тепер більше не можемо прозріти. І ми ставимося до цієї людини по-новому. Це дуже ясно виявлено в цілому ряді молитов чину одруження.

В розмові про шлюб, про взаємовідносини чоловіка та дружини, я згадував, що окрім кохання, тобто лагідного, полум’яного і тихого потягу однієї людини до іншої, цим взаємовідносинам ще притаманна віра. На початку служби заручення ми молимося про те, щоб Господь послав тим, хто збирається вінчатися, не тільки взаємну любов – справжню, мирну, не тільки Свою допомогу, але ще й єдину думку і тверду віру. І, звичайно, перше, що приходить на думку віруючому, це: “Дай, Господи, міцну віру в Тебе, і тоді все буде добре...”

Це справді так; але в цьому є ще й інша сторона. Не може бути істинних, справжніх відносин, якщо немає між чоловіком та дружиною, між нареченою і нареченим взаємної віри, тобто, з одного боку, справжньої довіри, з іншого боку, вірності. Це дуже важливо, і це розкривається дуже ясно далі в службі, коли читається молитва, де згадується блудний син. Він пішов з отчого дому, прожив розпусне, негарне життя, розкаявся під тиском обставин і повернувся додому. І що ж сталося? – Батько його зустрічає, він до нього біжить назустріч, його обнімає, цілує, і коли син говорить батькові: “Я згрішив проти неба і перед тобою, я недостойний називатися твоїм сином...” – батько йому не дає сказати останніх слів, яку були приготовані сином в дорозі. Він хотів сказати: “Прийми мене хоча б як одного з твоїх робітників...” – батько не дає йому це сказати, тому що недостойним сином він може бути, але не може бути нічим меншим, ніж сином. А далі батько не питає ні про що; йому достатньо, що син повернувся, для того, щоб вірити в нього до кінця.

І ось ми просимо Господа про таку віру, про таку довіру, просимо, щоб вона збереглася на все життя між чоловіком і дружиною. Щоб, якщо буде щось між ними: сварка, непорозуміння, навіть зрада, і один з них повернеться і скаже: “Я прийшла до тебе, я до тебе прийшов”, той, який залишився вірним, розкрив би обійми і сказав: “Нарешті! Я так тебе чекала, я так тебе чекав...” І якщо винний скаже: “Можеш ти мене пробачити? – щоб той його тільки обійняв, поцілував і навіть не згадав про минуле. Тут потрібна віра, така віра, яка може народитися тільки з тієї любові, про яку я говорив в інших бесідах: любові зрячої, любові споглядальної, любові зворушливої, яка здатна бачити всю красу людини навіть в той момент, коли ця краса потьмарилась або коли щось в цій красі потьмяніло. Тому що немає краси, яка була б понівечена до краю в людині: любов до неї, віра в неї може відновити те, що, здавалося б, ніхто і ніщо не може відновити ні покаранням, ні повчаннями. І це ми бачимо весь час в Євангелії. Ми бачимо, як Христос зустрічає грішників: Він їх любить, і у відповідь на любов, яка дається задарма, яка дається як подарунок, людина запалюється вдячністю і заради вдячності стає достойною цієї любові. Вона може бути коханою, але не тому, що достойна: вона може навчитися бути достойною, тому що вона кохана. Є прислів’я: “Полюби нас чорненькими, а біленькими нас усякий полюбить”. Справжня любов вміє полюбити людину “чорненькою”, і приклад цього відношення я дам, розбираючи одну з найкоротших початкових молитов служби заручення.

Я вже говорив про те, що людину люблять не за щось, а що, навпаки, вона може стати значущою, прекрасною людиною, тому що вона кохана. В другій молитві чину обручення говориться про те, що Бог вибрав Церкву, як чисту діву з середовища язичників. Якщо ми задумаємося над цим і уявимо собі: хто ця Церква? Церква – ми з вами: і я, і ти, і всі наші друзі; як же ми можемо сказати, що Бог нас вибрав як чисту діву. Ми всі грішні, у всіх нас недоліки, ми всі в значній мірі зіпсовані, - як же тоді Бог міг на нас подивитися і вибрати як діву чисту? Справа в тому, що Бог на нас дивиться, бачить можливість краси, яка в нас є, бачить в нас те, чим ми можемо бути, і заради того, що Він бачить, Він нас приймає. І тому, що ми любимі, тому, що з нами сталося це чудо: що хтось в нас побачив не погане, а прекрасне, не зле, а добре, не потворне, а чудесне – ми можемо почати рости, рости через здивування перед цією любов’ю рости із здивування перед тим, що цією любов’ю нам показана наша власна краса, про яку ми й не підозрювали. Я говорю, звичайно, не про ту зовнішню, поверхневу красу, якою ми всі чванимося: рисами обличчя, розумом, чуйністю, талантом – ні, про іншу красу. І ось нам потрібно пам’ятати, що єдиний спосіб відродити людину, єдиний спосіб дати людині можливість розкритися в повноті – це її любити; любити не за чесноти, а не дивлячись на те, що вона недосконала, любити просто тому, що вона людина, і тому, що людина така велика і така прекрасна сама по собі. В це ми можемо вірити завжди. Ми не завжди можемо це бачити, тільки очі любові можуть нам дозволити прозріти це. На людину можна дивитися байдужим поглядом – і тоді ми нічого не бачимо, ми помічаємо лише зовнішні прояви, риси обличчя, розцінюємо людину так само, як ми розцінюємо все інше: собаку, коня або предмет, який хочемо купити. Нам потрібно вчитися бачити людину такою, якою вона є в самій своїй глибині, в самій своїй суті, і відповідно до цього відноситися. Так відноситься до нас Бог. Бог нас любить не тому, що ми хороші, Бог до нас милостивий не тому, що ми заслуговуємо милості або любові: Він нас просто любить. Якщо ми здатні бути вдячними за те, що нас хтось – Бог або людина – може полюбити без будь-якого приводу, просто тому, що серце через край переливається до нас, ми можемо стати іншими людьми. І в шлюбі це так важливо; так важлива ця віра в людину і ця здатність пам’ятати, що тільки любов’ю можна з неї зробити – ні, не з неї – можна їй допомогти стати всім, чим вона лише може бути, якою задумав її Бог, можна розкрити всю її красу.                                             

                                                             Митрополит   Антоній  Сурожський.