четвер, 12 січня 2012 р.

Життя та діяльність Київського митрополита Петра Могили.

Майбутній Київський митрополит Петро Могила народився 21 грудня 1596 року і походив з стародавнього молдавського роду Могил. Він був третім сином Симеона Могили, молдавського господаря (князя). Рід Могил був у родинних зв'язках з польськими або спольщеними магнат­ськими родинами, як Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі. Ці родові зв'язки виникли через заміжя "Могилянок", доньок молдавського господаря (князя) Єремії, та одруження синів названих ро­дин. Брат батька Петра Могили – Юрій у 1589 році був поставлений на Митрополита Молдавського і Сучавського. Симеон Могила - батько майбутнього Київського Митрополита у 1596 році одержав від польської держави право польського шляхетства. Будучи польськими шляхтичами і маючи тісні політичні зв'язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині. В питаннях віри рід Могил не тільки залишився православним, а в особах Єремії і Симеона про­явив себе великим добродієм Української Право­славної Церкви. Могили були благодійниками Львівського ставропігійного братства. На пожер­тви Єремії і Симеона Могил побудовано у Львові Церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці (1591), чому й названа Волоською (Молдавія й Волощина – це назви румунських земель у XIV-XVII ст.). Рід Могил по жіночій лінії теж просла­вився своїми пожертвами для Української Право­славної Церкви. Донька господаря (князя) Єремії Анна, незважаючи на шлюб з польським аристок­ратом, залишилась православною, а у 1630 році стала навіть членом Львівського ставропігійного братства.
Початкову і середню освіту Петро Могила здобув від учителів Львівської братської школи. Він міг навчатися також у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній укра­їнський гетьман Богдан Хмельницький, оскільки вони були майже однолітками. Після цього Петро Могила, як було за звичаєм у магнатських роди­нах, подорожував по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в закордонних університетах. Петро Могила добре знав грецьку мову, яку серйозно  вивчали у Львівському братському училищі і латинську, котрій приділяли увагу у єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) він добре познайомився з латинським богослів'ям. Розробляючи пізніше свою систему освіти в Києві, Петро Могила запозичив усе те позитивне, з чим познайомився у школах і  вищих учбових закладах Західної Європи. Саме цим пояснюється, з одного боку його відданість православній вірі, а з другого, відкритість до ших віросповідань.
При дворі польського гетьмана Станіслава Жолкевського молодий Петро Могила вивчав  військове мистецтво, яке незабаром йому довелося практично застосувати. Зі своїм власним людом він брав участь у Хотинській битві 1621 року. У цій польсько-турецькій війні перемогу здобуло польсько-українське військо, в якому козацькими загонами командував Петро Сагайдачний. Тоді Сагайдачний дістав поранення, від якого незабаром помер. У рік його смерті – 1622 року – Петро Могила приїздив до Києва. Його душу в цей час роздирала дилема, яким шляхом іти далі, обрати службу офіцера польської армії чи стати на стезю духовну, присвятити себе служінню Православній Церкві, яка за тих умов дуже цього потребувала? І в наступні роки він часто приїздив до Києва – міста, до якого його прив'язувало почуття вдячності своєму духовному наставнику митрополиту Іову Борецькому.
Минуло вже три десятиліття після Берестейської унії, коли православні в Україні і Білорусі розкололися на дві частини: одна визнала примат Римського папи і деякі католицькі догми, через що почала називатися греко-католицькою або уніатською, а друга зберігала традиційну віру предків, започатковану ще за часів Київської Русі у складі Константинопольського Патріархату.
Церковне життя ще й до унії було дезор­ганізоване. Моральний стан ієрархії і духовенства перебував на низькому рівні. Ієрархи розпоряджа­лися маєтностями церкви немов своєю приватною власністю. Через унію Православна Церква по­збулася деяких своїх храмів і володінь. Софію Київську відібрали у православних. Римський папа вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у володіння греко-католицького митрополита.
В цей тяжкий для Православної Церкви час Господь поставив світильником Української Пра­вославної Церкви Петра Могилу. У 1627 році Пе­тро Могила був обраний архімандритом Києво-Печерського монастиря після смерті архимандрита Захарії Копистенського. На виборах Петро Мо­гила мав повну підтримку митрополита Іова Боре­цького. Петро Могила вступив на поле церковно-православної діяльності і співпрацював з ієрархі­єю, висвяченою єрусалимським Патріархм Феофаном при королі Сигизмунді III, коли становище Православної Церкви в Польщі було безправним, а православна ієрархія не визнавалася державною владою. Молодий архимандрит, воєводич мол­давських земель і водночас польський шляхтич, не завагався стати на бік православних українців та білорусів, в опозицію до пануючого суспільства гнобителів православія. Незважаючи на свою від­даність православію, він не був засліпленим фа­натиком, його всебічна освіта та широкий світо­гляд дозволяли цінувати все, що було добре в ін­ших віровизнаннях.
Петро Могила мав конкретний план виведення православної Церкви з глухого кута, в якому вона опинилась після Берестейської унії, і повернення її до давнього благочестя. Досконало знаючи, в чому полягала сила зброї єзуїтів, він усвідомлю­вав, що їй можна протиставити. Одним із таких важливих засобів він вважав освіту і друковане слово. Петро Могила почав свою культурно-просвітницьку діяльність у Церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи у Києво-Печерській лаврі. Школа була відкрита після смерті Іова Борецького восени 1631 року, бо митрополит був противником відкриття у Києві нової школи, яка б конкурувала з Київською братською школою. Перед Петром Могилою постало питання: де набрати добрих вчителів, коли їх в Україні не було? Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на його кошти; потім вони стали добрими виклада­чами Могилянської школи.
В передмові до виданого Петром Могилою у 1636 році "Анфологіону" сказано: "На кошти сво­го родинного майна, відновивши занедбані й спо­рожнілі київські школи, він постачав, постачає і дуже хоче за допомогою небесною до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, за­собами на існування бідних студентів".
Петро Могила як архімандрит завів у Лаврі належні порядки. Він поновив Успенський Собор, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців. І все це - на свої власні кошти. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков, він діяв сміливо і наполегливо.
Енергійна діяльність архимандрита Петра Мо­гили за п'ять років від поставлення його на ігуме­на монастирської братії, тверда оборона ним прав Православної Церкви перед чисельними польсь­кими магнатами поставили його на чолі право­славної делегації, яка після смерті Сигизмунда III повинна була відстоювати права Православної Церкви у Варшаві на сеймах конвокаційному, елекційному і коронаційному нового короля Владислава IV. Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився зрівняння в правах Православної Церкви з Греко-Католицькою, про що було запи­сано у "Пунктах заспокоєння" 1632 року. З цього часу православна ієрархія визнається польським урядом. До цього Православна Церква не мала ніяких прав, а єпархіальні архієреї сиділи в Києві і не мали права знаходитись на своїх єпархіях.
Цю заслугу Петра Могили визнали сучасники. Кияни, духовенство, українська шляхта радісно вітали Петра Могилу стрічками, промовами, вір­шами. В його особі святкували українці свою першу національну перемогу після стількох літ смутку, неволі і приниження. Студенти Могилян­ської Колегії в похвалах Петру Могилі свідчили, що він "доказав ясніше від сонця в полудні наші права, щодо сили тверді, як алмаз, золоті по своїй дорогоцінності, святі по своїй давнині".
Серед своїх сучасників Петро Могила най­краще усвідомлював ту шкоду, якої завдавав українському народові розкол між церквами, і тому щиро прагнув його подолати. Ця ідея прони­зує всю його церковну діяльність від її початку і до останнього подиху митрополита. В цей час польський уряд уже зрозумів, що Берестейська унія не виконала завдань, які ставилися перед нею.
Перші кроки Петра Могили в цьому напрямі були пов'язані з планами Мелетія Смотрицького, автора прославленої "Слов'янської граматики", знаменитого полеміста, якому належав "Тренос", що за його купівлю чи продаж король встановив штраф у п'ять тисяч злотих. Мелентій Смотрицький був православним єпископом, висвячений ще Патріархом Єрусалимським Феофаном, але потім, у липні 1627 року, ображений втручаннями братс­тва в його церковні справи, таємно перейшов на бік уніатів. Не розкриваючи своїх зв'язків з като­ликами, він не раз обговорював з митрополитом Іовом Борецьким та Петром Могилою проблему зближення позицій православних ієрархів та гре­ко-католиків. При цьому і тодішній Київський митрополит і Києво-Печерський архимандрит прихильно ставились до ідеї примирення церков. Мелетій Смотрицький продовжував агітувати молодого ієрарха перейти на бік уніатів "для по­єднання Руси з Русью", однак Петро Могила, хоч і став лагіднішим у розмовах про римську Церкву і про догматичні різниці з нею, проте залишився на позиціях православної віри.
У 1628 році, 15 серпня, на Успіння Пресвятої Богородиці був скликаний Помісний Православ­ний Собор. На цьому соборі вирішили розглянути розходження між Православною і Католицькою Церквами. Проект постанови доручили підготува­ти Мелетію Смотрицькому. Однак замість цього він написав трактат під назвою "Апологія подо­рожі до країв східних...", в якому всю вину за розкол поклав на Православну Церкву. Така по­зиція Мелетія Смотрицького викликала осуд се­ред православних. Петра Могилу включили до духовного суду, який знайшов, що в "Апології" Мелетія Смотрицького знаходиться сто п'ять від­ступів від православного віровчення. Собор вима­гав від її автора зречення. Спочатку Мелетій Смотрицький відмовився, а потім під тиском ко­заків, які загрожували йому смертю, засудив "Апологію" і покаявся. Петро Могила не тільки засудив твір Мелетія Смотрицького, а й сам роз­давав учасникам собору свічки для спалення "Апології".
Тим часом Петро Могила розгортав свою ді­яльність у Лаврі, зміцнюючи та поширюючи її друкарню. Друкарню Печерської лаври заснував у 1615 році Єлисей Плетенецький, тодішній архи­мандрит. Це була перша друкарня в Києві, яка стала важливим центром книгодрукування в Україні XVII-XVIII ст. Після смерті Єлисея Плетенецького друкарнею керував Захарія Копистенський, а вже по ньому – Петро Могила, за якого друкарня значно активізувала свою діяльнсть. У 1629 році тут був виданий "Літургіаріон", або "Служебник". Священнослужителі Української Православної Церкви вперше одержали потрібну для них книгу. Противники православ'я (і не тіль­ки вони) не раз посилалися на те, що в церковних книгах Руси було багато помилок і різночитань. Петро Могила добився того, що будь-яка церков­на книга, яка друкувалася в Україні, звірялася з джерелом перекладу. Він особисто звіряв слов'ян­ські переклади з грецькими оригіналами. Для цього видання було написано догматичне і обря­дове пояснення літургії. Через 10 років "Слу­жебник" був перевиданий з доповненнями - ство­реними Петром Могилою єктеніями та молитвами на різноманітні випадки життя. "Служебник" сприяв уніфікації богослужбової практики Укра­їнської Церкви і був одним із важливих кроків Петра Могили у покращенні богослужбового жит­тя духовенства.
В 1631 році із цієї друкарні виходять "Тріодь Цвітна", яка містила всі церковні служби, почи­наючи від Великодня і аж до свята Всіх Святих. Цю книжку Петро Могила присвятив своєму єди­ноутробному брату Мойсею, який був князем у Молдові. У передмові він виклав "обов'язки доб­рого керівника". Серед них були такі: призначати на службу мужів благих і благочестивих; в суді перш за все вину з'ясувати, а тоді вже вирок про­голошувати; жити в мирі з сусідами; за свободу вітчизни і своїх "підручних" мужньо стояти; вою­вати лише з ворогами, а "незлобливих" щадити.
Поряд з "політичними" порадами Петро Мо­гила давав братові й "Божі": передусім вірі пра­вославній поклонятися та її поширювати; у своїй державі викоріняти ідолопоклонство і "сата­нинські умишленія", зміцнювати вчення соборної церкви; у православ'ї та благочесті наслідувати приклад батьків і попередників; бути ктитором, будівничим і благодійником церков та училищ; для своїх підлеглих бути справедливим керівником і взірцем благочестя, справедливості, честі і всіх доброчинностей; прислуховуватися до уст Господніх; будувати і відновлювати храми, берегти церковні обряди; всім підвладним письмово нага­дувати про каяття і молитву. В цих порадах Петро Могила виклав своє власне бачення не тільки світського керівника, але й ієрарха Православної Церкви.
За п'ять років його керівництва у Лаврі було надруковано п'ятнадцять різних книжок. Освіче­них богословів і письменників, які гуртувалися навколо Петра Могили називали "могилянським Атенеумом". У 1636 році з'явилася книга під на­звою "Анфологіон" – збірник моральних і життє­вих повчань.
Петро Могила дбав про книгодрукування не лише в Києві та Україні, а й за її межами.
На дев'ятий день після смерті митрополита Іова Борецького, 11 березня 1631 року Петро Моги­ла об'єднав лаврську і братську школи при Богоявленському монастирі на Подолі у Києві. Об'єд­нання цих шкіл заклало основи вищої освіти на території колишньої Київської Руси. Утворений таким чином Києво-Могилянський колегіум став фактично першим православним університетом. Колегіум випустив із своїх стін чимало знамени­тих, освічених і доброчесних пастирів, державних чиновників і у всіх відносинах зразкових грома­дян. Колегіум і Богоявленський монастир, ченцямими якого були виключно викладачі колегіума, утримувалися на кошти Петра Могили.
Як освітня установа, колегіум Петра Могили мав європейську структуру, відповідаючи всім тодішнім стандартам. Як відомо, в Європі освіта зародилася в монастирських школах. Пізніше більш ґрунтовну підготовку давали так звані со­борні школи – пр.и кафедральних соборах великих міст. Ще пізніше на їх основі виникають універ­сальні шкільні заклади – університети або акаде­мії. Заснований Петром Могилою навчальний заклад був схожий на подібні західноєвропейські вищі школи. У ньому було вісім класів, а навчан­ня тривало спочатку сім, а пізніше 12 років. Польський король довгий час не давав дозволу на викладання богослов'я, і це стало формальною причиною того, що заснований навчальний заклад не одержав звання академії.
Могилянська колегія ставила перед собою ме­ту виховати красномовних ораторів, які б володі­ли мистецтвом вести диспут, захищаючи право­славну віру, виголошувати проповіді.
Щоб забезпечити належний рівень освіти, Пе­тро Могила постійно стежить за високим рівнем кваліфікації науково-педагогічних кадрів колегії. Для цього він посилав здібних учнів на навчання за межами України. Серед них були Інокентій Гізель, Єпіфаній Славинецький, Софроній Почаський, Тарасій Земка, Лазар Баранович. Виклада­чами ставали також кращі випускники колегіуму.
Петро Могила мріяв поширити започатковану ним систему освіти на всю Україну. 1634 року він організував філіал Київського колегіуму у Вінни­ці, який згодом, у 1639 році, був переведений на Волинь у місто Гощу. З 1636 року існував філіал колегіуму і в Кременці. Більше того, Петро Моги­ла заснував освітні заклади нового спрямування навіть за межами України. За його допомогою було організовано Слов'яно-греко-латинську академію в столиці Молдови Яссах, куди направив чотирьох київських викладачів. Тоді ж, у 1640 році київський Митрополит звернувся й до Мос­ковського царя Михайла Федоровича з пропозиці­єю заснувати в Москві школу, в якій київські вче­ні навчали б дітей боярських і простих людей грецькій та слав'янській грамоті. Але цю пропо­зицію не прийняли.
Могилянський колегіум викликав занепо­коєння польських урядовців. Польський король відмовився видати привілей на засновану Петром Могилою вищу школу, що дозволяло їй мати ста­тус академії. Польські урядовці всіляко намагали­ся знищити цю школу, розігнати її учнів і викла­дачів. Відряджені до Києва єзуїти заснували тут свій колегіум, метою якого було, щоб студенти з руського колегіуму переходили до єзуїтського і навчались латинській вірі. Представники влади не спинялися ні перед чим, аби налякати учнів коле­гіуму, щоб вони розбіглися. 1640 року Петро Мо­гила подав скаргу уряду на те, що намісник Київ­ського замку, потураючи злобі ворогів колегіуму, навмисно підіслав свого повіреного, який, зіткну­вшись з якимись іншими особами, напав на сту­дента Гоголевського, звинуватив його в безчинстві, а намісник без розгляду справи стратив його.
Могилянська школа почала давати свої плоди. Наслідком всілякого сприяння освіті стало те, що через кілька років після смерті Петра Могили іноземні мандрівники засвідчували надзвичайно високий рівень загальної грамотності в Україні. Антіохійський архідиякон Павло Алепський по­бував у 1654 та в 1657 роках на нашій землі і від­значив, що "по всій землі руських ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб... У землі козаків усі діти умі­ють читати, навіть сироти". У своїх спогадах Па­вло Алепський окремо спинився на тодішньому світильнику просвіти – Київському колегіумі.
Отже, Києво-Могилянський колегіум від само­го початку відіграв важливу освітню роль в Україні, став центром розвитку наукової думки, а головне він став інструментом захисту правосла­вної віри. Сам Господь воздвигнув світильник Православної Церкви в Україні - Петра Могилу. Через свій колегіум виховав духовних пастирів, вчених й багато визначних церковних діячів, які зробили вагомий внесок в розвиток православ­ного богослов'я і культури не лише в Україні, а й сусідніх державах.
Після смерті короля Сигизмунда III у 1632 ро­ці в Прилуках, на великій козацькій раді, була обрана делегація від православного населення України на конвокаційний сейм. Свою делегацію відправило і православне духовенство. І хоч на той час Київським Митрополитом був Ісайя Копинський, главою делегації обрали Петра Могилу, якого підгримувала і шляхта, що не прийняла унії. За попередніх чотири з половиною роки архимандрит Києво-Печерського монастиря зробив багато для захисту лаври. Навколо нього гурту­валися всі, хто бачив у ньому захисника право­слав'я.
На сеймі Петро Могила зайняв тверду пози­цію. Він вимагав скасувати всі заборони щодо будівництва православних церков, відкриття ко­легіумів, друкарень, а також порушив питання про повернення відібраних греко-католиками православних храмів. Позиція Петра Могили примусила претендента на-польський трон коро­левича Владислава прийняти спеціальний доку­мент "Статті, або пункти заспокоєння руського народу". Багато вимог Петра Могили було задо­волено, зокрема щодо повернення православним Софійського собору в Києві, Видубецького монас­тиря (в обмін на Гродненський), усіх маєтків Ки­ївської Митрополії, повернення Луцької та Перемишльської єпархій для православного люду. Все це значно зміцнило любов православних до Петра Могили. Ця любов привела до того, що делегати елекційного сейму у Варшаві обрали Київським митрополитом замість старого, кволого і хвороб­ливого Ісайї Копинського Петра Могилу. Король Владислав IV цей вибір одразу затвердив 10 лис­топада 1632 року. 12 листопада того ж року до Царгорода виїхала делегація Української Право­славної Церкви. Константинопольський Патріарх Кирило Лукаріс благословив бути Київським Ми­трополитом Петра Могилу, і одночасно призначив його екзархом Константинопольського Патріар­шого престолу.
Хіротонія відбулася у Львові 1633 року в Ус­пенській (Волоській) церкві, яку двома роками раніше освятив сам Петро Могла. Після завер­шення справ у Львові нововисвячений митропо­лит повернувся в Київ, де його зустрічали з вели­кою радістю.
Після повернення до Києва з титулом Митро­полита Київського і Галицького і всієї Руси діяль­ність Петра Могили у церковному будівництві ще більше посилилась. Як і в галузі освіти, книго­друкування, так і в благодійних справах. Між іншим жителі Києва силою відібрали Софійський собор. У ті часи кафедральний собор, збудований Ярославом Мудрим, знаходився у занепаді. Слу­жби в зруйнованому соборі не правились. Нагля­дав за собором шляхтич Корсак. Юрба киян у кількасот чоловік прийшла до хати Корсака з вимогою віддати ключі від собору. Самого Кор­сака вдома не було, а його мати відмовилася від­дати ключі. Тоді люди рушили до собору, відбили замки і відчинили його. Кияни також заволоділи дерев'яною церквою св. Миколая, що стояла на місці Десятинної та церквою св. Василія, що її збудував ще князь Володимир на Перуновій горі.
Петро Могила привів "главу і матір всіх цер­ков Руси", як він називав Софійський собор, у благоліпний вигляд. Через кілька років після рес­таврації собору в Передмові до присвяченої Петру Могилі виданої у Львові "Тріоді" (1642 р.) видав­ці відзначали: "Церкву святої Софії у богоспасаємому городі Києві, колись святої пам'яті князем і самодержавцем всієї Руси Ярославом збудовану і на приклад усьому світу виставлену, Ваше Преос­вященство вже в руїнах перебуваючу знову реста­врував і до першої оздоби коштом своїм і старан­ням привів". Крім того, Петро Могила відновив і церкву св. Василія, а на руїнах Десятинної почав будувати нову, при чому спочатку провів тут ар­хеологічні розкопки, знайшов гроб св. князя Во­лодимира і переніс його святі останки до Успен­ського собору Києво-Печерської Лаври. Петро Могила також відбудував і стародавній храм Спа­са на Берестові. У Києві він побудував і нові цер­кви, які, на жаль, не збереглися до наших часів.
У будівельних та реставраційних справах Пет­ро Могила не забував і про свою давню мрію - примирити і поєднати всіх руських людей хрис­тиянської віри. У 1636 році він звернувся до пра­вославних із закликом до примирення з греко-католиками. Він взагалі закликав до миру вірую­чих усіх віросповідань. У зверненні до священ­ників і мирян Петро Могила писав: "Ми зак­ликаємо всіх, хто живе під одним Законом, до сусідської дружби, злагоди і приязні".
Але ці настрої декому не подобалися. Були се­ред недругів Петра Могили і такі, що не тільки не підтримували його, а навіть намагалися зашкоди­ти йому, поширюючи різні брехливі чутки і на­клепи. Чимало неприємностей завдав новому ми­трополиту Ісайя Копинський. Безперечно усунен­ня з Київської кафедри, яку він займав, пережити було нелегко. Ісайя Копинський спочатку погоди­вся з тим, що митрополитом Київським замість нього став Петро Могила, але пізніше почав писа­ти до короля скарги на свого наступника. Після чвар і скандалів, у лютому 1637 року в Луцьку, у присутності великого числа духовенства, відбула­ся зустріч і примирення двох митрополитів, після чого Ісайя Копинський відмовився від своїх позо­вів і претензій до Петра Могили. Це називалося тоді "дати квит". Його заява про те, що він дає квит Петру Могилі була легалізована відповідним записом у міській судовій книзі.
У 1635 році Волинський воєвода князь Адам (Олександр) Сангушко виступив з ініціативою поєднання православних і уніатів. Він звернувся до папи з листом, в якому свідчить про прихильне нібито ставлення Петра Могили і православного народу України до унії. Зокрема він писав у Ватикан: "Могила внутрішньо схильний до унії... Але через страх перед козаками...не наважується бути відвертим". Це звернення спонукало Ватикан про­вести таємні переговори. Про це дізнався польсь­кий король Владислав IV. Він звернувся до Петра Могили і до уніатського митрополита Вельяміна Рутського з пропозицією домовитися між собою і обрати Патріарха Української Церкви. Він просив митрополитів православної і уніатської церков дійти "єднання і тривкої згоди". "Ви можете, за прикладом Москви та інших держав, мати у себе вдома те, за чим ви звертаєтесь за кордон", - пи­сав їм король, натякаючи на зв'язки з Константи­нопольською Патріархією та Римом. Чутки про те, що Петро Могила має стати першим "руським", тобто українським Патріархом, були досить поширені як у самій Польщі, так і за її межами. У Ватикані від ідеї Патріархату для ру­ської (української) Церкви рішуче відмовилися і на цьому стояли і в 1637, і в 1638 pp. Там катего­рично відмовлялися від обговорення будь-яких догматичних питань і тим самим зривали всі спроби примирення церков. У Ватикані поклада­лися на інформацію, що надходила з Польщі про те, нібито Петро Могила поділяє погляди уніатів. У ватиканських архівах зберігається чимало документів, у яких Київський митрополит характе­ризується як таємний уніат. Там бажане видавали за дійсне.
Ці документи складалися католиками або уніа­тами, і в них відображено те, що їхні автори хоті­ли б бачити. Але між позицією Петра Могили і позицією католицької церкви в справі об'єднання розділених церков суттєва відмінність. Тодішні католики навіть уніатів вважали нижчою катего­рією віруючих, не кажучи вже про віруючих ін­ших віросповідань. Вони визнали єдино правиль­ною вірою тільки свою, тому прагли підпорядку­вати собі православних шляхом злиття церков під главенством папи; тим часом як Петро Могила хотів об'єднати, а не злити церкви, не підпо­рядковувати одну церкву іншій. Умовою об'єд­нання церков мала стати віра неподільної церкви. Тому він міг погодитися на обрання спільного для православних і уніатів Патріарха, який попри визнання примату римського папи "primus inter pares" у всьому іншому був би цілком незалеж­ний. Об'єднання повинно залишити Східні і Захі­дні Церкви самостійними. Тому митрополит Ки­ївський не повинен призначатися ні Римським папою, ні Константинопольським Патріархом, а мусить бути обраний собором своїх єпископів. Для примирення ворогуючих в Україні сторін слід скликати собор православних і уніатів, попе­редньо обговоривши на своїх соборах потребу покласти край розбратові між церквами.
За життя Петра Могили було здійснено ще од­ну спробу об'єднання церков у 1643 році. Ініціа­тива цієї спроби виходила від Холмського уніат­ського єпископа Мефодія Терлецького. Правосла­вні виклали умови у документі "Способи загаль­ної згоди". Ці умови стосувалися кількох догма­тичних питань, але вони показують, що правосла­вні в деяких питаннях згідні піти на компроміс, а в головних своїми поглядами поступатися не зби­раються. Спроба і на цей раз закінчилась безре­зультатно. Православні не прийняли католицьких умов. Петро Могила критично ставився до Берес­тейської унії, яка мала на меті не збереження пра­вослав'я, а перетворення грецької віри на римсь­ку. Він був згідний на визнання примату папи, як першого по честі, якщо це принесло б якусь ко­ристь православній церкві. Православні хотіли розв'язати розбіжності на основі рівності сторін, і тут не можна не визнати широту поглядів Петра Могили, який прагнув подолати розкол між Схід­ною і Західною Церквами. Він пропонував комп­роміси, але не за рахунок будь-якої зміни право­славних догматів. І не його вина, що католицька сторона була непоступливою. Конгрегація Про­паганди віри розглядала пропозиції православних і підтвердила свою головну умову, визнання всіх католицьких догматів. 16 березня 1648 року Кон­грегація Пропаганди віри прийняла рішення, що русинський митрополит повинен звертатися до папи Римського для затвердження на своїй посаді і лише після одержання його згоди вважатиметься повноправним ієрархом.
Петро Могила серед своїх митрополичих обо­в'язків уважав одним із основних усунути анархію у церковному житті, ретельно стежити за мораль­ними вимогами та канонами щодо богослужіння. Саме з цією метою він видавав численні богослу­жбові книжки і особисто перевіряв благочестя священиків, примушуючи вчитися тих, хто чогось не знав або не вмів, суворо караючи тих, хто про­довжував порушувати церковні порядки і відпра­влення служб. Він особисто стежив за дотри­манням церковних канонів. Так, Петро Могила відмовився висвятити на єпископа шляхтича Іва­на Попеля, обраного перемишльською шляхтою і за­твердженого королем, бо той був двічі одруже­ним. Він піклувався про кандидатів на посади священиків, сам екзаменував їх і рішуче від­мовлявся від тих, які не шанували церковних ка­нонів. Петро Могила високо цінував участь мирян у церковних справах і тому на собори запрошував поряд з духовенством світських осіб. Так було, наприклад, у 1640 році, коли на соборі в Києві розглядалися важливі питання, серед яких: "Православне сповідання віри".
Петро Могила гідно відповідав, коли пра­вославній Церкві докоряли, що вона не має "великородних владик". "Православні українці, увірувавши в Христа Господа, не сумніваються в тому, що Христос, як мислений Глава, управляє Східною Церквою за Своєю обіцянкою: "Се Аз з вами до скінчення віку". Русь має всесильне за­ступництво свого благочестя в особі Христа. А що в Русі немає великородних владик, то що в цьому поганого? Адже і первісна церква почала створю­ватися не великородними владиками, а убогими рибалками, однак Бог через них схилив до віри в Христа і монархів, і великородних володарів. Душі найнезнатніших християн так само спокутувані кров'ю Христа, як і душі великородних воло­дарів, а тому і ті, й інші мають бути рівними".
У 1643 році Петро Могила з метою піднесення благочестя й християнської моральності його пас­тви канонізував преподобних печерських ченців, похованих у Ближніх і Дальніх печерах Києво-Печерської лаври, архимандритом якої він був.
За часів Петра Могили виникла ідея утворення Українського Патріархату, яка належить польсь­кому королю Владиславу IV. Кандидатом на пат­ріарший престол, за планом польського короля, намічався Петро Могила, якщо б православні і уніати погодились на примирення. В Православ­ній Церкві патріархати є автокефальними церквами, а Патріархи головами цих автокефальних незалежних церков. Коли Владислав IV у своїх грамотах закликав православну і уніатську ієрар­хію до утворення патріархату за прикладом Мос­кви, то він або несвідомо помилявся, або свідомо обманював своїх підлеглих. Він ототожнював по­няття "патріарх" і "патріархат" в розумінні Пра­вославної Церкви з іншим розумінням його у Римській Церкві. Київський Патріархат, якби був утворений у XVII ст., то мав би статус автокефа­льної церкви у складі Вселенської Православної Церкви, а в розумінні польського короля він під­лягав би Римському папі. А це означає, що Київ­ський Патріархат відпав би від Православної Це­ркви.
Отож, стає очевидним, що патріаршеством православні заманювались до унії з Римом. Петро Могила бачив у цьому плані давній намір Риму підпорядкувати православних в Україні, бо Рим­ська Церква ніколи не поступиться догматом про примат папи, а підпорядкування Римському пре­столу таїть в собі небезпеку для чистоти право­славної віри. Митрополит Петро Могила, викону­ючи волю короля, до якого мав вдячні почуття за те, що він не пішов шляхом свого батька Сигизмунда III у переслідуванні православних, а навпа­ки, узаконив Православну Церкву, – розіслав братствам грамоти. В цих грамотах він закликав братчиків, з одного боку до примирення з уніата­ми, а з другого – бути обережними, щоб не прине­сти шкоди Православній Церкві. Він наказав братствам, обрати на сейм таких послів, які були найбільш відомі своєю ревністю до православної віри. На сеймі мала обговорюватися пропозиція короля про утворення Українського Патріархату.
Петро Могила розумів наміри польського короля і уніатів і не дав себе спокусити патріаршим саном з Риму. Правда, на сеймі 1637 року не дійшло до обговорення питання про унійну згоду, бо цей сейм був зірваний, але король продовжував свої старання про примирення православних і уніатів на основі утворення Українського Патріархату.
Римська курія ставилась до ідеї Українського Патріархату неприхильно. В Римі ця ідея викли­кала побоювання, як би переговори між право­славними і уніатами в справі утворення патріар­хату не привели до повернення уніатів у лоно православної церкви.
В той час, коли консервативно настроєне пра­вославне духовенство, і серед них колишній мит­рополит Київський Ісайя Копинський поширюва­ли серед української громадськості чутки про "неправославіє" митрополита Петра Могили, ніби "благословленного вже від папи Римського на Патріарха", Петро Могила разом з вченими чен­цями готував Помісний Собор Церкви, який мав розглянути проблеми Української Православної Церкви. Київський собор 1640 року проходив на суто православних засадах і засвідчив, що у цер­ковного керівництва не було жодного наміру бу­дувати Українську Православну Церкву на унійному грунті. Собор був викликаний ревністю Пе­тра Могили до "охорони благочестя древніх пред­ків наших".
У запрошувальній грамоті від 24 червня 1640 року митрополит Петро Могила писав: "Вся наша Церква Руська, не в догматах віри (вони зберіга­ються непорушно), але в звичаях, які відносяться до молитви й побожного життя, дуже ушкоджена. Дивлячись на це стурбованим оком і з серцем скорботним, ми завжди піклувались про те, як би все те могло бути направлене і доведене до зви­чаїв древніх предків наших, при котрих і благоче­стя возсіяло. Про це не раз і сам я, і багатьох ду­ховних і світських мали з нами розмови та щиро бажали, щоб ми коли-небудь, по зносинах між собою, порадились і знайшли найдогідніші спосо­би до заховання благочестя і відновлення поніве­чених звичаїв, до освіти духовної та до всякого церковного правопорядку. Цього ж, по розумінню нашому, не через що інше можемо осягнути, як тільки через собор, на котрий прибувши наші співслужителі архієреї і другі чесні духовні отці, освічені достатньо в догматах віри і випробувані в благочестивому житті, пильно, з прикликанням Святого Духа порадились би і приклали труд і старання про те, щоб вся Церква наша у всьому вище сказаному могла бути достойно направлена і доведена до давньої краси". Зі змісту цієї грамоти видно, що Петро Могила турбувався про відродження древ­нього благочестя та давньої краси Православної Церкви і цю святу справу він намагався вирішити соборним розумом, тобто соборноправно. Ідея соборноправності, як основа православного уст­рою Церкви, в якій беруть участь всі члени Тіла Христового-Церкви: архієреї, духовенство і ми­ряни, – була глибоко притаманна Петру Могилі. Ісповідання Петром Могилою соборноправності спростовує думки тих, хто утверджує ніби він прямував до самодержавницької влади в Україн­ській Православній Церкві, в зв'язку з чим ніби був йому до душі проект патріаршества, на яке намічалась його кандидатура. Петро Могила вва­жав, що в роботі собору повинні брати участь духовна і мирська братія, ревна у благочесті й обізнана в догматах віри.
Про турботу митрополита Петра Могили за чистоту православ'я свідчить промова на Київсь­кому соборі 1640 року ігумена Ісайї Козловського. Він говорив: "У нашій Руській (тобто Україн­ській) Церкві є слов'янські книги, які для небага­тьох наших священиків є зрозумілі. Зауваживши це наші супротивники й єретики надрукували по­льською мовою, для зрозуміння не тяжкою, кни­ги, облудливо видаючи їх за православні церков­ні. В цих книгах знаходиться багато єретичних поглядів. Хто ж ці книги мав та їх читав, той і сам по них став вірувати і інших тому ж почав навчати. З тої причини немало християн відпало від нашої віри, приставши до різних єресей, і ути­скують Церкву, переслідують і завдають жалю. Його милість отець митрополит хоче це зас­покоїти і відновити правдиве православ'є; для цієї мети він написав на підставі докладного вивчення Святого Письма, Катехизис, пункти якого пред­ставляє на ваш, освячений соборе, розгляд".
Катехизис відомий під назвою "Православне ісповідуваня віри" Петра Могили був признаний Київським Помісним собором. Високо оцінюючи значення "Православного ісповідання віри", Пет­ро Могила передав його на розгляд Константино­польському Патріарху, який направив його на Ясський собор у Молдові 1643 р. Виправлений тоді Катехизис або "Православне ісповідання ві­ри" був посланий всім східним патріархам і тоді був визнаний сповіданням віри всієї Православ­ної Церкви. Уперше "Православне ісповідання" було надруковане грецькою мовою в Амстердамі 1662 р. За життя Петра Могили у скороченому вигляді польською і українською мовами Корот­кий або Малий Катехизис був виданий у друкарні Києво-Печерської лаври у 1645 р. Цей же Катехи­зис Петра Могили у перекладі на церковно­слов'янську мову з'явився у 1649 р. у Москві, а в 1685 p., за благословенням Патріарха Іоакима, був надрукований слов'янський переклад Амстер­дамського видання "Православного ісповідання". "Православне ісповідання віри" Петра Могили стало символічною книгою православної церкви.
У переговорах з католиками Петро Могила не поступався у питаннях віровчення. У своїх бого­словських працях він послідовно відстоював ві­ровчення православної церкви. Одним із основ­них його творів було "Православне ісповідання віри", який ще називають Великим катехізисом. Цей монументальний богословський твір, який викладав православне віровчення, був схвалений у 1643 року чотирма східними Патріархами: Кон­стантинопольським Парфенієм, Олександрійсь­ким Іоанікієм, Антіохійським Макарієм та єруса­лимським Паїсієм. Пізніше "Православне іспові­дання" було прийняте і Московським Патріархом. Але попередньо воно було розглянуто на Київсь­кому соборі у вересні 1640 році та на Ясському соборі у 1642 році. Грекам, учасникам Ясського собору, не дуже подобались виступи українських богословів, бо вони говорили як вчителі на собо­рі. Тому греки з досадою говорили: "не Руси вчи­ти нас віри". Але коли ознайомились з "Право­славним ісповіданням віри", то признали його висоту і глибину.
Як свідчать історики, Петро Могила заслужив похвалу і повагу своїх сучасників за вченість, працьовитість та доброчинність. Але Петра Мо­гилу не підкупляли улесливі слова. Хоч Київський митрополит уникав відкритої полеміки з уніатами та католиками, але він рішуче став на захист пра­вослав'я, коли Касіян Сакович, який перейшов із православія в католицизм, написав книгу "Перспектива" проти Православної Церкви. Петро Могила надрукував книгу "Літос" у 1644 році, в якій спростував неправду та наклепи на Право­славну Церкву. "Перспектива" Саковича була на­правлена не тільки проти православних, але і проти уніатів. Уніатська церква представляється Саковичем гіршою від православної, над під­несенням якої працює Петро Могила. "Літос" Пе­тра Могили іде за планом "Перспективи" і також складається з передмови та 8 розділів, в яких ав­тор міркує про таїнства і обряди, церковний устав, а на завершення – про дві головні різниці Східної Церкви від Західної: (сходження Св. Духа і примат папи). В "Літосі" підкреслюється різниця між догматами та обрядами. "Обряд як образний вираз церковної думки, обумовлюється різ­номанітними історичними умовами; входять до нього і національні елементи". Тому не обряди роз'єднують Римську і Право­славну Церкви, а відмінності у догмах.
"Літос", попри те, що в ньому немало дражли­вих випадів проти автора "Перспективи", викли­каних насмішкуватим тоном Саковича, високо оцінюється істориками по своєму значенню цього полемічного твору для сучасників. "Це була, мо­жна сказати, – пише про "Лотос" митрополит Макарій Булгаков, – повна апологетика православної Західно-Руської (Української) церкви проти тоді­шніх нападків на неї уніатів і латинників, а поча­сти й її літургіка, з поясненням її богослужіння, таїнств і обрядів, її постів, свят, структура церков та інші. І треба додати, що книжка ця була на­писана дуже обгрунтовано, і могла бути дійсно корисною для православних".
Бажаючи прославити свою Православну Церк­ву, Петро Могила постійно турбувався про видан­ня агіографічної літератури українських книжни­ків. Він благословив у 1635 році друкування "Патерикону" Сильвестра Косова, що був своєрід­ною переробкою написаного ще преп. Нестором "Києво-Печерського патерика". У 1638 році Петро Могила передав дбайливо зібрані ним повісті про чудеса Печерських угодників Афанасію Кальнофойському, який уклав книгу "Чуда, що були, як в самім чудотворнім Печерськім Монастирі, так і в обох святих печерах, де з волі Божої благосло­венні печерські отці жили та скинули з себе тягар своїх тіл".
Останньою великою працею Петра Могили був "Требник", що його випущено в світ якраз за два тижні до його смерті, тобто 16 грудня 1646 року. Це великий том на 1700 сторінок, у якому докладно описані таїнства і обряди Православної Церкви.
В Требник Петра Могили ввійшло чимало з того, що обмірковувалось і прийнято постановою Київського собору 1640 року. Над Требником безумовно дуже багато попрацював сам митропо­лит. Як він говорить, приводом для видання Тре­бника були насамперед часті нападки ворогів православної церкви на священників, що вони зовсім не знають, ж треба відправляти таїнства і різні церковні обряди, чому і правлять їх по- різному, не розуміють їх змісту, значення та сми­слу.
У Требнику було дано все необхідне свя­щеникам для відправлення таїнств і треб та їх розуміння. Требник визнає не лише повне зану­рювання тіла у воду, а й обливальне хрещення. Формою шлюбу вважається згода на подружжя вступаючих в нього. Ці католицькі особливості ввійшли в Требник тому, що всі вони виражають погляди православних богословів того часу. Сам митрополит Петро Могила уже звільнився відпо­відних поглядів. Коли Лаврентій Зизаній прилу­чив перетворення Святих Дарів на літургії до слів Христових: "Це є Тіло Моє" та "Це є Кров Моя", митрополит Петро Могила признавав формулою таїнства Євхаристії благословення хліба і вина з призиванням Св. Духа.
Петро Могила на відміну від звичаїв, що існу­вали в Російській церкві, не наполягав на повто­ренні хрещення для християн - протестантів чи католиків, якщо вони переходили до православ'я. Протестантів лише помазували миром, а католи­ків і уніатів приймали тільки на основі визнання ними православних догматів. Між іншим, така практика Української Церкви в цьому питанні згодом поширилася і була прийнята і в Росії. Вза­галі Українська церква не боялась у своїх звичаях іти на запозичення від Західної церкви, якщо це запозичення не суперечило православному віров­ченню. Так, в українських церквах по п'ятницях у перші чотири тижні Великого посту на вечірніх службах читалися уривки з Євангелія про страж­дання Ісуса Христа (так звані пасії), що не роби­лося тоді в Росії. Але пізніше і в Росії стали слу­жити пасії.
Відносно таїнства хрещення через занурення тіла у воду чи обливання Петро Могила говорив: "Щоб кожна церква зберігала першу чи другу форму хрещення за звичаєм, якого вона дотриму­валася з давніх часів".
Петро Могила, складаючи Требник, ко­ристувався Римським Требником і запозичив з нього лише те, що здавалося йому потрібним у Православній Церкві, але чого не було в обрядно­сті Церкви Руської. Однак, це запозичення не бу­ло справою сліпого наслідування. До Требника ввійшло багато молитов, які з'явилися ще задовго до розділення Церкви і були прийняті як на Сході, так і на Заході. Не треба розуміти запозичення в перенесенні римської обрядовості в обрядовість східну, або як впровадження в неї чогось нового. Коли порівнювати чини Требника Петра Могили, наприклад "освячення покровів Божественних Таїн, освячення риз священницьких, індітій, хрес­та" з чинами римського Требника за якими вони складені, то спільною у них виявляється лише думка про значення цих предметів у церковному богослужінні, але характер молитви та всієї фор­ми їх цілком відмінні. Але це ж саме значення засвоює їм і Східна церква. Взагалі Требник рим­ський був для Требника Петра Могили тільки зовнішнім зразком.
Недаремно Требник Петра Могили мав такий великий вплив на всі пізніші требники, які вида­валися в Україні у другій половині XVII в "Известіє учительноє", яке друкувалося при "Слу­жебнику", "Чин присоединенія иновірців", "Книга молебних піній", "Дополнительный треб­ник" та багато іншого, – все це в тому чи іншому вигляді бралося з Требника Петра Могили.
Крім згадуваних праць, управління мит­рополією, участь у роботі Сейму, обстоювання порушених прав Православної Церкви, написання і оборона скарг перед сеймом і королем, - все це вимагало від митрополита великих матеріальних витрат, забирало його здоров'я. Вирушаючи на сейм 1640 року, він писав членам Мінського братства: "Внаслідок нових переслідувань на Православну Церкву, я приготувався їхати на сейм і готовий віддати останнє здоров'я на послу­ги вам, якщо ви мене підтримаєте. Відомо ж бо вам, скільки я витратився на минулих сеймах за­для потреб Церкви і як витратився: всі скарби моїх предків-господарів на те пішли". Вперше від митрополита вийшли слова "останнє здоров'я". А йому ж тоді було 44 роки; розвиток духовних і фізичних сил людини!
Недовгою була діяльність Петра Могили на Київській кафедрі, але користь і значення її дуже великі для Православної Церкви в Україні і на Русі Московській. У передсмертнім заповіті своїм він засвідчує свою відданість православній вірі предків.

"В святій вірі, в котрій народився, виховався і з волі й ласки Божої достоїнство митрополитське недостойний на собі маю, в ній же хочу, вік свій закінчивши, стати перед маєстат Господа моєго", – це Заповіт митрополита Петра Могили 22 грудня 1646 року. Великий митрополит стверджує в ньому свою відданість до смерті православній вірі і Церкві, в якій і народився. В особі митропо­лита Петра Могили Українська Православна Цер­ква мала митрополита, з ім'ям якого залишилось в історії "Православне ісповідання кафоличної Східньої Церкви".
Із всього, що відомо історикам про від­ношення митрополита Петра Могили до питання єдності в Церкві Христовій, можна сказать, що Петро Могила в цьому відношенні не стояв на позиції митрополита Ісайї Копинського, який не вважав католиків за християн. Але в розумінні ідеї єднання церков Петро Могила, як і митропо­лит Іов Борецький, був далекий від трактування його Римом, який єднання розумів як підпо­рядкування православних Римському престолу. Основою розуміння єднання київськими право­славними ієрархами було єднання церков в мирі і любові зі збереженням Православною Церквою всього її віровчення, управління і обрядів. Визна­чення першості папи було признанням за ним першості честі, а не примату монархічної влади в Церкві. Папа в церковній ієрархії є "prіmus inter pares", згідно з постановою IV Вселенського собору. І коли б Київський митрополит, при вступленні на кафедру, посилав би папі своє Ісповідання віри, то довершував би цим не акт підпо­рядкування, а просто доводив би папі, як старшо­му братові, про факт своєї інтронізації. Розумію­чи так єднання Церков, київські ієрархи, і серед них Петро Могила, ставили при цьому умови зго­ду на цей акт Східних Патріархів, і в першу чергу Константинопольського Патріарха. Сильвестр Косів, будучи єпископом Мстиславським, писав уніатському Полоцькому архиєпископу Антонію Селяві (24 травня 1639 року): "Без волі Царгородського Патріарха я не можу приступити до унії, а саму унію розумію, як повернення до стану Цер­кви в часах свв. Григорія, Василія, Афанасія". Таким же було відно­шення до унії Іова Борецького і Петра Могили.
У світлі історичних документів можна зробити висновки, що погляди деяких істориків, які ігно­рують велику діяльність Петра Могили на користь Православної Церкви і проти унії, треба вважати легковажними, бо вони представляють митропо­лита Петра Могилу як прихильника унії і навіть потайного уніата.
Петро Могила спростував історичну міс­тифікацію про залежність Української Церкви найдавніших часів від Риму (католицькі та уніат­ські церковні історики та ієрархи намагалися до­вести, що Українська Церква бере свій початок не від Візантії, а з Риму, особливо активним захис­ником таких поглядів був Митрополит Іпатій По­тій).
Петро Могила вбачав у поділі церков знак їх слабості. Впродовж всього життя він постійно шукав компроміс у другорядних справах, тим ча­сом захищаючи з завзяттям речі, які уважав сут­тєвими для збереження православного віровчен­ня.
Петро Могила усвідомлював, що від кон­фесійних незгод страждає передусім український народ, адже боротьба "Руси з Руссю" послаблю­вала його. Проте на відміну від українського ко­зацтва, яке тяжіло до силового вирішення проб­лем, Київський Митрополит стояв за мирний шлях. Саме це і приводило його до переговорів з уніатами і католиками. Однак ці переговори були безрезультатними із-за позиції Римської Церкви, яка визнавала "правильною" лише свою віру і свої догмати, а інші християнські віросповідання "заблудлими". Останнє породжувало недовіру до Риму на Сході. Петро Могила у цих переговорах не принижував православної віри і не поділяв думок, які приписували православним неповно­цінність у порівнянні з католиками. Він розумів, що важливу роль у справі поєднання церков по­винні відіграти не тільки ієрархи, а й миряни. Він прагнув розв'язати проблему церковного розбрату з позиції рівноправності у переговорах пра­вославних і католиків. Для цього він визначив питання, у яких можна було йти на компроміс, відділивши їх від тих, де віровченням не можна було поступитися.
За дев'ять днів до смерті, відчуваючи набли­ження свого земного подвигу, він власноручно склав заповіт, у якому, серед іншого, просив по­ховати його тіло в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У заповіті він написав: "Бачачи, що занепад святого благочестя в народі руському походить не від чогось іншого, як від цілковитої нестачі освіти та науки, я дав обітницю Богу моєму - все моє майно, що дісталося від ба­тьків, і все, що буде діставатися від прибутків, одержаних з доручених мені святих місць, з маєт­ків для цього призначених, віддавати частково на відновлення зруйнованих храмів Божих, від яких залишилися жалюгідні руйновшца, частково - на заснування шкіл у Києві".
До останніх днів свого життя Петро Могила залишився щедрим дародавцем заснованої ним колегії. У цій справі він став прикладом для ін­ших членів Київського братства, які різними по­жертвами надавали училищу значну допомогу. Заповітом Київський митрополит віддав заснова­ній ним школі більшу частину свого майна, всю свою бібліотеку (а його бібліотека була на той час найкращою і найбільшою в Києві і однією з най­кращих у всій Польській державі).
Митрополит Петро Могила скінчив свій зем­ний подвиг 1 січня 1647 року (ст. ст.). Поховання було призначено на день пам'яті сорока му­чеників, який того року випав на вівторок другого тижня Великого посту. 19 березня 1647 року від­булося урочисте поховання Київського митропо­лита Петра Могили. Зібралося дуже багато наро­ду, щоб провести в останню путь сина Молдови, якого українці полюбили як свого пастиря і який отожнив себе з українським народом, на захист прав якого він непохитно стояв впродовж усього свого життя.
Спочатку гроб з тілом Петра Могили стояв у Святій Софії, де він знаходився до дня поховання. Місце поховання Петро Могила обрав у Києво-Печерській лаврі в Успенському соборі. Його по­ховали у крипті лівого крила собору. На смерть Петра Могили було написано багато віршів, в яких висвітлювався святительський подвиг Київського митрополита.
Петро Могила упокоївся в день пам'яті святи­теля Василія Великого. Українські шанувальники (проповідники і історики) неодноразово підкрес­лювали схожість між Митрополитом Петром Мо­гилою і св. Василієм Великим, архієпископом Кесарії Кападокійської. Обидва вони в ранніх роках приймали чернечий постриг, обидва ревно боро­лись за православ'є (св. Василій Великий з єре­тиками аріанами), формулюючи в творах право­славне віровчення; обидва мають великі заслуги у розвитку і упорядкуванню православного бого­служіння (літургія Василія Великого і інші бого­службові чини і молитви; Петро Могила - Служе­бник і Требник); обидва в житті і діяльності від­різнялися вольовими активними характерами, а також упокоїлись і св. Василій Великий і Митро­полит Петро Могила, маючи 50 років життя.
                                                                                               Патріарх  Філарет.

Немає коментарів:

Дописати коментар