субота, 28 січня 2012 р.

Святий Антоній Великий.

Життя святого Антонія Великого - зачинателя пустинного подвижництва - це ідеал боговгодниц­тва і водночас дорога, що нею кожна душа, коли захоче, може йти до повної досконалости.
Божа печать проявилась на Антонієві ще в ди­тинстві. Тиха, щиросердечна вдача, схильність до усамітнення відводили його від дитячих забав та пустощів і тримали вдома, на очах батьків, що бе­регли свого сина, як зіницю ока. Так і виріс він у віддаленні від людей, виходячи з дому лише до церкви. За такого життя благодать Божа, одержа­на під час Хрищення, без перешкод формувала йо­го дух. Тому природно, що він дуже швидко відчув насолоду життя в Бозі й загорівся, як каже святий Атанасій, божественним бажанням.
Та незабаром Антонієві батьки відійшли до Бо­га, тож він був змушений узяти на себе турботи, пов'язані з маєтком і вихованням сестри. Це відра­зу дало йому відчути велику різницю між життям у Бозі та життям у земних клопотах. Тому, почувши в церкві слова Господні: Якщо хочеш бути доскона­лим, піди продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі (Мт. 19:21) і: Не журіться завтрашнім днем (Мт. 6:34), Антоній за сердечним покликом вирішив покинути мирське життя і, роздавши все майно бідним, почав жити єдино для Бога.
Перші роки свого життя у відреченні од світу святий Антоній провадив так, як це робили інші ві­домі тоді подвижники, всього навчаючись від них. Відомо, що подвиг відречення од світу [коли по­движники дбають лише про те, як подобатися Гос­подеві (1 Кор. 7:32)] у Церкві Божій існує з самого її заснування - як суттєва необхідність в її будові, від святих Апостолів отримавши перші основополож­ні закони. Але спочатку аскети (так називались лю­ди, що присвячували себе такому способу життя), зрікшись світу і житейських турбот, залишались у своїх домах, усамітнюючись де-небудь у затишно­му кутку і там віддавались молитвам, роздумам про Бога, постові, чуванням та іншим подвигам. З ча­сом, коли християнство поширилось територіяльно й численно, багато подвижників почало кидати свої сім'ї та, віддаляючись за місто чи поселення, самітньо жило в якій-небудь природній печері, за­пустілій гробниці або в зробленій невеличкій келії. До святого Антонія найревніші подвижники жили переважно саме так. Бажанням наслідувати їх заго­рівся і святий Антоній Великий.


Початок подвижницького життя - послух. Ан­тоній почав наслідувати послух тогочасних по­движників. Християнські чесноти виніс він з вихо­вання: тепер йому належало пізнати подвиги, необ­хідні для тих, що бажають жити в Бозі. Тому Анто­ній відвідував знаних тоді подвижників, навчався у них і повертався з набутим досвідом до свого уса­мітнення. Таким чином, як зауважує святий Атана­сій, він, як мудра бджола, звідусіль збирав духов­ний мед до свого серця, як до вулика. Від одного переймав він стриманість у їжі, спання на голій землі, тривале чування; в іншого навчався невтом­ности в молитві, уваги до помислів і богомислення; ще в іншого брав приклад працелюбности, вірно­сти правилам і терпеливости; у всіх же запозичав той дух твердої віри в Христа Господа і братньої любови до всіх, стараючись поєднувати в собі од­ному все, чим особливо відрізнявся кожен зі зна­них йому отців.


Без перевірки свого життя життям інших і без стороннього наставництва ніхто не досягав вищих ступенів подвижницького життя. Життям старців святий Антоній перевіряв своє життя. Під їхнім проводом неухильно прямував дорогою досконало­сти. У такому послусі він прожив п'ятнадцять ро­ків: спочатку недалеко від свого селища, у гробни­ці, куди приходив до нього один щиросердний се­лянин, що приносив йому хліба - єдину поживу Антонія - і забирав у нього рукоділля. Святий жив з праці рук своїх. Увесь свій час Антоній ділив між рукоділлям, молитвою і роздумами про божествен­ні істини Писання; в цих дійствах утвердив його Ангел Божий, що з'явився йому, коли одного разу мучив його дух нудьги. (Достопам'ятні розповіді, п. 1)


Ось що пише про святого Антонія Созомен (Церковна історія, кн. 1, гл. 13): «Пізнавши, що доб­ре життя з часом стає приємним (хоча спочатку бу­ває і важким), Антоній придумував різні досвіди подвижництва, все більше й більше суворі, з кож­ним днем стаючи стриманішим і завжди, немовби тільки починаючи, надавав нової сили пориву та ревності своїй; тілесні бажання приборкував пра­цею, проти душевних пристрастей озброювався бо­гомудрою ненавистю до них. Поживою його був хліб із сіллю, питтям - вода, а часом обіду - захід сонця; нерідко два дні і більше він взагалі нічого не їв. Чував же цілими ночами й на молитві зустрічав день, а якщо і долав його сон, то на короткий час. Спав переважно на голій землі й тільки її вважав своїм ложем. Намащуватися ж олією, митися чи користуватися іншими вигодами він собі не дозво­ляв, тому що від цього розніжується тіло. Не міг терпіти ледарства, а рукоділля не покидав майже весь день».


Таким важким шляхом ішов святий Антоній. Але, як відомо, життя без боротьби не буває, як і світла без тіней. Якби не було в нас гріха і не мали б ми ворога, розвивалось би в нас і росло без пере­шкод тільки добро. Оскільки ж гріх і ворог наш, диявол, обидвоє, пред'являють на нас свої права, то ніхто не обходиться без боротьби з ними. Потрібно знесилити їх та перемогти, щоб вільно йти далі. Інакше вони завжди будуть в'язати руки й ноги тим, що хочуть ступати правильним шляхом. Ось чому благодать Божа, що кріпила дух святого Ан­тонія, кидала його у вир боротьби, щоб, випробу­вавши його, як золото в горнилі, скріпити моральні сили і дати простір для їхнього діяння. Ворог мав вільний доступ до нього, але подвижника підтри­мувала сокровенна Божа поміч.


Святий Атанасій детально описує цю боротьбу. Ворожі стріли, - каже він, - були дуже відчутні, але мужній борець відбивав їх, нітрохи не вагаю­чись.


Спочатку ворог намагався розбудити в Антоніє­ві жаль за покинутим світом, за знатністю роду, на­марно запропащеним багатством і, особливо, - за сестрою, покинутою без нічого на чужі руки. Тут же приводив на гадку безмірну трудність і жорсто­кість безутішного самітнього життя, непризвичає­ність та невитривалість тіла, якому важко встояти проти усіх випробувань і витримати таке життя (якому не видно кінця) далеко від людей, без уся­ких потіх, у неперервному самовмертвінні. Такими підступами ворог збуджував цілу бурю помислів, але був відкинутий не тільки твердістю святого Ан­тонія, що непохитно стояв у своєму намірі й своїй рішучості, але й переможений великою його вірою, що все покинуте і всі теперішні терпіння - ніщо порівняно з безконечними благами, що їх приготу­вав Бог для вибраних Своїх, бо Господу набагато угодніший той, хто вільний від усіх житейських турбот і земних пут. - Тож врешті ворог поверже­ний був у порох безперервними Антонієвими мо­литвами, що зроджували в серці його найсолодші потіхи.


Лукавий, переможений у наступі з одного боку, нападає на молодого борця з іншого: починає ви­пробовувати його тілесною похітливістю, бентежа­чи вдень та вночі. Боротьба була жорстокою і три­валою, що не втаїлась навіть від сторонніх. Ворог навіював нечисті думки, а святий Антоній відганяв їх молитвою; коли ворог розпалював тілесну по­хіть, той охолоджував її постом, чуванням і всяким томлінням тіла; уночі диявол прибирав на себе жі­ночий вигляд, намагаючись викликати похітливе бажання, - Антоній же поривався вгору і спогля­данням тамтешньої краси та живим усвідомленням святости, що її удостоюється єство наше в Господі Ісусі Христі, розвіював оманну підступність. Спо­кусник намагався викликати в ньому почуття насо­лоди від задоволення, а блаженний протиставляв йому почуття страшної гіркоти мук у вічному вогні - й залишався неушкодженим. Надокучливість та потворність нападів врешті виробили в Антонієві відразу до всіх нечистих порухів, гнів та сильну до­саду на них: це позбавляло ворога можливости не лише наближатися до Святого, а навіть здалеку як-небудь спокушати і тривожити його. Бо ненавість до пристрасних порухів є вогненними стрілами, що спопеляють ворога. Так старий досвідчений змій був переможений юністю, що мала пристрасну плоть, і відступив засоромлений, бо слузі Божому співдіяв Сам Господь, що заради нас воплотився і переміг усю ворожу силу, як це визнає кожен істинний подвижник, кажучи з Апостолом: Не я, але благодать Божа, що зі мною (1 Кор. 15:10).


Однак диявол не відступив від святого Антонія. Бачачи Божий покров над молодим борцем, що осіняє тільки смиренних, ворог задумав позбавити Антонія цього покрову збудженням гордости та за­розумілости. Тому з'являється йому малим чорним підлітком і принижено каже: «Ти переміг мене», гадаючи, що Антоній припише цю перемогу собі й тим самим прогнівить Бога. Але святий Антоній спитав його: «Ти хто такий?». Той відповів: «Я дух розпусти, що збуджує в людині розпалення похоті й кидає її у тілесний гріх. Я обманув багатьох, що дали обіт невинности; немало тих, що тривалий час умертвляли своє тіло, довів я до падіння, але ти всі мої сіті порвав, стріли поламав, - і ось я перемо­жений». Тоді святий Антоній, дякуючи своєму Бо­гові Спасителю, закликав: Господь зі мною, моя до­помога, і я дивитимусь на тих, що мене ненавидять (Пс. 118:7), а потім, відважно поглянувши на воро­га, сказав: «Чорним допустив тобі мій Бог явитися мені на доказ чорноти злих задумів твоїх, і підліт­ком - на викриття твого безсилля. Тому і гідний ти всілякої зневаги!». Від цих слів дух утік, мов обпа­лений вогнем, і вже більше не наближався до Ан­тонія.


Перемога над пристрастями наближає до без­пристрасности; безпристрасність же утверджується настільки, наскільки приносить душевний мир із солодким відчуттям, що дає молитва й богомисліє, збуджує в серці духовну теплоту, яка, збираючи в собі всі сили духа, душі й тіла, веде людину до са­мозаглиблення, до невимовної потреби бути на са­моті з єдиним Богом. Це нездоланне стремління до внутрішнього предстояння перед Богом є другим ступенем духовної зрілости, й саме до нього піді­йшов на той час святий Антоній.


Жив Святий один, але до нього навідувався один щирий добродій із села, та й сам він ходив до старців, у сільську церкву на богослужіння, особли­во - на Літургію. Все це було пов'язане з усякого роду розсіянням, хоч як він не старався уникати його. Дух святого Антонія, що потребував внутріш­нього самозаглиблення, почав домагатися рішучо­го усамітнення, щоб нічого не бачити й не чути.


До цього, як мовилось, душа доходить сама со­бою, прямим шляхом подвижництва, але приско­рюють його і надають йому вирішального поштов­ху всілякі сильні пориви самозречення. Виявити такий порив святому Антонію допоміг випадок, ко­ли на нього явно напали біси. Демони, позбувшись можливости впливати на очищену душу через по­мисли, починають підступати ззовні, являються відкрито, чим сподіваються пошкодити подвижни­кові або ж захитати його добрі наміри. Благодать же Божа допускає це задля поступу подвижника, відкриваючи йому тим вихід на вищий ступінь і водночас наділяючи особливою владою над са­мими духами-спокусниками. Так сталося і зі свя­тим Антонієм.


Опам'ятавшись якось у притворі сільської церк­ви, святий Антоній, ледве дихаючи, сказав до свого друга: «Неси мене знову в моє усамітнення». Цим він виявив готовість віддати себе на смерть, щоб тільки жити боговгодним життям. Це означало те саме, що й на ділі померти заради Господа, бо гото­вість на це була цілковита.


Готовість на смерть заради Господа і служіння Йому є всепереможною зброєю, бо чим ще можна спокусити або злякати того, хто її має? Вона вва­жається і первнем подвижництва, і твердинею йо­го. Господь і Спаситель, Засновник нашого по­движництва, всі дні Свого земного життя бачив пе­ред Собою смерть, але в Гетсиманському саду під час молитовного боріння Він остаточно переміг її; страждання і хресна смерть лише довершили те, що там було висловлено. За цим слідувало триден­не суботування перед славним Воскресінням. Цей шлях долають усі душі, що йдуть слідом за Госпо­дом. Першим кроком на цьому шляху є самовідре­чення, і в яких би малих зачатках воно не було, в ньому завжди є якась частка готовости на смерть. Наскільки зростає самовідречення - росте і ця го­товість, бо вона є душею самовідречення. Хто дійде до такого ступеня готовости, що й у Спасителя в саду, того одразу ж у дусі очікує сходження на хрест, а відтак - духовне суботування, за котрим слідує й духовне воскресіння у славі Господа Ісуса. Ось це і звершилось тоді в дусі святого Антонія. Словами до друга (щоб ніс його знову туди, де його так випробовувано) він показав, що в його дусі бу­ло те саме, що у Спасителя, коли Він, після молит­ви в саду, сказав учням: Уставайте, ходімо! Ось на­близився мій зрадник! (Мт. 26:46). Відразу після цьо­го Антоній пішов углиб пустині, де двадцять років перебував у безмовності, що й було розп'яттям йо­го і суботуванням у дусі.


Жив він у старому покинутому капищі, де був колодязь із водою, а хліб приносив йому раз на пів­року його друг. Як Антоній трудився і подвизався та що з ним там діялося, - ніхто не знає. Але судя­чи з того, яким він вийшов із затвору, можна зро­бити висновок, що це був час витворення його духа Духом Святим. Там сталося те саме, що стається з гусеницею, коли вона загортається у кокон. Ніхто не бачить, що з нею робиться тоді: вона ніби за­вмирає. Але всеоживляюча сила природи діє в ній і свого часу із кокона вилітає прекрасний різнобарв­ний метелик. Так і зі святим Антонієм. Ніхто не ба­чив, що діялося з ним, однак Дух Божий невидимо для всіх витворював у ньому нову людину на образ Божий. Коли закінчився час творення, йому звеле­но було вийти на служіння вірним. І він вийшов, зодягнений різноманітними благодатними дарами Духа Святого. Як Христос воскрес із мертвих у сла­ві Отця, так святий Антоній вийшов тепер обнов­лений у дусі.


На тому закінчилось творення духа святого Ан­тонія. Усе подальше його життя було нічим іншим, як роздаванням плодів, що дозріли у ньому за два попередні періоди. Це був час служіння для добра Церкви. Антоній володів даром чудотворення і вла­ди над бісами, силами природи і тваринами, даром читання думок і видіння того, що відбудеться у майбутньому, але найпліднішим з усіх його дарів був дар слова. І найбільше з усіх інших дарів саме ним послужив він меншій братії своїй.


Святий Атанасій пише, що Бог дав святому Ан­тонію могутнє слово, яке проникало до глибин людських сердець. Він умів говорити з такою си­лою і переконливістю, що багато знатних замож­них людей (військових і цивільних) скидали з себе життєві тягарі та ставали монахами. Та й хто, йду­чи до нього засмученим, повертався непотішеним? Хто, приходячи до нього в сльозах за померлими, відходив непотішеним; хто з гнівливих не зміню­вав відразу гніву на лагідність? Монахи, що впали в недбальство, після зустрічі з ним знову ставали ревними і дужими у подвигах. Юнаки, побачивши святого Антонія і послухавши його, відрікалися утіх і починали любити невинність. Скільки дівиць, що були вже зарученими, лиш узрівши здалеку святого Антонія, переходили у стан наречених Христових!


З цього свідоцтва видно, що святий Антоній не приховував джерела свого, Богом дарованого, пі­знання. Та й приходили до нього переважно послу­хати слово істини й знайти собі потрібну настано­ву. І всіх їх, як научав Апостол, Антоній повчав, картав, умовляв. Інколи щедрим потоком вилива­лось його слово, деколи говорив він не так розлого, але завжди змістовно й сильно. Антонієві короткі афоризми передавались потім із уст в уста, творячи своєрідне усне правило подвижництва й увійшли відтак у збірники достопам'ятних повчань святих Отців. Інколи святий Антоній писав і послання своїм духовним дітям, ченцям різних обителей, окреслюючи загальні правила життя у Христі Ісусі або лікуючи якісь немочі братії.


Усе, що вийшло з уст святого Антонія і закар­боване на письмі, принесе багату поживу душі, що шукає повчань. Дійшли до нас, крім обширного Слова, поміщеного у життєписі, двадцять послань до ченців, двадцять коротких слів про чесноти і по­роки, сто сімдесят глав про добру мораль, правило для монахів з двома додатками, а також багато повчальних і корисних висловів та оповідань про святого Антонія, розсіяних по різних патериках.

Немає коментарів:

Дописати коментар