субота, 4 лютого 2012 р.

Сотворимо Бога по образу нашому .

“Ми дуримо самі себе й інших, дурять нас, і той обман, який оточує наше життя, – чи не найбільша проблема сучасності. Але найстрашніше те, що все це нас повністю влаштовує.”
Ми часто дивуємося, читаючи Євангеліє, чому ж народ ізраїльський виявився настільки сліпим, чому він, свідок Христа, відмовився розуміти ту істину, яку приймаємо ми, для котрих слово про Христа – віра сердечна, але не реальність слуху, погляду та дотику.
І здається нам тоді, що свій обов’язок перед Богом ми начебто уже й виконали, адже ж прийняли Христа як Бога. Але ось що означає прийняти Христа? Ми теж дуже хочемо, щоб Господь благословляв нас і відвідував своєю милістю.Коли доля, як любимо ми казати, посміхається комусь із людей – у вигляді вдалого бізнесу, хорошого одруження, міцного здоров’я, успішного навчання – то до такого щасливця відразу пристає кліше “Бог його благословив”. І радіючи (щиро або не зовсім) за таких “обранців Божих”, ми боїмося задати собі питання: а чому ж Бог часто не благословляє тих людей, які набагато більше заслуговують цього? Чому така хороша віруюча дівчина отримала настільки недоброго чоловіка, чому така мила дитина так погано вчиться, чому такий побожний чоловік зовсім не має здоров’я? Очевидно або Бог робить щось не те, або ми щось не розуміємо у Бозі.
Виявляється, та система цінностей, яку пропонує нам Бог, значно різниться від тієї, яку ми хочемо нав’язати Йому. Господь сказав просто: “Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною” (Мр. 8, 34). Проте нам зовсім не хочеться йти за Господом, навпаки, ми вимагаємо, щоб Він ішов за нами, оправдовуючи і освячуючи наші недоліки, наші слабкість і лінь. Коли не хочеться поститися, ми кажемо: “Головне – не їсти людей”; коли лінь йти у церкву, у нас виникає інше оправдання: “Головне мати віру в серці”; а цинічний молодик самовпевнено заявляє своїй коханці, яка ще не зовсім втратила совість: “Хіба ж любов – то гріх?” “Попридумували ті попи багато чого зайвого, а так, в принципі, я не проти Бога”, – резюмує наш сучасник та продовжує доказувати іншим, а, може, й самому собі, що таке істина. І не біда, що Євангеліє від Талмуда він не відрізнить, зате впевнено знає, що ж таке Пресвята Трійця – Христос, Діва Марія і святий Миколай!
“Не можу я поститись, бо ж така важка у мене робота” – ну звичайно, кілька днів поїсти овочі, фрукти, хай навіть і всіляку рибу (не будемо вимагати строгості), щоб причаститися святих Христових таїн – хіба ж це реально молодому і здоровому дядькові? Та що ви, законний шматок м’яса – основне конституційне надбання сучасної вільної людини, і заради цього варто жити і боротись! Як це не можуть зрозуміти дітки, які постяться навіть із молодшого шкільного віку; або бабусі, які у свої вісімдесят кожного дня з’їдають таблеток трохи менше за кількість своїх років (від тиску, серця, печінки, суглобів і так далі), а на рибу в пісний день бояться подивитися, що вже там молоко. Але що з них візьмеш – вони ж тяжко не працюють .“Я не можу стояти у церкві, мені там погано” – не чули такого від ледь повнолітньої дівчини? Вона, бідолашна, і не знала б, що таке “погано”, якби її раз у рік не затягнула в Божий храм якась непоборна сила у вигляді матері чи бабусі. І справді, хіба може тендітний дівочий організм (і хлопчачий – теж) витримати таке випробовування: дві години простояти між незрозумілих чужих людей, які ще й можуть наврочити. Подвиг! А до того ж іще той нестерпний кадильний фіміам! Це ж від нього найчастіше і стає погано – ось і не вір потім, що біси ладану, як вогню, бояться. Зовсім інша справа – танці! Магічне, чаруюче слово для сучасної молоді. Що там дві години у церкві – цілу ніч на танцях, а зранку в інститут чи на роботу – оце так подвиг, перемога сили над розумом! Та ні, який там подвиг – звичайне буденне діло, і погано не стає…
Ми дуримо самі себе й інших, дурять нас, і той обман, який оточує наше життя, – чи не найбільша проблема сучасності. Але найстрашніше те, що все це нас повністю влаштовує. Ми не хочемо, щоб щось змінилося у нашому житті, не хочемо йти шляхом жертовності, але вимагаємо, щоб Бог постійно жертвував чимось для нас, і дуже ображаємось, якщо Він щось не додає. Колись мене перестрів один неблагополучний молодий чоловік, який жив не далеко від нашої церкви, і почав питати: “Нащо потрібне було те Вінчання, якщо дружина мене покинула…” і таке подібне. Цей чоловік відверто дорікав Богу за те, що Він нібито не дав те, що був зобов’язаний забезпечити у Вінчанні. Але чому у нього не виникло бажання спитати у самого себе: “А що я зробив для того, щоб мій шлюб був міцним?” Чи дасть Господь хоча б краплину благодаті тому, хто усіма своїми силами виштовхує Його із свого життя? Так цей бідолашний і помер, не відповівши на основні питання нашого буття. Хай милує Господь його безсмертну душу…
Чому ми нічого і нікого, крім себе, не помічаємо і хочемо, щоб Бог усе це ще й благословляв із високого неба? Сьогодні людина в основі всесвіту бачить себе, своє “я”, Бог для такого існує тільки як придаток, який має право відвідати людину тільки тоді, коли вона сама Йому дозволить.
Нещодавно я чув про таку річ. В одному магазині в черзі стояла група людей. Попереду був старшого віку чоловік, за ним – жіночка із неспокійним хлопчаком молодшого шкільного віку, далі – ще люди. Малий став наступати дідусю на ногу, що, врешті, вивело того з себе і він звернувся до матері: “Скажіть, щоб ваш син перестав наступати мені на ногу”. На це жінка безапеляційно заявила: “Я свого сина виховую без авторитарного тиску“. А дитина, як і раніше, продовжувала бешкетувати. Раптом один молодий хлопець витягнув з кошика банку з медом, відкрив її і вилив на голову цій мамочці. Перш ніж вона прийшла до тями і спробувала щось відповісти, хлопець заявив: “Я вихований без авторитарного тиску”. З цієї дотепної історії ми повинні зрозуміти одну просту істину: якщо я не зважаю на те, що у цьому світі є ще хтось, крім мене, і мої вчинки можуть заважати комусь спокійно жити, то повинен бути готовим до того, що навколо мене паразитують у цьому Божому світі ще мільйони таких же егоїстів, як я. І їм теж геть байдуже, що своїми діями вони можуть причинити біль мені. А з чим сперечатися, адже ж і я граю за цими самими правилами?
І уявіть собі, що весь цей світ, як величезний живий організм, складається із окремих клітин, кожна з яких взаємно не приймає іншу і на своєму шляху до кращого існування знищує все, що може завадити досягнути мети Це ж армагедон! Але при цьому такий “переможець” ще примудряється сказати: “Бог мені допоміг”. Мабуть хтось скаже, що я змальовую усе аж надто вже похмуро. Можливо й так, і навіть хотілося б. Але цього ж самого дня ми будемо самі говорити про те, що наше суспільство наскрізь прогнилокорупцією та відсутністю елементарної людяності у кожного з нас, а завтра виспимось гарненько і потім підемо до лікаря, минаючи повільну чергу, бо маємо надійного поводиря у вигляді знайомого лікаря чи медсестри. А потім скажемо: “Бог мені допоміг швидко справитися”. У цей час у черзі буде стояти жінка, на яку вдома, наприклад, чекає немовля або хворий, котрий тримається на ногах з останніх сил. І чому б це Бог мав помогти саме нам, а не тим людям? Отож і воно…
Ми багато говорили про тих, основою життя кого є егоїзм, а, говорячи по-християнськи, гордість. Такі люди вважають себе самодостатніми, вони завжди готові похвалитися собою і своїми успіхами. Проте, апостол Павло каже: “Якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю” (2 Кор. 11, 30), бо “Господь сказав… сила Моя вершиться в немочі” (2 Кор. 12, 9). Тому лише там і звершується сила Господня, де ми відчуваємо свою мізерність проти всемогутнього Бога і благоговійно схиляємось перед Ним, де нема нашого гордого “я”. Тільки в такому випадку відвідує нас Бог, і стає тоді на серці так добре, що хочеться усіх любити, радіти людям і допомагати їм, хочеться безперестанно прославляти Творця. А якщо ми кажемо, що Бог тільки тоді відвідав нас, коли дав грошей, хорошого чоловіка, успішну кар’єру та інші блага життя, то це неправда, адже“Царство Моє, – каже Господь, – не від світу цього” (Ін. 18, 36). 
                             Інтернет-журнал "Єммаус".

Немає коментарів:

Дописати коментар