субота, 11 лютого 2012 р.

Мовчанням зраджується Бог

Ми всі живемо у благословенний час, коли здавалося б, вже немає явних гонінь на Церкву, ніхто не переслідує нас за віру, вже не треба кров’ю свідчити про свою приналежність до християнства. Слухаючи  розповіді наших батьків та дідів, про те як років 40 назад могли вигнати з роботи лиш за те, що у твоєму помешканні висять ікони,
або ти охрестив дитину, очі небайдужого починають блищати сльозами. Серце здригається, коли чуємо, як в 20 −30х роках підривали величні собори, прекрасні монастирі, розстрілювали чи висилали в табори священнослужителів. Мимоволі хочеться перехреститись і сказати: «Слава Богу, нарешті ніхто намне заважає бути в Церкві!»


Ми творці своїх ворогів


Свого часу святитель Іоан Златоуст, борячись за чистоту в церковному середовищі, висловив доволі сміливе твердження: «Немає у церкви більших ворогів, як ми, самі християни». Пригадуючи цю тривожну тезу святого, задаємось питанням: Що мав на увазі угодник Божий? Що привело йогодо такого страшного висновку?  Сумно, але скоріш за все, його взору відкривалась та ж картина, що й нам. Зовні, – гарна обкладинка, золоті купола, дороге церковне начиння, – всередині моторошна пустка. І доречний, з цього приводу, плач преподобного Серафима Вирицького: «Лавра, лавра, золоті купола, а любові нема…»  Ми звикли звинувачувати гонителів Церкви, атеїстів, сектантів. Утім, як стверджує Іоан Шанхайський і Сан Францизький: «В існуванні сектантства (читай і атеїзму авт.)винні більше православні, аніж самі сектанти (читай атеїсти авт.)». Адже і Сталін вчивсяу Тифліській семінарії, і багатьох «совіцьких» емісарів в юності водили на Пасху до церкви, чому жтоді саме вони стали ярими гонителями віри отців? Чи радше, що ж таке вони побачили в середовищіцерковному, що змусило їх так зненавидіти Її… Відповідь на поверхні. Замість Церкви Христової, яка піклується про душі людські, вони бачили ще один державний комітет у справах релігії. Саме комітет, ане славнозвісна Юстиніанівська симфонія, яку так часто виправдовують сучасні історики Церкви.У цьому комітеті не лишалось місця звичайним людям, які власне  і творять собою Тіло Христове.В свою чергу,бачачи всі ці беззаконня, народ сповнився ненависті до всього, що було пов’язане з релігією.

Історія, яка нічому нас не навчила


Дивує факт, що вся ця історія нічому нас не навчила. Переживши всі ці жахи у своїй же країні, ми знову і знову, наступаємо на ті ж граблі. Замість закликів до смирення, любові і покаяння, все частіше можна почути суто політичні лозунги:  «Розкольників не поминаємо!», «будуймо Рускій мир» чи «в незалежній державі, незалежна Церква». Ну не закликав  до цього Христос ні на Єлеонській горі, ні на Голгофі. Ніби знаючи про наші ймовірні політичні перегиби апостолнародів Павло навчав: «Немає вже ні елліна, ні юдея, а всі одне у Христі Ісусі». Вторуючи апостолу архімандрит Софроній (Сахаров) говорив духовним чадам: «Якщо ви Христа зведете до рівня національності, то знайте, що ви у пітьмі!». Відтак розуміємо, що не має у Бога ні Руської, ні Кіпрської, ні Католицької церкви, а лиш одна Вселенська (кафолична) і Царство Небесне не буде розділене на різномовні сектори, хочемо ми цього чи не хочемо.  Розуміючи цю просту істину ми б не мали нинішнього ганебного розколу в православ’ї на нашій землі.  Догоджаючи Богу,  а не своїм політичним амбіціям, всі б спокійно сприйняли суто адміністративну незалежність Церкви. Ми ж  перетворили церковний амвон на політичну трибуну, за що свого часу дамо відповідь. Пропаганда любовідо батьківщини це уділ школи, громадських організацій чи політичних партій! Церква ж покликана виховувати «мужа духовного, що росте в міру зросту Христового» і любові до небесної Вітчизни.

« Погине народ мій за те, що немає знання, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для мене священником.» (Осії 4.6)



Сумно визнати, але нинішня церковна ситуація в точності нагадує політичний вінегрет в нашійдержаві. Складається враження, що світську політику зодягнули в рясу. Хтось з трибуни, будь якої Ради, а хтось з церковної паперті, голосить людям те, чого жадають їхні прихоті, політичні смаки, –в державі говорять про Євроазійський чи Європейський напрямок ходи, у Церкві, про те ж, лише за іншими формулюваннями…  Чи не чули ми застереження апостола Павла «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (Друге послання апостола Павла до Тимофія, 4.3-4). А що чуємо у церквах сьогодні? «Ми канонічні!», «Ми найкращі!» Доволі цікаве «православне» вчення! Чи може ми забули, що «Бог гордим противиться, а смиреннимдає благодать» (Якова 4.6) Невже настільки на духовні очі осліпленні, що вже не здатні відрізнити правдивого православного, святоотцівського вчення від бісівської зваби! Згадаймо богомудру науку святих, преподобних, мучеників, святителів. «Якщо тобі здається, що ти чогось досягнув і кращий за інших, ти впав!» Ум, сповнений тривоги згадує Христове запитання Петру: «Куди йдеш?» І справді, куди йдеш сучасна православна людино? Не похвал потребують зморені гріхом душі, а правдивоговрачування…


Чи ми мудріші за святих?


Був період в історій Православ’я, коли святі, яких ми так завзято оспівуємо в похвальних тропарях, проливали свою кров за чистоту церковного передання, за благоговіння перед Богослужінням,за кожну букву православного вчення. А що відбувається нині? Замість того, щоб об’єднуватись разом задля праці у винограднику Христовому, ми починаємо вигадувати і доповнювати уже існуюче, якимось своїми нововведеннями. Існує чітко визначений і письмово затверджений богослужбовий устав. Навіщо ж до нього додавати, якісь свої незрозумілі вставки, наприклад "каноническую" у Символі Віри Де, в якій частині благословенного священоначалієм служебника, таке написано?  Виникає питання:кому ми догоджаємо – Богові, чи людям? Чи може хтось, із нині живущих, рахує себе мудрішим  за Іоанна Златоуста, Василія Великогочи Григорія Богослова? Не можна збудувати благополуччя на неправдивій основі! Це, як дім на піску, будівництво без підвалин. Любов, смирення, терпіння і взаєморозуміння, ось критерії без яких  усі наші спроби приречені на невдачу.
Тож давайте знайдемо в собі сили, від усієї душі крикнути, як колись сліпий від народження: «Ісусе, сину Давидів помилуй мене грішного», Щоб прозріти на духовні очі і побачити той вузький,, але єдиноправильний шлях, що веде до спасіння наших душ!
chernectvo.org