пʼятниця, 23 березня 2012 р.

Таїнство Покаяння у Західній богословській традиції.

Церковна історія нам свідчить, що розвиток богословської думки завжди супроводжувався тим періодом в Церкві, коли виникали різні єресі, лжевчення і як противагу цьому Церква починала розтлумачувати, систематизувати ті чи інші догми. Для прикладу, згадаємо епоху Вселенських соборів, в період яких була велика кількість єресей і, відповідно, як потужно у цей час розвинулось догматичне богослів’я, яке на противагу певній єресі розтлумачувало, систематизовувало те чи інше Православне вчення. Тому, говорячи сьогодні про православне розуміння Таїнства Покаяння, вашій увазі будуть запропоновані роздуми про Таїнство Покаяння в Католицькій Церкві. На основі такого, свого роду полемічного підходу, ми зможемо виокремити особливості розуміння цього таїнства у Православній та Католицькій догматичній системі.
Перш ніж говорити про Покаяння згідно Західного богослів’я, слід сказати про Сотеріологію Католицької Церкви. Тому що вчення про Таїнство Покаяння логічно випливає з розуміння того, для чого прийшов Христос, що сталося з людством, що таке «спасіння» і т.д…? Перш ніж до цього перейти хочеться сказати, що Римо-Католицька богословська думка сформувалася на основі юридизму. Це є історичний розвиток. Коли ми візьмемо Православний Схід, там переважають містичні думки грецьких філософів, а Рим прославлений, в першу чергу, римським правом. Протягом історії також ми бачимо, що на основі римського права і римської юриспруденції сформувалися різні правові системи інших держав. Рим – це колиска юридизму. Навіть, мислення Західних філософів – структуроване, юридичне, таке, що має чітку послідовність. І саме тому такий юридичний підхід (чіткий, структурований) переноситься і на римську богословську думку. Ми з цих законів Римського права візьмемо короткий приклад: якщо людина, припустимо, когось образила, вчинила якусь кривду іншій людині, то ці закони, зокрема Салічна правда (також сформувалася під впливом римського права) приписує відшкодування потерпілій людині. Якщо це раб зазнав кривди, то відшкодування одне, коли людина, якій ми причинили якусь біду або збиток займає якийсь вищий щабель суспільного положення, наприклад чиновник, то за цей самий злочин вже покарання чи штраф набагато більший. Якщо таку саму кривду ми завдали людині, яка входить в оточення правителя, то за цей самий вчинок покарання ще більше. Якщо людина образила самого імператора або правителя, то покарання настільки велике, що смертний вирок є «недостатнім» для того, щоб покарати ту людину, яка наважилась образити самого володаря. Справа в тому, що точно такий самий підхід (а точніше – хід думок) Католицька Церква приймає щодо гріха, зокрема первородного гріха. Адам і Єва, згідно Західного богослів’я, своїм гріхом образили Бога, нанесли кривду самому Богу. Оскільки Бог – це абсолют, найвище, що може бути, то якось загладити свою провину людина не може. Якщо, завдавши імператору якусь шкоду – смерті мало в покарання, то уявіть собі, з точки мислення Західного богослів’я, як людина зможе відшкодувати образу самого Бога? Своїми силами явно не може! І тому, слідуючи далі західній сотеріології: для чого приходить Христос? Відповідь така: загладити людський гріх, відшкодувати якимось чином цей гріх і Христос своєю смертю, згідно католицького богослів’я, це робить. Отже будь-який гріх, вчинений людиною, є образою Бога. І будь-яку образу людина повинна відшкодувати. Оскільки прийшов Христос і левову частку того відшкодування вже приніс, то людина, яка грішить, згідно католицького богослів’я, повинна ці гріхи своїми силами, своїми подвигами якимось чином також загладити. Оскільки ми читаємо слова Іоана Богослова, що Бог є любов, то ми можемо запитати: яким чином Бога, Який є Любов, можна образити? На це Західне богослів’я відповідає, що Бог дійсно є любов і Бог ображатись не може, але коли людина ображає, то логічно, за образу повинна бути якась покута, якесь відшкодування і тому в Католицькому богослів’ї ми зустрічаємо такий термін як «правда Божа». Коли людина згрішила, то згідно правди Божої, згідно всіх логічних законів, повинне бути й відшкодування. І тому гріх – це є образа Бога і конфлікт між Богом та людиною. Коли ми візьмемо католицький катехізис, де подається перелік таїнств: Хрещення, Причастя… і ось таїнство Покаяння звучить так: «Таїнство Покаяння і примирення». Знову прослідковується термін «примирення» між кимось. Тому, коли ми починаємо читати католицький катехізис, то в артикулі четвертому під номером 1422 міститься таке положення: «Ті, що приступають до Таїнства Покаяння приймають від Божого милосердя прощення образи, яку вони Йому вчинили, а заодно примиряються з Церквою, яку поранили своїми гріхами і яка своєю любов’ю, прикладом, молитвами, працює над їхнім наверненням». Це офіційна позиція Католицького богослів’я і ми читаємо, що Покаяння – це ніщо інше, як прощення образи.
Як людина може отримати це покаяння? Вона, в першу чергу, повинна принести якесь відшкодування. Для цього католицький катехізис нам повідомляє, що покаяння обов’язково повинно чимось, якоюсь жертвою супроводжуватись. Наприклад, покаяння повинно супроводжувати біль і спасенний смуток, який отці Церкви, як написано в катехізисі, назвали скорботою духа, жалем серця. Тобто людина повинна мучитися, жаліти, приносити якісь подвиги, щоб це все склало ту покуту, те налагодження і те відшкодування, яке повинна людина принести. У позиції № 1440 говориться, що таке гріх: «Гріх – це насамперед образа Бога, розірвання співпричастя». Коли в православному розумінні ми говоримо, що гріх – це внутрішня хвороба людини, яка нас знищує, то в Західному богослів’ї ми читаємо, що гріх це є насамперед образа Бога.
Весь розділ католицького катехізису, де йде мова про покаяння, якраз пересипаний вздовж і впоперек тим, що людина повинна відшкодувати свої гріхи. Проблема в тому, що цей підхід є юридичним.
Як повинно проходити спокутування? Грішник, звільнений від гріха повинен цілковито відновити своє духовне здоров’я, отже він повинен зробити щось більше, щоб виправити свою провину. Він повинен відшкодувати відповідним способом або спокутувати свої гріхи. Це відшкодування називається покутою.
Яке місце займає священик при Таїнстві Покаяння в Католицькій Церкві? Священик, який сповідає – це не пан, а служитель Божого прощення (№ 1466). Як повинне проходити покаяння і з чого воно складається? Таїнство покаяння складається з таких актів: каяльника та розрішення даного священиком. Актами каяння є жаль за гріхи, сповідь або виявлення гріхів своїх священикові і постанова виконати покуту і діла відшкодування. Жаль названий також каяттям  повинен виникати з мотивів віри. Якщо жаль виникає з любові до Бога, то він називається досконалий, якщо він спирається на інші причини, то він називається не досконалий. Хто хоче примиритися з Богом і Церквою повинен визнати священикові всі тяжкі гріхи у яких ще не сповідався, які пригадує після старанного іспиту совісті. Сповідь з легких грхів, хоч і не є необхідною, все ж таки рекомендується Церквою. Сповідник (священик який сповідає) пропонує тому, хто сповідається виконати деякі акти відшкодування або покути, щоб виправити шкоду вчинену гріхом і поводитися так, як властиво поводитися учням Христа (№1490-№1495). Тобто як би представники Західного богослів’я не тлумачили Таїнство Покаяння, що б вони не говорили, але офіційний документ, офіційний катехізис Католицької Церкви, чітко вказує на те, що до Таїнства Покаяння ми бачимо юридичний підхід. Іншими словами, приходить людина на це таїнство, сповідається, перераховує гріхи, священик чуючи всі гріхи, накладає покуту відповідно до цього гріха. Малий гріх – мала покута, великий гріх – велика покута і після цього читає розрішительну молитву і юридичний акт відбувся, гріхи прощені. Нажаль, такий юридичний підхід західної традиції мав великий вплив на Українську Православну Церкву, це виражається в тому, що багато книг з Православного богослів’я в тому чи іншому місці містять слова притаманні Західному богослів’ю, такі як: «правда Божа», «відшкодування» і т.д. Чому так відбувається? Справа в тому, що тривалий час Українська Церква відчувала великий вплив католицизму. Пригадаємо для прикладу українське середньовіччя: багато видатних митрополитів Київських навчалися в Західних школах, зокрема святитель Петро Могила, Варлаам Ясинський та інші. І, відповідно, там вони вивчали богослів’я звичайно на Західний лад і коли приїжджали в Україну і писали свої твори, то вкраплення католицьких думок, звичайно, зустрічались. Наприклад, у нас в Таїнстві Покаяння читається розрішительна молитва, слова якої дещо перегукуються з католицькою формулою: «Нехай Бог Отець милосердя, Який через смерть і Воскресіння свого Сина світ примирив із Собою і Святого Духа зіслав на відпущення гріхів, через служіння Церкви дасть тобі прощення і мир, і я тебе розрішаю і звільняю від всіх гріхів твоїх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Порівняємо: «І я недостойний ієрей владою даною мені прощаю і відпускаю тобі усі гріхи в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Актуально є те, що православна сповідь сприймається за зразком католицьким, коли людина приходить формально, звершує юридичний акт, розказує свої гріхи, священик читає молитву і – гріхи прощені, звершилася угода і гріхи простились. Насправді дух Православного богослів’я говорить про інше, а саме, що Таїнство Покаяння набагато ширше, воно триває протягом всього життя. Покаяння – це процес не прощення гріха, а його лікування, оздоровлення людської природи!
Михайло Сивак,
кандидат богословських наук 
З  виступу  на круглому столі "Таїнство Покаяння: історія і сучасність"
(24 березня 2011 року).

Немає коментарів:

Дописати коментар