неділя, 11 березня 2012 р.

Антимінс,його історія та значення у Православній Церкві.

Богослужіння у Православній Церкві звершується завжди із використанням певних речей, які є освячені та мають певну мету і місце використання. Віряни завжди можуть бачити використання Хреста Господнього, Святої Євангелії, Чаші, Дискоса та ін. речей, які є необхідні на літургії. Однак є річ, без якої звершення літургії є немислиме та заборонене постановами Церкви. Мова йде про Антимінс, який прості миряни не можуть бачити у використані, тому, що вживається він за літургією лише у вівтарі, на престолі. Саме слово «антимінс» грецького походження означає, "те, що замість престолу". Антимінс являє собою прямокутний плат з особливими зображеннями покладання Христа до гробу (яке віруючі можуть бачити на плащаниці). Антимінс є освячений і підписаний єпископом. Антимінс має невелику зашиту кишеню, куди вкладені частинки святих мощів.


Сама ідея антимінсу сягає корінням апостольських часів, оскільки ми знаємо, що перші християни молилися, та звершували літургії на гробах мучеників. Сам же термін "антимінс" що означав переносний престіл (стіл), для здійснення Євхаристії поза храмами, вперше згадується в житії преподобного Маркіана Сіракузського (VІІ ст.), де ним іменується переносний престол, на якому святий звершував Літургію. Є подібна  згадка й у преподобного Феодора Студита, де він наголошує на необхідності використання антимінсів, пояснюючи неможливість здійснення Літургії на престолах, що поганяться іконоборцями.
Дещо в пізніші часи у Візантії розповсюдилася практика використовувати освячені дошки або плати для здійснення Євхаристії в тих місцях, де не було освяченого престолу або престол був освячений неправильно, або ж у період гонінь на Церкву, особливо в часи іконоборства. В даний час подібні дошки є аналогом візантійського антимінсу; на Заході у практиці Католицької Церкви антимінсу відповідають освячені "вівтарні камені".
Заперечення іконоборцями шанування святих мощів, що виражалося, зокрема, в освяченні храмів без вкладення частинки святих мощів в престол, слугувало причиною появи визначення VII Вселенського Собору (787): "Якщо будь-який храм був освячений без святих мощів мучеників, визначаємо: нехай буде здійснено в них положення мощів із звичайною молитвою" (правило. 7-ме). Після цього собору покладення святих мощів на престіл, або в престіл, стало обов'язковим. Це знайшло віддзеркалення і в богослужбових книгах, оскільки у доіконоборчий період чин вкладення святих мощів в престол був відокремлений від чину освячення престолу, а в посляіконоборчий період ці чини були об'єднані.
У період відновлення іконошанування в VIII–IX стт., а також після остаточного торжества Православ'я в 843 р., православні були змушені використовувати антимінси під час служб не тільки поза храмами, але і в храмах, оскільки одні престоли, освячені до 787 р., не завжди містили святі мощі, з інших мощі нерідко були видалені іконоборцями, а нові престоли освячувалися іконоборцями без вкладення мощів. У цих випадках літургія здійснювалася на антимінсі, покладеному на престол.
Загальність використання антимінсу підтверджує і факт існування при патріархові, чи єпископі – "начальника антимінсів", що розпоряджався виготовленням антимінсів і розподілом їх по храмах. Номоканон XIII ст. наказує карати ієреїв, що звершили літургію без антимінсу.
Обов'язковість антимінсу при здійсненні літургії може бути пояснена тим, що кожен антимінс, підписаний єпархіальним архієреєм, і є єпископською «санкцією» священнодіяти на даному престолі.
До XVII ст. в нашій Церкві антимінси, що призначалися для постійного знаходження в храмі, у розгорненому вигляді пришивалися до нижньої одежі Св. Престолу – сорочки, або індитії, або прибивалися дерев'яними цвяхами до престолу. Дискос і Чаша ставилися безпосередньо на ілітон, що розгортався при здійсненні літургії і спрадавна використовувався для того, щоб не розсипати на престол жодної часточки Святих Дарів. З XVII ст. за прикладом грецьких Церков в нашій Церкві антимінси почали поміщатися безпосередньо в ілітон, який розгортається і згортається за кожною літургією.
Що ж стосується богослужбового використання, то слід сказати, що антимінс освячується тільки архиєреєм та покладається ним на престолі при освяченні храму, або посилається раніше в храм, освячення якого архиєрей не може здійснити. Без антимінса не може здійснюватися Божественна літургія. На одному антимінсі може бути здійснена тільки одна літургія в день. Антимінс розгортається після закінчення літургії оголошених і перебуває розкритим до закінчення літургії вірних. Окрім літургії існує традиція розкривати антимінс при відвідинах храму архиєреєм. Антимінс повинен ретельно оберігатися від будь-яких забруднень (оскільки його не можна прати) і від зношування. Він є великою святинею і, будучи "Замість престолу", вимагає відповідного благоговійного відношення. Блаженний Симеон Солунський (кін. XIV – поч. XV стт.) пише: антимінси "не повинні знаходитися у всякому простому будинку; не повинні також торкатися їх і миряни".
У богослужбовій практиці розрізняються "рухомі" і "нерухомі" антимінси: нерухомі призначені для постійного перебування в певному храмі, назва якого на них вказана; рухомі ж видаються або в храм, який існує тимчасово, або для здійснення служби "на всякому місці", про що робиться відповідний напис на антимінсі.
За тлумаченням блж. Симеона Солунського, антимінс, символізує гробові пелени Спасителя. Антимінси зазвичай виготовляють з льняної або шовкової тканини. Розміри антимінсу можуть змінюватися, однак найбільш поширений розмір приблизно 60x40см. На зворотному боці антимінсу, посередині і ближче до верхнього краю, зазвичай на перехресті зображеного Хреста Господнього знаходиться кишеня, в яку вкладається частинка мощів святого, поміщені у віск, або ж воскомастику (суміш воску, мастики, ладану та ін. ароматичних речовин). Усередині згорнутого антимінсу зберігається губка для збирання з нього частинок Святих Дарів і обтирання рук.
Ми вже торкалися питання зображення на антимінсі, однак слід зауважити, що на древніх антимінсах, що збереглися, які є невеликими льняними платами, чорнилом в центрі зображався 4-х, 6-ти, 7-ми чи 8-ми конечний хрест, часто на голгофі з Адамової головою під хрестом, та з копієм і тростиною по сторонах. Поряд з хрестом зазвичай писали "IC ХС", "NIKA" («Ісус Христос», «Переможець»), та обов’язковим підписом архиєрея який освячував антимінс
Гравіровані антимінси з'явилися з початку 1620-х рр. Тоді у Києві почали регулярно друкувати антимінси. На них зображалися три типи композицій. Дві перші належать до західних іконографічних джерел: 1) зображення Христа до пояса, Який стоїть за гробом, з рани на Його грудях витікає Кров в Чашу, що стоїть на гробі. За Христом знаходиться Хрест, по краях – два ангели з копієм і тростиною, в кутах антимінсу зображені євангелісти (антимінс 1627 р. митрополита Київського Іова (Борецького). До того ж іконографічного типу відноситься й писаний антимінс 1664 р. з афонського скиту святої Анни; 2) Воскреслий Христос, що сидить на гробі. Третій варіант є традиційним та використовується сьогодні у практиці й являє собою зображення покладення Христа до гробу.
Таким чином стає зрозумілим обов’язковість присутності у храмі антимінсу, який, по суті, дає можливість священику звершувати літургії, а також є символом внутрішньоцерковної єдності та дозволом архиєрея священнодіяти у даному храмі.

Священик Петро МАРТИНЮК.

Немає коментарів:

Дописати коментар