вівторок, 20 березня 2012 р.

Роздуми Митрополита Антонія про Великий піст.

 Піст у перекладі з деяких західних мов називається словом, що у наших церковних піснеспівах позначається як весна духовна. Це - початок життя, це - момент, коли життя пробивається, починає міцніти і доходить до свого торжества у Воскресінні Христовому. Але - о, Боже! - якою ціною! Це - не поступове розкриття свободи, не поступове зростання. Торжество Православ’я, яке проголосило нам Божу перемогу, вказує також на те, якою ціною ця перемога здобута. Бог став людиною, Він прилучився до тварності, став людиною в грішному світі і набув - причому, добровільно - залежності від усіх трагічних, руйнівних наслідків людської відчуженості від Бога, тобто усіх наслідків гріха: не від гріха, а саме від його наслідків. І ці наслідки - не тільки голод, не тільки втома, не тільки холод; а у сфері людських взаємин – не тільки самотність, покинутість; це, врешті-решт, – смерть...

Але що таке смерть? Звідкіля вона може з’явитися? Єдине джерело вічного, невмираючого життя - це Бог. Як нам говорить Святе Писання, смерть увійшла в світ через гріх. Тільки тому людина стала смертною, що вона відійшла від Бога. І Сам Бог, Який став людиною, обирає шлях повного спілкування, повної спільності долі з нами, людьми. Він не народжується смертним, Він не помирає від Своєї смертності. Церковна пісня нам говорить: "О, Життя вічне, як Ти вмираєш? О, Світло вічне, як Ти згасаєш?.." Святий Максим Сповідник каже про те, що й у людськості Своїй Христос був безсмертним, тому що не може вмерти людина, яка поєднана з Богом... Що ж відбувається? Відбувається щось страшніше, ніж наша смерть. Христос добровільно розділив з нами долю. Він стоїть перед людьми незворушний, безкомпромісний заодно з Богом; а людство, яке не тільки не може, але й не хоче знати шляхів Божих, пожертвувати усталеними поглядами заради того, щоб вибрати тільки Божу дорогу, Його відкидає; Христос повинен умерти за людським містом, тому що Він відкинутий відпалим від Бога людством. Але Він ні на мить не відвертається і не від’єднується від людини, від людськості. І для того, щоб розділити до останку людську долю, відкинутий людьми, розіпнутий ними, Він повинен прилучитися до останнього жаху людської долі - богозалишеності, чи, вірніше, втрати Бога. "Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене залишив?.." У цей момент у Своїй людськості - не в Божестві Своєму, - у Своїй людській свідомості Христос прилучається до всієї обезбоженості відпалого від Бога світу, і від усієї цієї нашої обезбоженості, нашого сирітства, нашої втрати Бога і вмирає на Хресті... Це - Торжество Православ’я. Це - торжество Божественної істини на землі, але не на словах, не в літургічних формах, а в якихось - дуже страшних сутностях. І коли ми святкуємо Торжество Православ’я, ми повинні пам’ятати, що це - Боже торжество над усім тим, що хибне, неістинне, гріховне, що це - вступ світла в пітьму земну; але за яку ціну!.. І знов-таки, ми починаємо піст з усвідомлення трепетного, священного жаху. Якби тільки могли пережити це якоюсь достатньою мірою, то свято Торжества Православ’я могло б бути для нас справді початком весни духовної, нового життя в нас, відродженням. Протягом наступних тижнів перед нами постануть зразки того, що може вчинити Божественна благодать з людиною, коли тільки вона стане послідовником Христа, Його учнем. Ми будемо згадувати свт. Григорія Паламу, преп. Іоанна Ліствичника, Марію Єгипетську - людей, які справді повірили Христу і захотіли піти за Ним не тільки у мріях і бажаннях, але й відважились ніби піти проти себе самих, перемогли себе за ім’я Христове - Христовою благодаттю, але і власною рішучістю. І потім ми дійдемо до Страсних днів, і знову перед нами минатиме образ за образом.
Протягом перших трьох днів перед нами пройде все Євангеліє. Євангельські читання будуть такими великими, що ті місця і події, які при звичайному читанні протягом року такі далекі один від одного, що не зустрічаються в нашій свідомості й у нашому серці, раптом виявляться поряд, освітлюючи один одного змістом.
А потім декілька картин. Зрадництво Іудине... З яким жахом ми думаємо про Іуду! Учень Христовий зрадив, віддав Його на смерть. А чи замислювалися коли-небудь над тим, які ми? Як ми - з дня на день - зраджуємо Христа?.. Звичайно, не на словах, а в іншому. Якщо через хрещення ми так з’єдналися з Христом, так з Ним стали єдині, що, за Його словом, Він живе в нас і ми в Ньому, то щоразу, коли ми себе спотворюємо, опоганюємо, робимося далекими Христу, ми Його зраджуємо. І тому, коли будемо чути розповідь про зрадництво Іуди, давайте дивитися на це зрадництво так, як людина дивиться на себе в дзеркало. Так, він це зробив. А ми, а я особисто - скільки разів зраджував Христа?.. І як по-різному можна це робити - у думці, на словах, поведінкою, життям, внутрішнім ніби відторгненням... Давайте задумаємося над цим і сьогодні, коли ми спробуємо помовчати перед обличчям своєї совісті, і коли у Велику Середу будемо згадувати цю страшну подію: учень зрадив, віддав свого Вчителя на смерть... Я, віруючий в Нього, якоюсь мірою люблячий Його, певною мірою відданий Йому, навіть не через небезпеку, а з легкої спокуси відвертаюся від Нього, ніби думаючи: вийди з моєї свідомості, вийди хоч на мить з мого життя; як блудний син сказав своєму батькові: помри, щоб мені жити вільним без тебе...
А потім Таємна вечеря і Христове Розп’яття. Хрест, на якому вмирає Життя. Заради нас помирає нашою смертю Той, Хто безсмертний, Хто вбитий моєю смертністю; а моя смертність уся вкорінена в моїй гріховності. Дарма, що навколо можуть бути тисячі однаково грішних людей. Якщо був би один тільки грішник, його гріховність - моя гріховність, що народжує смерть, убила би втіленого Божого Сина...
І Хрест. Розіп’ятий Христос говорив: "Прости їм, Отче, вони не знають, що діють!.." А чи знаємо ми, що коїмо, чи розуміємо, що діється? Коли думаємо про Христа, то цього не усвідомлюємо, не можемо уявити. Але хіба не розуміємо, що робимо з іншою людиною, якщо перенесемося думкою до тих, хто нас оточує, хто несе руйнівні, згубні, болісні наслідки нашого впливу? Хіба, порівнявши у такий спосіб, не можемо зрозуміти те, що ми чинимо із Христом?..
І юрба навколо Хреста. Мовчання помираючого Ісуса переривається кількома вигуками. Поруч - Божа Матір, Яка жодним словом не суперечить волі Божій про смерть Її Сина, і мовчазний учень, любов’ю настільки поєднаний із Христом, що може прийняти Його мученицьку смерть, не захищаючи Його, а віддаючи свою волю в Його руки. А навколо фарисеї, книжники, які засудили Христа, вони насміхаються над Ним: “Ти говорив, що Ти Син Божий - доведи! Якщо Ти Син Божий, зійди тепер з хреста!.. Ти говорив, що Бог про Тебе піклується, що Ти для Нього щось значиш - доведи!..” І строката східна юрба. Люди, які прийшли з цікавості подивитися, як помирає людина. (Такі і тепер буває, для когось - це видовище, від якого здригнеться якимось хвилюванням серце, але не більше...) Люди, які з надією чекають: а раптом Він зійде з хреста, і тоді безпечно бути Його учнями: Він - уже переможець, Його вороги подолані... А інші думають: тільки б Він не зійшов з хреста; тому що як Він зійде, то мені неминуче треба буде слідувати за Його вченням, прийняти цю страшну заповідь про любов до останку, про хресну любов...  "Немає більше тієї любові, як хто покладе душу свою за друзів своїх"... Справжнє море пристрастей і, можливо, таке ж море байдужості. Воїни, що ділять Його одяг, просто виконують наказ про розп’яття засудженого: хто Він - це зовсім не їхня справа...
Подумаємо: де в цій юрбі можемо знайти себе? Чи якщо перенестися ще раніше, у Преторію, коли воїни взяли Христа, щоб поглумитися над Ним, закривали Йому очі, били по обличчю і говорили: “Відгадай, хто Тебе вдарив?”. Це нас жахає, але разом з тим скільки разів я (мабуть, і ви) ніби рукою закривали очі Христа для того, щоб діяти беззаконно: “Закрий очі, не дивися, дай мені вчинити зі своєї волі, я потім покаюся..." Який це обман, яка жалюгідна, але моторошна неправда! “Закрий очі, перестань мене бачити”. Але якщо Бог мене не бачить, то мене вже немає!
А потім - гробниця, зішесття в пекло; Бог, що заповнює Собою все; і Воскресіння Христове. Так, ми можемо завжди радіти Воскресінню, тому що у Воскресінні є перемога, але є й обітниця. Поки ми живі, ми можемо стати в ряди тих, для кого Воскресіння Христове вже є їхнім відродженням, початком нового життя. Подумайте про апостолів: вони розбіглися, крім Іоанна; ніхто не залишився біля Христа. І коли Христа повели на суд, Іоанн увійшов у двір архієреїв, тому що був прийнятий як друг господаря дому, де тепер повинні були судити Христа і винести йому смертний вирок. Увійшов і Петро, його провів Іоанн. І Петро, який вихвалявся: “Якщо й інші Тебе зречуться, я не зречуся, я з Тобою на смерть піду!” - тричі від Нього відрікся.
Якщо він так вчинив, то що ж я можу сказати? Мені не загрожує смерть, але скільки разів я життям, мовчанням відрікався від Христа?! Як це страшно і прикро, як боляче про це думати. Коли людину любиш найпростішою, дружньою чи іншою любов’ю, то як соромно буває, що часом відрікаєшся від неї мовчанням. Про неї кажуть погане, а я мовчу; людина в небезпеці, а я нічого не роблю. “З Тобою я готовий і вмерти”, - а коли до справи дійшло, тричі відрікся Петро. Однак Петро, принаймні, розплакався, коли погляд Христа впав на нього; а ми день у день зраджуємо Христа, відрікаємося не словом, а життям від того, що ми Його учні. І коли Його погляд падає на нас з ікони, торкається нас з Євангельського читання, хіба серце наше розколюється, хіба сльози виступають на очах, хіба плач пронизує нас?..
Ось над чим потрібно замислюватися протягом Великого посту і Страсної седмиці. І коли будемо стояти на службах Страсної, де ми будемо, ким будемо? З ким ми будемо в цій юрбі: з тими, хто сподівається, що Христос переможе замість мене, і мені без зусиль і страху все буде дано? Чи ми сподіваємося, що Він не переможе, і тоді я вільний - вільний жити за своєю волею, тобто за волею супротивника Христового? Чи я байдуже можу дивитися на це Розп’яття? Чи я з Іоанном стою пронизаний жахом? Чи я, як Божа Мати, Яка віддає Христа з Його хресною смертю ради мого спасіння? Чи, як учні, я втік? Чи, як Петро, відрікся? Де я в цій Страсній?..
Я не вважаю, що хтось із нас може рішуче змінитися, але невже ми не подолаємо хоч трохи себе, якщо будемо вживатися в цей Великий піст, якщо під час посту бачитимемо Хрест, який нагадує ціну того, що може здійснити над нами Господь, коли воскресіння Лазаря - уже обіцянка нам. Адже ми знаємо, якою ціною ця обіцянка може бути виконана...
Митрополит Антоній Сурозький

Немає коментарів:

Дописати коментар