середа, 7 березня 2012 р.

Таїнство Євхаристії --- причастя любові.

Як пояснити парафіянам, що таке Таїнство Таїнств — свята Євхаристія? Мабуть, на це запитання найважче дати вичерпну відповідь. Це ж Таїнство, і не все в ньому можна пояснити за допомогою людської логіки, для його сприйняття насамперед потрібна віра. З іншого боку, частина віруючих розуміє це Таїнство поверхово, звертаючи увагу лише на те: як часто потрібно причащатися і якою повинна бути підготовка до Причастя?
Через причастя Тіла та Крові Христа Бога, Який по суті Своїй “є любов” (1 Ін. 4: 8), християни повинні спов­нитися любов’ю до Бога й до свого ближнього — такий моральний зміст Таїнства Таїнств. Чи може це статися суто автоматично: вичитав певне правило, причастився й відразу запалав полум’яною любов’ю до ближнього? Ми знаємо людей, які часто відвідують храм, сповідаються і причащаються, але при цьому їхні серця не звільняються від ворожнечі, злостивості й байдужості.
Святий праведний Іоанн Кронштадтський писав про це так: “Часто спочатку людина причащається з живою вірою, з почуттям любові й благоговіння, а потім, через постійну протидію плоті й диявола істині Божій, поступається їм, віддає перемогу над собою й причащається лицемірно, не Тіла та Крові, але, за своїми сердечними помислами, хліба й вина. Сутність Таїн «дух і життя» (Ін. 6: 63), як сказав Спаситель, не вміщається в ній; її внутрішньо окрадає сатана. Збережи Боже всіх від такого причащання, від такої хули на Господа!”. У формальному ставленні до Таїнства Причастя, найімовірніше і криється головна причина того, що багато людей проходить повз храм, чому множаться розколи, єресі й секти. За такого ставлення той, хто називає себе християнином, може стати спокусою для інших і причащатися собі на суд і осудження, про що попереджає нас апостол: “Хто їстиме хліб цей або питиме чашу Господню недостойно, вин­ний буде супроти Тіла і Крові Господньої. Нехай же випробовує себе людина, і так нехай їсть від хліба цього і п’є від чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом” (1 Кор. 11: 27–32).
 Отже, Причастя виключає формальне й суто механічне ставлення до нього. Господь спасає нас не без нас, вчить святитель Кирил Олександрійський.
Підготовка до Таїнства Причастя повинна полягати не лише в говінні протягом певної кількості днів, не тільки в здійсненні певного молитовного правила, не лише в обов’язковій Сповіді, але й у постійній аскетичній роботі над своїм серцем з метою викорінення з нього гріхів і пристрастей, які заважають нам любити Бога й інших людей по-справжньому. Але ж у кожної людини, навіть у найбільш благочестивої, їх чимало.
Хто, приміром, може сказати, що він ніколи не грішить ласолюбством, не сквернить свого серця хтивими помислами? Хіба серед нас є такі люди, які ніколи не відчували недугу сріблолюбства й жадібності, ніколи не гніваюлися й не дратувалися, не впадали у смуток і зневіру, коли щось не складалося в житті? Хто може сказати, що він ніколи не заздрив більш успішному колезі, не переймався марнославством і гордощами, коли сам досягав успіху? Повсякдень ми впадаємо в малі й великі гріхи, осквернюючи свою душу й тіло. Як же ми насмілюємося в такому стані приймати в себе Пречисте Тіло і Кров Господні?
Так, усі ми вражені пристрастями, але Церква, як та мати, яка любить своїх нетямущих дітей, готова терпляче, безмежну кількість разів омивати нас у Таїнстві Сповіді від накопиченого гріховного бруду, щоб ми могли неосудно прийняти в себе Христа. Адже через Причастя — небесний хліб життя — підтримується наше духовне життя.
Якщо ми довгий час не підходимо до Чаші, то поступово впадаємо в духовну
байдужість, нечутливість, і, зрештою, душа наша починає жити в пеклі ще
до смерті нашого тіла. 
Найстрашніше покарання для християнина — відлучення від Причастя: коли в давнину духівник це робив свідомо, то відлучений так і розумів, що його карають пеклом. Приготування до Таїнства Причастя не може бути однаковим для всіх. Якщо людина живе насиченим, повним духовним життям, часто молиться за богослужінням у храмі й удома, чинить справи милосердя, часто сповідається та причащається, то їй необов’язково говіти три дні, а то й цілий тиждень, вичитувати напередодні Причастя всі три канони. Вона може обмежитися читанням лише одного канону й кількох молитов до Причастя (на це їй потрібно хвилин 20) і відмовою від м’ясної й молочної їжі впродовж одного дня. Якщо людина воцерковлена, але причащається рідко, то їй не зайве буде поговіти три дні або тиждень, вичитати за усталеною вже традицією три канони й молитовне правило до Причастя. Якщо ж ідеться про новонаверненого, який щойно став на шлях воцерковлення і готується причаститися вперше або вдруге, то для такого міра підготовки до Причастя може бути мінімальною. Але і йому обов’язково потрібно пройти через Сповідь, усвідомлено прочитати якщо не всі, то хоча б кілька молитов з “Послідування до святого Причастя” і витримати хоча б один день посту. У міру його воцерковлення кількість молитов можна буде поступово збільшувати. Але за будь-яких обставин підготовка до Причастя має відбуватися не механічно, не формально, а з усвідомленням своєї гріховності, з бажанням перемогти свої гріхи і пристрасті й наповнити своє серце твердою вірою і надією, неослабною любов’ю.
В умовах секулярного світу, коли в суспільстві дедалі більше укорінюється індивідуалізм і зростає відчуження людей одне від одного, стародавню практику причащання усіх християн за кожною Божественною літургією відновити важко. Якоюсь мірою це можна здійснити лише на невеликій парафії, де священик знає кожного з парафіян, і ті повністю йому довіряють і не соромляться регулярно сповідатися в нього. На жаль, на практиці далеко не на всіх, навіть невеликих, парафіях виникають цілком довірчі стосунки між священиком і парафіянами. Комусь із парафіян не подобається у священику те, що і як він проповідує, хтось готовий осуджувати його за ту чи іншу звичку, той чи інший вчинок (“грошолюбний”, “їздить на дорогій іномарці”, “не стримує матінку — першу модницю на селі”, “неправильно виховує дітей”). В основному під такими приводами парафіяни місяцями не сповідаються і не причащаються, а підходять до Чаші лише у Великий піст і ще в якісь особливо значущі для них дні.
Можна, звичайно, посилаючись на давню практику, розмірковувати про доцільність зробити необов’язковою Сповідь перед Причастям, скоротити або зовсім скасувати говіння, зменшити до мінімуму “Послідування до святого Причастя”. Так, дозволивши причащатися без обов’язкового сповідання гріхів, ми, мабуть, досягли б того, що більшість парафіян причащалася б за кожною Літургією, але чи зменшиться при цьому кількість гріхів і пристрастей, чи посилиться серед нас істинна християнська любов, чи не віддалимося ми ще більше один від одного — ось у чому питання. Якщо ми не вимітаємо бруд з кімнати, то вона згодом стає подібною до хліва. Але хіба не те саме відбувається з нашою душею, коли ми не очищуємо її від гріховного бруду в Таїнстві Покаяння? Лише коли людина регулярно сповідається і причащається святих Христових Таїн, її душа і тіло, омиваючись від скверни, просвітлюються особливим світлом Божої благодаті, що зігріває не лише її саму, але, через неї, виливається й на інших людей. І це єдиний можливий шлях для справжнього успіху в духовному житті.
Господь створив видимий і невидимий світ зі Своєї великої любові. Також з любові до Свого творіння, щоб спасти всіх людей від гріха та смерті, Він перетерпів страшні муки та смерть на хресті. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3: 16). Господь не одразу після гріхопадіння наших праотців звершив подвиг відкуплення. Поступово, через численні випробування і скорботи, люди повинні були прийти до усвідомлення своєї гріховності та своєї потреби у Спасителі. Путівником до Христа впродовж кількох тисячоліть був Закон Божий. Лише раз на рік первосвященик мав право ввійти до святая святих Єрусалимського храму й там наодинці предстояти перед Богом і молитися за народ. У Новому Завіті Господь дає можливість кожній людині не лише ввійти до святая святих храму, але й самому стати живим храмом. “Хіба не знаєте, — пише святий апостол Павел, — що тіла ваші є храм Святого Духа, Котрий живе у вас і Якого маєте ви від Бога…” (1 Кор. 6: 19). У вигляді хліба й вина, які споживають у Таїнстві Євхаристії, ми маємо можливість приймати в себе Самого Христа Бога. “Чаша благословення, яку ми благословляємо, чи не є приєднання Крові Христової? Хліб, який переломлюємо, не чи є приєднання Тіла Христового?” (1 Кор. 10: 16), — роз’яснює апостол тим корінфським християнам, які сумнівалися в цьому.
Ігумен Маркел (Павук)

Немає коментарів:

Дописати коментар